Чотири громади Кіровоградської області перейшли з Української православної церкви до Православної церкви України протягом 2023 року. В інтерв’ю Суспільному начальник обласного управління комунікацій з громадськістю та інформаційної діяльності Віталій Останній розповів про те, як має відбуватись перехід церков області до Православної церкви України, підсумувавши відповідні події в регіоні.
Процес переходу: як би Ви описали ситуацію нині? (тут і далі – пряма мова)
Думаю, що ситуацію потрібно не тільки за цей рік характеризувати, а загалом, бо з 2019 року – з часу, коли Православна церква України отримала Томос – почався перехід до Православної церкви України. На грудень 2023 року ми маємо 16 громад (Кіровоградської області – ред.), які перейшли, змінили свою конфесійну належність. І більшість цих громад, звичайно, після повномасштабного вторгнення РФ. 2022 року було вісім громад, що змінили свою конфесійну належність, цього року – три громади зареєстрували перехід і від однієї громади документи перебувають на розгляді в обласній військовій адміністрації.
Про перехід з УПЦ до ПЦУ у Новомиргороді, Світловодську та Приютівці, що на Кіровоградщині (три різні кейси – ключі від храму передали мирно, до ПЦУ перейшла громада з настоятелем та відбулися сутички вірян, відповідно – ред.)
Так, це були три різнохарактерні ситуації, які певною мірою ілюструють, яким чином сьогодні процеси можуть відбуватися в цій сфері. Що стосується Новомиргорода, звичайно, не обійшлося і без протистоянь, адже до моменту, коли документи потрапили до ОВА, під час зборів релігійної організації, де вони вирішували питання про перехід до ПЦУ, певне протистояння було. Я був там із представниками правоохоронних органів. Тоді вдалося налагодити діалог з духовенством і пояснити, що цей шлях є найбільш прийнятним. Ми розуміємо, що Новомиргород – це велике місто. Ті політичні еліти, громадяни, які там проживають, виявили надзвичайно активну потужну позицію щодо бажання перейти до Православної церкви України. Ситуація склалася так, що знайшли це порозуміння і вдалося без резонансу і конфлікту великого отримати певний міжконфесійний спокій і мир у місті Новомиргород.
Щодо Приютівки, по-перше, ми маємо розуміти, що це дві різні єпархії. Наша область, якщо ми говоримо про УПЦ – це дві окремі єпархії. Новомиргород належить до Кіровоградської єпархії, а Приютівка – до Олександрійської. Зрозуміло, що і позиція архієрея, і духовенства були більш агресивними. Застосували певні заходи, підтягнули духовенство та вірян. Тобто під час найпершого конфлікту, коли релігійна громада Приютівки намагалася провести збори, було дуже багато людей, які не мали жодного відношення ані до храму, ані до релігійної організації, ані до самої Приютівки. Було зрозуміло, за настроями, що ухвалять рішення про перехід, тому вжили таких контрзаходів, щоб зірвати збори. Це була певна провокація з боку духовенства Олександрійської єпархії. Та крапки давно поставлені: обласна адміністрація зареєструвала статут у новій редакції, внесли зміни до Держреєстру, храм у Приютівці нележить громаді Православної церкви України, яка має ним користуватися. Тут не може бути інших позицій. Жоден суд це рішення не скасовував. Тому якщо представник и УПЦ не пускають вірян та представників ПЦУ до храму, я б радив звертатись до правоохоронних органів щодо забезпечення права на користування власним майном.
Світловодськ – це теж Олександрійський район, та ж єпархія. Але ситуація там інша: настоятель перейшов до ПЦУ разом з громадою. Чи багато в бажані змінити конфесійну належність?
Треба розуміти, що є певна специфіка діяльності релігійної організації. Віряни, прихожани великою мірою зорієнтовані на позицію самого настоятеля. Настоятель перебуває під шаленим тиском: по-перше, він є людиною залежною від правлячого архієрея, а по-друге, ті статутні документи, в які 8-9 років представники Української православної церкви вносили зміни, де вони "бетонували" громади, тобто унеможливлювали будь-які дії всередині самої релігійної громади, яка, до речі, за законодавством, є абсолютно незалежною, має окремий статус юридичної особи, закон забороняє будь-який вплив на цю громаду. А у випадку зі статутами їх позбавляли права ухвалювати будь-які рішення без волі керуючого архієрея.
Ви вбачаєте в цьому вплив Росії?
