Ольга Бірзул десять років працювала програмеркою фестивалю документального кіно Docudays UA. З 2019 по 2021 рік очолювала відділ кіно Українського інституту, займаючись промоцією української кіноіндустрії закордоном.
Для цьогорічного Docudays UA Ольга підготувала кураторську програму "Монтажний перехід", яку присвятила чоловікові — режисеру монтажу Віктору Ониську. Він мобілізувався до Збройних сил України після початку повномасштабного вторгнення. Загинув 30 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Соледара.
"Він не жалівся, не казав, що боїться, був упевнений, що робить усе правильно. Вітя підтримував мене у моєму чеканні більше, ніж я його, — говорить Ольга. — Тому мені хотілося цією програмою спробувати створити про нього таку памʼять, на яку він заслуговує".
Ти зараз не в Україні, твого чоловіка вбили на війні й загалом у твоєму житті відбулося багато змін. Розкажи, як у цьому всьому зʼявилася ідея "Монтажного переходу"?
Чесно кажучи, я боялася, що мені забракне сил зробити цю програму. Коли переживаєш втрату, важко структурно і логічно висловлюватися. А от ловити образи, флешбеки й збирати їх між собою простіше. Зрештою, цей досвід став для мене терапевтичним.
Docudays UA — це важлива частина мого життя. Професійного та особистого. Цьогоріч фестивалю виконується 20 років і за цей час навколо нього сформувалася потужна професійна спільнота. Вітя теж був частиною фестивалю. З режисеркою Катериною Горностай вони кілька років робили трейлери до програм фестивалю. Коли ми радилися з програмним відділом стосовно збірки про Вітю, ідею не треба було довго шукати. Вітя — режисер монтажу з 15-річним досвідом. А монтаж для документального кіно — це скелет, що тримає м’язи сюжету. Завдяки монтажу, вдається не лише склеїти між собою величезні обсяги матеріалу, а й зробити з цього структуровану історію.
Кінознавці вважають, що з появою теорії монтажу кіно здобуло власну мову і перестало бути просто розвагою і черговим шоу для глядачів. Перші фільми — це доволі примітивні сценки. Людей розважало рухоме зображення як явище. Еволюція кіно великою мірою відбулася завдяки монтажним експериментам. Тому у своїй програмі я спробувала показати різноманіття цього явища.
Що тобі було важливо підсвітити через фільми, які ти відбирала?
У фільмах, які я зібрала, монтаж можна розглядати з різних боків — як художній прийом, як машину часу, як естетичний метод, як політичний жест, як критичну оптику. А ще таким чином я намагалася розказати, що відчуваю зараз як людина, яка втратила найдорожче у своєму житті.
У програмі є документальний есей "Похід на Рим". У його основі — перший пропагандистський фільм італійських фашистів "A Noi!", який режисер Марк Казінс відшукав у римському архіві. Розібравши його на монтажні фрази, він довів, що цей фільм був постановочним. Тобто, уяви, у 1922 році фашисти зробили псевдодокументальну стрічку про прихід до влади Беніто Муссоліні й в цю історію повірила вся Європа. Очевидно, що есей Казінса влучно резонує з російською ідеологією, яка не лише імплементувала у свою політику засади італійського фашизму, а й робить своє кіно за зразком італійського 1922 року.
Наступний фільм "Приватні зйомки" теж про роботу з архівами, але особистими. Бразильська режисерка Жанаіна Наґата придбала на блошиному ринку стару плівку, на якій була задокументована подорож невідомої родини в невідому африканську країну. Через пошукові системи в інтернеті вона, мов досвідчена детективка, намагалася знайти інформацію про власників, але натомість витягла з цього запису свідчення про ганебну сторінку людської історії — апартеїд. Особисто для мене фільм підкреслює важливість критичної оптики під час роботи з архівами. А ще він, безумовно, про вшанування праці людей, які зараз збирають свідчення злочинів росіян.
