Валерія Суботіна — маріуполька, поетеса та журналістка, вона служила в полку "Азов", згодом у прикордонній службі, а на початку повномасштабного вторгнення працювала у пресслужбі ДСНС. Разом із оборонцями Маріуполя "Нава" була на Азовсталі, 16 травня 2022 року потрапила у полон, де провела майже рік. 10 квітня 2023 року під час обміну полоненими Валерія повернулась в Україну. Про те, що відчуває після повернення в Україні, про творчість, про побратимів, що досі у полоні, і про подальшу боротьбу за них — "Нава" розказала в інтерв’ю Суспільному Донбас.
Про самопочуття
Я почуваюся добре, тому що я в Україні, на вільній землі. Звичайно, що є певне виснаження після полону і моральне, і фізичне, його не може не бути.
Звичайно, є сумні моменти: рік мене тут не було, я не знала про смерть моєї бабусі, я не знала що тіло мого чоловіка не повернули, і батьки не змогли його поховати, і мені немає до кого прийти на могилу.
Про обмін
Вийшла з автобуса і шукала своїх побратимів. І тільки потім дізналася що ті, кого я шукала, ще в полоні. Багато хлопців, яких я знаю з 2014-2015 року, зараз воюють, в тому числі під Бахмутом.
Першим побачила одного з прикордонників, який так само був в полоні, якого звати Влад. Я дуже зраділа, коли його побачила, він дуже сильно змінився він схуд, але це було таке щастя, що ми вийшли разом. Це дуже круто, коли виходиш разом: вже не треба принаймні хоч одну людину чекати.
Перший дзвінок був батькові Андрія, зараз це і мій батько Валерій Суботін. Потім, коли нас привезли вже на наступну точку в Україні, я зустріла “Ореста”, я йому неймовірно зраділа. Не описати словами емоції. Він дав мені подзвонити мамі. Це дві людини, які я першими хотіла побачити, почути. І в той же день ми приїхали вночі до Києва. Наш автобус зустрічали батьки з величезним букетом тюльпанів.
Про побратимів
Я не знала про смерть кількох близьких побратимів. Я не знала про те, що багато моїх побратимів знаходяться ще в російському полоні — і від цього, звичайно, гарних думок бути не може. Звичайно, поки мої побратими — абсолютно всі, хто був зі мною на Азовсталі, — не повернуться з полону, доти у полоні залишаються я.
Кожного дня я прокидаюся з думками про них, і що б я не робила, я все роблю з думками про них. Тому що неможливо про це не думати, коли ти їси, одягаєшся. От мене сьогодні так багато обіймали люди, а їх там не обіймають.
"Чому мені так приємно зараз обійматися? Тому що — це добро, любов, це Україна. А там — зло та ненависть".
Рідним своїх побратимів, які ще зараз за ґратами в Росії, хочу сказати: тримайтеся, вірте, боріться. Навіть попри на те, що там я нічого не знала, до мене не доходила інформація, якась сила, молитви, що завгодно, — якось все одно підтримувало.
От виходиш — і ти на емоційному підйомі. А з іншого боку сум від того тебе так довго не забрали. Але потім ти дивишся, скільки всього було зроблено, і розумієш, як за тебе боролися.
Я хочу, щоб настав день для всіх них, щоб вони оце про себе прочитали, оце вони все побачили.
Тому обов'язково потрібно продовжувати боротися, продовжувати говорити, продовжувати впливати через світову спільноту, щоб про наш "Азов", про всіх українських захисників говорили, говорили, говорили. І ні в якому разі, ні на секунду не забували.
Звичайно хочу побажати сили батькам, друзям, дружинам, дітям. Тому що це важко витримати, але вони мають витримати, ми маємо витримати, тому що нам тут все ж таки легше.
Про творчість
Я планую продовжувати писати. Вірші зараз складаються в першу чергу про Андрія і про тих, хто залишається в полоні, про наш сталевий "Азов", який досі закритий, але ми будемо за нього боротися, бо вільні і маємо боротися за тих хто в полоні.
Планую працювати над прозою, тому що обов'язково потрібно написати про пресслужбу Азовсталі. Те, про що я можу написати зсередини, бо я цим я займалася, я постійно була поруч з цими хлопцями. І звичайно, що треба писати про полон, про те, як ми не зламалися. Це основний меседж, який я хочу донести: що б не робила Росія, ми ніколи не зламаємося. Я особисто в це вірю. І вірю в це не просто так, а, тому що це вже було.
Про війну
Пройшов рік, і для України ця війна триває. Але треба визнати, хоч це і ненормально, але така правда життя, що через час увага починає втрачатися. Але світ має розуміти, що те що відбулося на початку, те що відбувається зараз в Україні, — це може відбуватися в будь-якій країні світу. Те, що зробила Росія з Маріуполем, те, що вона зробила з Бахмутом, Бучею, Харковом — це може відбуватися абсолютно в будь-якій країні світу.
Іноземці мають просто уявити себе на місці наших людей: коли ти планував своє життя, коли буквально за день до 24 лютого, можливо, був на дні народженні, можливо, в тебе народилася дитина або дружина сказала що вагітна, ти був на хрестинах, ходив в кіно, гуляв парком, — а тут на наступний день, життя руйнується. Наскільки жахливо буквально за кілька тижнів, місяців втрачати і втрачати своїх близьких людей, втрачає своїх рідних.
Ми за цей рік пережили те, чого можливо, нормальна людина, звичайна людина зі звичайним життям в принципі не переживає за все життя: скільки горя, втрат, страждань. Люди в усіх куточках світу мають відчути і зрозуміти, що те, що втратили ми, може втратити будь-яка людина.
І коли стане той момент і люди про це забудуть, перестануть допомагати Україні, перестануть допомагати фінансово, давати зброю, просто виходити десь на мітинги. В цей момент Росія знову розправить свої сатанинські крила, Росія знову оживе, Росія знову збільшить свою владу безкарність. І Росія знову нападе. І хтось стане наступним.
Але ми або переможемо її разом, або переможемо її самі без світу. Але якісь зародки залишаються злості, які світ не допоможе нам здолати, і Росія нападе — на кого завгодно. Це світ має усвідомити.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