Я хочу сказати, що не лише вплив Росії. Ми маємо говорити в більш широкому контексті – в історичному, відносно розвитку українського православ’я і московського православ’я. Тому що за суттю побудови управлінської моделі – це абсолютно два різні світи. Якщо ми говоримо про українське православ’я, йому притаманна соборноправність. Це надзвичайно ефективний механізм церковного життя, який дозволяє налагодити баланс і не дати можливість узурпації влади, в тому числі духовної, в самій церкві. Тобто соборноправність – це можливість вірян більшою мірою впливати на те, чим живе сама церква, як вона буде розвиватися, які питання вона буде розв’язувати тощо. Мені ще подобається таке порівняння: в українській церкві ти себе почуваєш, як удома в батька, а в російській церкві ти ніби прийшов у приймальню до Бога. Такими образними речами можна пояснити, що соборноправність дає більшу свободу людині, вірянину, більше прав.
Яким чином це відображається на практиці?
Це ментально, ідеологічно, соціально формує цей механізм. Те, що ми сьогодні маємо – наслідок багаторічного нищення соборноправності української церкви. Це робили для того, щоб громади сліпо йшли за своїм пастирем, виключаючи своє критичне мислення, свій погляд, бачення. Якщо ми візьмемо контекст української церкви, можна згадати події української революції сторічної давнини, коли 1921 року провели собор, під час якого намагалися відновити соборноправність в українській церкві. Тоді ж створили Українську автокефальну православну церкву. І що цікаво – жоден єпископ не підтримав тоді цей рух за соборноправність. Вони взяли за принцип євангельські слова Христа: "Хто хоче бути більший серед вас, хай буде вам слугою".
Тобто Росія цілеспрямовано протягом століть просувала свою мету з усіма послідовними подіями, які відбувалися в розвитку релігійного життя в Україні?
Ми можемо побачити й період, коли це почалося. Це почалося після того, як російська церква незаконно приєднала київську митрополію. До цього настільки був демократичний устрій, що у виборі київських митрополитів брали участь і миряни. Нині це неможлива ситуація. За всіма статутами, очільника церкви обирають виключно архієрей, ця духовна каста, яка вирішує самостійно, куди рухається церква, як вона розвивається.
Чим нині, після отримання ПЦУ Томосу, є УПЦ?
Українська православна церква є частиною церкви Московського патріархату. А те, що подають суспільству – про якусь їхню самоправність, автономність, не підпорядкованість нікому і так далі – це абсолютна неправда, це сурогат для того, щоб бажане подати за дійсне. Справа в тому, що так, в диптиху записані ті церкви, які сьогодні мають автокефальний статус. І у цьому переліку з 15 церков немає такої церкви, як Українська православна церква, але є Російська православна церква, частиною якої є і УПЦ. Більше того, ми бачимо дії Російської церкви відносно УПЦ – вони абсолютно не характеризуються як дії відносно якоїсь братньої чи рівноцінної церкви. Сьогодні синоди Московського патріархату "віджимають" єпархії, вирішують на території України якісь свої кадрові позиції, переставляючи архієреїв. Ми бачимо пасивність і відсутність будь-якої реакції зі сторони УПЦ на ці дії. Тому зрозуміло, що є багато факторів, які свідчать про те, що Українська православна церква – це частина церкви Московського патріархату.
Чи можливо уникнути міжконфесійної ворожнечі під час переходу до ПЦУ?
Ми маємо прагнути відповідного спокою, миру в міжконфесійному існуванні. За великим рахунком, і Україна як держава, і наша область зокрема має багатоконфесійне забарвлення. До недавнього часу Україна вважалася взірцем міжконфесійного життя. Зрозуміло, що до цього треба прагнути, і як би не було – знаходити можливості. І ми знаємо приклади, коли можна знаходити діалог, спільну мову.
То як уникнути міжконфесійної ворожнечі між УПЦ і ПЦУ в процесах переходу громад до ПЦУ?
По-перше, у нас є закон. Якщо у нас сьогодні є частина, і це більша частина – дві третини членів релігійної громади, які бажають перейти в іншу конфесію, у даному випадку до Православної церви України, вони абсолютно мають на це право, і їхнє право гарантується сьогодні законом і Конституцією України. Інші дії, які порушують це право або не дають можливості його реалізувати, треба розцінювати як збурення, розпалювання міжконфесійної ворожнечі. І до цих осіб діяти відповідно до закону. На жаль, у нас в області випадків притягнення когось до відповідальності саме за розпалювання міжконфесійної ворожнечі я не знаю. Я не кажу про колишнього очільника Кіровоградської єпархії митрополита Іоасафа – там трохи інше формулювання: мова йде про рівень священноначалля. Все ж, якщо ми подивимося, то ці активні дії виходять з рівня духовенства, яке, розуміючи саму ситуацію і налаштованість суспільства, розуміють, що вони втрачають дуже великий ресурс – і людський, і матеріальний (приміщення, будівлі, храми, культові споруди тощо). І саме вони є причиною і активатором цих неконструктивних дій.