Третя історія теж про те, на які фокуси здатен монтаж. Фільм "Аркадія" Пола Райта розповідає поетичну історію, від якої водночас і добре, і моторошно. Фактично, Пол Райт розмірковує про те, як люди втратили зв’язок з природою, землею і, зрештою, один з одним. Все це близьке і нашій автентичній культурі. До речі, музику для "Аркадії" написали легенди британської сцени Адріан Атлі з Portishead та Віл Грегорі з Goldfrapp.
У четвертому фільмі монтаж розкривається абсолютно по-іншому. Він про те, як монтаж працює з часом і чутливими темами. Стрічка називається "Аполонія, Аполонія" і в ній йдеться про 13 років життя трьох творчих жінок, одна з яких — Леа Ґлоб, сама режисерка. Це дивовижне кіно про пам’ять, дружбу і любов.
У моїй збірці хоч і немає українського кіно, але всі фільми опосередковано повʼязані з Україною — через історію, архетипи, спільні трагедії й віру в справедливість.
Тобто вийшла така багатошарова програма, яка поєднує багато вимірів, обʼєднаних ідеєю монтажу. Але скільки в цій програмі взагалі тебе, як кураторки?
Я ще вчуся говорити про втрату. Але очевидно, що в мене є професійна навичка висловлюватися через кіно.
Для мене всі чотири фільми — це цілісна добірка, ніби весна, літо, осінь і зима, протягом яких я чекала на чоловіка. Але розумію, що навряд чи відвідувачі фестивалю зможуть подивитися всі стрічки з програми. Тому я намагалася, щоб з кожним фільмом глядачі отримали глибокий інтелектуальний та емоційний досвід.
Ми живемо в зоні постійної травми і я б не хотіла аби люди, знаючи, що ця програма присвячена моєму загиблому чоловікові, пройшли той же досвід, який проходжу я. Мені здається, коли довкола так багато прямих меседжів, насильства, страждання, болю, не обов'язково повторно переживати біль під час перегляду фільмів.
Ми забуваємо про це, але кіно може бути дуже травматичним. Безумовно, такі фільми теж потрібні, але мені фізично важко зараз дивитися фільми про війну. Я намагалася створити безпечну зону солідарності, яка нагадає, що таких жінок як я багато. Нам дуже боляче, але у нас є діти й спогади про наших героїв. Нам треба вчитися їх памʼятати попри увесь біль.
Очевидно, що у втраті дуже важко описувати свої почуття. Вони не завжди елегантні. Мій мозок у шаленому темпі програє різні сценарії. Що було б, якби Вітя не пішов в ЗСУ? Як реагуватиме моя донька, коли ми повернемося додому і вона піде в школу, куди інші тата будуть приводити своїх дітей? Як мені ходити вулицями, якими несеться життя? За рахунок того, що я шукала кіно для своєї програми й думала про те, як воно відгукнеться іншим, я не потонула в горі.
З іншого боку, коли мій чоловік писав з фронту, він не жалівся, не казав, що боїться. Він був упевнений, що робить усе правильно. Вітя не мав військового досвіду, але швидко став командиром. Мені хотілося цією програмою спробувати створити про нього таку памʼять, на яку він заслуговує. Мені пощастило прожити половину життя з політично активним, глибоким і талановитим чоловіком, який під час війни виявився хоробрим воїном. І мені б дуже хотілося, щоби в моїй програмі Вітя продовжився.
Ти сказала, що якоюсь мірою це було для тебе терапевтично. Але одна справа терапевтично для тебе особисто, а інша — це програма, яку ти присвятила Віті і яку показуватимеш іншим. Ти була готова до такої публічної терапії?
Мене дуже витягує підтримка друзів. Я б, мабуть, не впоралася без них. Вітя загинув 30 грудня, я дізналася про це ввечері. 31 грудня ми їхали в потязі. Я не дуже добре пам’ятаю ту новорічну ніч, але згадую, як 9-річна донька читала мені Гаррі Поттера і казала: "Не переживай, тато разом з нами". Діти у цьому віці просто дивовижні зі своїм магічним мисленням. Коли ми приїхали в Київ, наші друзі й рідні завжди були поруч. Вони навіть організували Віті прощальну вечірку, на якій звучала його улюблена музика. Ми плакали, обіймалися, обмінювалися спогадами, витанцьовували наш біль і проводжали Вітю у засвіти. Я дуже вдячна друзям, що наша донька запам’ятає страшний день поховання як приклад турботи й любові.
Але все одно ти тоді була в колі своїх. А твоя кураторська програма це про спілкування з людьми, яких ти не знаєш.
Бо друга частина відповіді на це запитання полягає в тому, що я відвідувала групову терапію для жінок, які втратили близьких на війні.
Це дуже болючий досвід, але він дійсно об’єднує і мотивує. Під час наших розмов я зрозуміла, що у нашій культурній бульбашці існує чутливість, солідарність і спільна мова, за рахунок якої ми одне одного можемо підтримати. У багатьох інших жінок, особливо з маленьких містечок і сіл, часто немає такої спільноти. Я чула страшні історії про покидьків у місцевій владі та жахливу нечутливість. Жінкам важко про це все говорити. Багато-хто з них у відчаї. Я зрозуміла, що не можна залишатися невидимою. Ми мусимо нагадувати про наше горе у публічному полі. Це страшний досвід, який ми не заслужили, який не мусив з нами статися. Але наші рідні захищали не просто свій добробут, а добробут цілої країни. Ми живемо в часи, коли кожен сам собі індивідуаліст, коли є якісь люди на війні, а є ті, хто для війни не створені. А ми маємо можливість знати своїх героїв, у наших дітях тече їхня кров і тепер ми зобовʼязані якось продовжувати їхню справу.
Чи не тисне думка про це зобовʼязання на тебе?
Тисне. А коли людина в травмі, не можна ні нащо тиснути. Треба підтримувати, казати, що ти можеш бути слабкою, що треба навчитися жити з нуля.
Але в якийсь момент повертається лють. Від неї зʼявляється енергія, яка рухає до помсти. А мститися можна по-різному. Можна волонтерити, можна донейтити, можна виховати дітей хорошими людьми, можна самому бути просто хорошою людиною. Це важливо проговорювати. Війна не завершена і при всій повазі до втрат, ми не маємо права розклеїтися.
Я зараз також пишу освітню книжку для підлітків про кіно і це теж частина помсти — навчити підлітків розрізняти пропаганду, екстраполювали глядацький досвід на власне життя, шукати підказки й відповіді на свої запитання у хороших фільмах, а не у "Браті-2".
На які запитання ти шукала відповіді у своїй програмі?
Передусім я намагалася розібратися, що робити зі своєю памʼяттю, а також шукала спосіб, як її змонтувати так, щоб вона не знесилювала, а підтримувала інших. Бо я не одна втратила, на жаль, і не одна втрачу ще. Я шукала способи не зійти з розуму. Бо дуже страшно залишатися з собою наодинці. А кіно, книжки й допомога іншим тримає.
Я так розумію, що йдеться про памʼять не лише особисту, а ще й колективну та історичну?
Так, звісно. Коли я говорю про памʼять, мені ще хочеться додати — і про травму. Тому що наша памʼять тепер — це поле травми, особистої й колективної.
У фільмах, відібраних до програми, теж про це йдеться. Наприклад, в "Поході на Рим", зокрема, представлені два досвіди проживання фашизму. З одного боку, є лінія жінки-очевидиці, яка розповідає про своє замилування і розчарування у фашизмі, а з іншого — рефлексія кінознавця, що аналізує цю ідеологію вже на відстані, сто років поспіль. У фіналі "Приватних зйомок" ми дізнаємося про апартеїд — типовий зразок колективної травми. Далі не продовжуватиму, щоб не спойлерити. Але травми — це, на жаль, частина нашого життя.