В обласній адміністрації є цифри щодо кількості громад ПЦУ і УПЦ на Кіровоградщині, враховуючи ті, що перейшли?
Українська православна церква в єдності з Московським патріархатом, це дві єпархії, налічує 289 релігійних громад, Православна церква України – 142 громади.
На ваш погляд, що керує священниками, які точно знають, що УПЦ належить до Російської православної церкви, але продовжують працювати на неї?
Я говорив про історичний шлях і систему управління УПЦ. Причина – в абсолютній залежності духовенства УПЦ від волі єпископа. Священники перебувають у феодальному підпорядкуванні. Ось така в нас корпорація єпископів, яка керує сьогодні церквою. Я говорив про соборноправність. Я багато це говорю на різних рівнях, особливо коли спілкуюся з духовенством. Тому що в українській традиції священника обирала громада. В традиції московської церкви священника призначає єпископ.
Священники бояться канонічних покарань. Священник, який залишає одну конфесію і переходить до іншої, з боку однієї конфесії він отримує, щонайменше, заборону на священнослужіння. Або його взагалі позбавляють сану. Тобто для людини, для якої це сенс життя, я не знаю, з чим це можна порівняти. З позбавленням життя. Ми це маємо розуміти. Саме тому я почав з історичного екскурсу – ми маємо розуміти глибину тієї ситуації, в якій перебуває велика частина українського суспільства, і ми маємо більше уваги приділяти тому, щоб донести більш правдиву інформацію, без маніпуляцій, перекручувань.
До листопада 2019 року всі громади, передусім УПЦ, мали змінити свої статути, вказавши належність до відповідного релігійного центру. Жодна цього не зробила. Як наслідки?
Так, назви цих громад не відповідають чинному законодавству. Відповідно, вони не можуть чинити будь-які дії, пов’язані з майном, перереєстрацією, зміною місця, керівника тощо. Ці питання абсолютно заблоковані.
Яким Ви бачите майбутнє цієї ситуації?
На жаль, дії ієрархів не дають можливості оптимістично дивитися на розвиток УПЦ. Вони пасивні, вони ніби чекають, що буде далі. Тому законодавець ухвалить Закон України, який унормує цю ситуацію – і тоді, вже у примусовому порядку, через судові рішення статути приведуть у відповідність до українського законодавства чи оформлять перехід громад з УПЦ до ПЦУ.
З початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну до ПЦУ перейшли 17 громад Кіровоградщини. На вашу думку, процес переходу 2024 року стане активнішим чи сповільниться?
Ми не ставимо собі жодних планів.
Але ж є понад 280 громад УПЦ і 142 ПЦУ. Питання до людей? У нас в області близько мільйона жителів.
Абсолютно. І тому сьогодні влада не має чинити дій, які б пришвидшували ці процеси. Звичайно, нам як громадянам хочеться, щоб це швидше змінювалося, щоб люди робили більш свідомий вибір. Тому така кількість і диспропорція свідчить про те, що не все так добре в питанні єдності нашого суспільства. Ще велика частина має незрозуміле бачення розвитку країни. Тому ми зобов’язані зробити все для того, щоб забезпечити право членів релігійної громади на самовизначення. Тобто якщо такий факт є, ми обов’язково включаємося і допомагаємо всіма можливими способами, щоб реалізувати це право вірян. Проте не ставимо перед собою жодних планів. Ми маємо розуміти, що питання релігійні – це не ті питання, які можуть швидко змінюватися. Формування самої людини – триває все життя, це довготривалий процес. А формування церкви як структури, формування самої структури – це еволюційний процес. Так, у ньому можуть бути якісь зміни, якісь злами, які пришвидшують ці процеси. Але це еволюційний процес. І ми маємо розуміти, що все буде змінюватися настільки, наскільки буде змінюватися свідомість людей. Тому тут треба більше уваги приділяти тому, щоб ця свідомість швидше змінювалася, даючи більше інформації, роз’яснень, можливостей людині розібратися з тим, що відбувається.