Я переконана, що кіно — це потужний інструмент для дослідження колективної травми. Особливо, документальне. У ньому не сховаєшся за думкою, що все це фантазії режисерів. Але я намагалася знайти фільми, в яких є надія на подолання колективної травми через критику, а не через суспільну амнезію.
Тобі не дивно усвідомлювати, що твоя особиста памʼять і травма тепер є частиною колективної памʼяті й травми? Через пʼять, десять років це стане обʼєктом якогось великого дослідження і ти будеш його частиною.
Мені наразі важливо, щоб донька носила в памʼяті не відчужений портрет героя, а передусім памʼятала його тим неймовірним татом, який вчив її кататися на мотоциклі, на лижах, який возив її у гори, ставив намети, навчив її плавати, який в чотири роки потягнув в Берлін на концерт Perfect Circle. Мені б дуже хотілося зрозуміти, як виконати це завдання. Бо від того, що ми памʼятаємо і що далі передаємо дітям, залежить те, з чого ми конструюємо тіло колективної памʼяті.
Очевидно, що радянська версія не спрацювала. Люди, які загинули під час Другої світової війни й далі в Афганістані, ніби чужі для нас. Вони занадто героїзовані, забронзовані. Немає ниточок, павутинок, які б нас всіх обʼєднували. За такими втратами будування подібних зв’язків — тонка і тривала робота.
Мене дуже лякає, що деякі сучасники так і не засвоїли ці уроки. Вже несуться неетичні історії про зйомки фільмів про Бучу, про міста, де ще не дістали тіла всіх загиблих. Мене щиро засмучують світлини жінок, які фотографи роблять у найстрашніші моменти втрати, розповідаючи, що ці портрети працюють на іноземну аудиторію. Мені було боляче, коли преса фотографувала на похованні Віті. Наприкінці я попросила зупинити зйомку, бо більше не могла це терпіти.
Війна нищить нашу чутливість. А чутливість — це емпатія до інших. Це те, чим ми відрізняємося від рашистів. Мені хочеться вірити, що нові медіа, нові жанри й форми допоможуть удосконалити нашу крихку і виснажену пропагандою пам’ять.
З того, що ти говориш, це виглядає як щось, що потребує дуже великої частини твого ресурсу. Він в тебе взагалі є зараз?
Це складне питання. Горе — це дуже фізичне відчуття. Біль всмоктує всю енергію. Тіло виснажується. Тому важливо йти до психотерапевтів, які пояснюють, що відбувається з організмом під час горювання і як його підтримувати, щоб не потрапити в лікарню. Коли у мене зʼявляються спалахи енергії, я, зокрема, роблю щось, що може наблизити нашу перемогу. Бо те, що люди проходять на війні — це страшний досвід. Думаючи про це мені соромно на щось жалітися. Я безумовно втратила найбільше у своєму житті, але тепер я в боргу.
Я про це запитала, бо ти говорила про радянську систему капсулювання памʼяті в якихось камʼяних монументах і мені здається, великою мірою так робилося, бо це якась зрозуміла штука, яку можна донести великій кількості людей. Те, про що ти говориш, набагато важче. Як думаєш, чи буде в нас ресурс на це після перемоги, коли навіть зараз в різних середовищах відчувається втома?
Важко передбачити, бо радянський союз нічого не вигадував. Він просто адаптував патерни античної культури, зокрема, римської імперії, яка теж була авторитарною за своєю сутністю. Я думаю, що наш ресурс дуже сильно виснажується відсутністю адекватної культурної політики. Пандемія остаточно довела, що в Україні є дві різні культури й за одну з них зараз дуже соромно.
Ти маєш на увазі Мінкульт?
Так, Мінкульт, Держкіно, Український культурний фонд. Вибішує, що вже написано стільки критичних статей і колонок, але ці інституції непохитно продовжують свою шкідливу діяльність.
Ти згадуєш про це в огляді своєї програми. Я так розумію, що для тебе це не просто протистояння інституцій, це протистояння двох культур?
Так. Протистояння інституцій — це вузьке бачення. Окрім зовнішньої війни проти російських окупантів ми знаходимося у своїй внутрішній культурній кризі. Після Революції гідності ми побудували перші державні культурні інституції, яких до того Україна не мала. Вони, безумовно, не ідеальні, але в них почали працювати нові люди з новим баченням. Зі свого досвіду скажу, дуже непросто йти з незалежного фестивалю у державну інституцію, в якій левову частину робочого часу з’їдає бюрократія і переписування документів. Але багато-хто з культурних менеджерів наважувався на цей виклик, щоб зрозуміти, як функціонує державна система і як її змінювати заради адекватної версії культурної політики.
Однак війна ніби відкинула нас на кілька кроків назад. Культура і так завжди була не на часі, а з початком повномасштабної війни українські чиновники взагалі ніби переселилися в паралельний всесвіт. Найгірше, що ми розуміємо, чому так відбувається, але не можемо відверто критикувати, бо це шкодить міжнародній репутації країни.
Мінкульт і Держкіно ніби спеціально знущається з культурної спільноти, бо вона у слабкішій позиції. Інакше я не можу собі пояснити, чому влада так байдуже ставиться до широких можливостей, які відкриваються завдяки злагодженій культурній діяльності.
Якщо говорити про Довженко-Центр, я згадую історію Французької сінематеки. Це одна з найстаріших кіноінституцій у світі, яка обʼєднує архів, творчі лабораторії та кінотеатр. Завдяки Сінематеці народилася Нова французька хвиля. Більшість режисерів — від Годара до Трюффо — називали себе "дітьми Сінематеки", адже росли на фільмах з її колекції. Автором і зберігачем цієї колекції був Анрі Ланглуа. Після Другої світової війни французька влада надала йому приміщення для відкриття публічної сінематеки. Коли у 1968 році державні чинуші вирішили звільнити Ланглуа, культурна спільнота вийшла на протест. Влада здалася, справедливість відновили, а режисери відчули себе потужною політичною силою.
Наразі схожа ситуація розгортається навколо Довженко-Центру (у серпні 2022-го Держкіно опублікувало наказ про реорганізацію Довженко-Центру. У Центрі процес вважають незаконним, таким, що фактично ліквідує інституцію, та подали в суд, щоб той скасував наказ — ред.). Чому не дати українській культурній спільноті прожити цю перемогу?
Але французи тоді не були в стані війні й частина їхньої спільноти не була на війні безпосередньо. Крім цього, ще є такий момент, що на фоні щоденних загибелей, обстрілів, ця боротьба між Мінкультом, Держкіно і Довженко-Центром може здаватися другорядною. Але з іншого боку є люди, для яких це важливо.
Війна все спрощує і цим завжди користуються люди, які дбають лише про свої статки. Але треба усвідомлювати, що боротьба за Довженко-Центр є для нас символічною. Це місце зберігання нашої памʼяті й історії. Війна нищить людей, міста, землю і памʼять. Хто це все буде відновлювати? Оці маленькі нікому невідомі люди культури, які знають, як з цим працювати. Архів роками обслуговує й удосконалює команда Центру, яка зробила з інституції модну і прогресивну локацію. Це також потужний інструмент культурної дипломатії й можливість через якісний культурний продукт розказати про нашу боротьбу з російським колоніалізмом.
Абсолютно програшна стратегія влаштовувати державні стенди на Міжнародних кінофестивалях, на яких тусуються друзі українських чиновників. Успішним українським режисерам і продюсерам соромно знаходитися поруч з очільницею Держкіно (Марина Кудерчук — голова Державного агенства з питань кіно, призначена на посаду у лютому 2020 року — ред.), яка не володіє англійською і не усвідомлює потреб індустрії. Безумовно, наші кінороби вже навчилися просувати імідж країни незалежно від держави. Але тільки уяви, яких результатів ми б досягли, якби працювало злагоджено.
Ну і безумовно проблема також в тому, що війна лише підкреслила давню проблему — культура досі не вмонтована в українське суспільство як базова потреба. В Європі у неділю не працюють магазини, але у цей день відкриті музеї й в них не проштовхнутися. Культура тримає фундамент людської цивілізації. Через усвідомлене осмислення історичної та культурної спадщини ми знаходимо відповіді на свої сакраментальні запитання і розвиваємося як особистості.
В Україні зараз культуру як базову потребу важко сформувати, тому що багато людей лишилося житла, багато втратили все. Культура для них виглядає як щось, що колись до них прийде, але не тепер. Чому для тебе це важливо саме зараз?
Ми переживаємо страшні часи. Але я знаю, що людство споконвіку шукає втіхи у книжках, фільмах, музиці й мистецтві. Це потужний терапевтичний інструмент. До того ж багато чудових професіоналів зараз продовжують боротися з російськими пропагандистами, які видають себе за жертву режиму. Я надихаюся колегами та колежанками, які протистоять російськими дистрибʼюторами, що вже просочилися на міжнародні кіноринки й продають свої фільми та закуповують іноземне кіно для внутрішнього прокату. Я слідкую за тим, як наші інтелектуали представляють Україну на важливих дискусіях, пояснюючи лицемірство російських "голубів миру".
Мені важливо про це зараз говорити, бо я не хочу, щоб Україна опинилася у чорній дірі. Я хочу за власного життя побачити, як моя батьківщина відновлюється і розквітає. Очевидно, що молодість мого покоління пройшла в революціях, але нас тримала пам’ять про мужніх і талановитих пращурів, які боролися за нашу незалежність і гинули в концтаборах. Я не хочу, щоб ця робота була знівельована. За останнє десятиліття українська культура дуже виросла і жоден цинічний функціонер не змусить мене у цьому сумніватися.
За останні вісім років легко в культурі не було. Просто на війні зʼясувалося, що є щось ще, що тобі сильно болить і тепер ці болі треба, ніби пазлики, скласти докупи й продовжувати створювати реальність, де культура буде вписана, як базова потреба.
Ми багато говорили про різні виміри твоєї програми на Docudays UA і ти згадувала, що хотіла у відібраних фільмах дати надію, згадувала про формування майбутнього. Чи можемо ми взагалі говорити про майбутнє, якщо у нас таке невизначене теперішнє?
Зараз я мала б згадати якусь таку цитату великих класиків і сказати, що без надії сподіваюся. Але щоб пережити втрату потрібен час. Ти мусиш пройти цей біль, відчути всі стадії, злість на когось, злість на себе, почуття провини. Щоденні новини про загиблих і розбиті долі знесилюють і тепер я знаю, як це боляче. У питанні майбутнього я точно погана експертка.
Наразі я вчуся пам’ятати й шанувати наших героїв і героїнь та шукати конструктивний вихід для своєї люті. Мене дуже рятує культурна прошивка й усвідомлення, що я можу виконувати свою роботу в етичному і чутливому полі. У мене також є відповідальність за дитину, родину, країну, в яку ми незабаром повернемося.
Війна забирає в нас критичну дистанцію, можливість рефлексії, яка поглиблює розуміння реальності. В принципі, це те, що робить хороша документалістика — пропонує різні відтінки, а не плоску картинку. Можливо, саме мій кураторський досвід перегляду сотень неігрових фільмів надає мені віри у майбутнє.
Якби мене спитали, яке я хочу майбутнє, то я хочу майбутнє, в якому буде справедлива кара для росіян. Я вважаю, що це дасть нам, усім тим, хто втратив близьких, нове дихання.
