Від початку повномасштабного вторгнення пресофіцерка Валерія з позивним "Нава" була у Маріуполі. На "Азовсталі" побралась з прикордонником Андрієм Суботіним — за два дні до його загибелі 7 травня 2022-го. Потім на 11 місяців потрапила в російський полон. Зараз адаптується до життя на вільній території України та нещодавно отримала посмертну нагороду чоловіка — орден третього ступеня "За мужність". Про весілля під обстрілами та про те, що допомагало триматися в російському полоні — "Нава" розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Майже місяць, як ви повернулись з полону. Як ваше самопочуття?
Україна нереально зустрічає героїв. Ми не очікували такої підтримки, тепла, душевності та допомоги в усіх питаннях. Але водночас я втратила найближчих людей: свого чоловіка та бабусю.
Можливо для когось смерть Андрія була рік тому, але для мене — це як вчора, я все це переживаю щоденно, все ще в це не вірю. Тим паче його тіло досі не віддали. Немає навіть могили, на якій я можу поплакати, посумувати, поговорити з ним.
Вам передали орден Андрія "За мужність".
Я відчуваю, що він це бачить, чує, розуміє, просто різниця в тому, що я не можу його торкнутися. Але торкнутися цього ордену — це як взяти його за руку. Він сказав би, що є хтось набагато достойніший за нього, але для мене та його побратимів — він найдостойніший.
Він займався евакуацією цивільних, знайшов бункер на "Азовсталі" де було багато дітей і носив туди їжу під обстрілами. Згадую момент, коли на "Азовсталі" мені достроково дали звання капітана. Прибіг Андрій — ми з ним там не так часто бачилися, бо він був на одних позиціях, а я в іншому місці, де ми працювали з пресслужбою "Азову". Він прибіг, вітав мене і сказав: "Можливо і я дочекаюся, що мені дадуть капітана, можливо це теж буде на Азовсталі". На жаль, йому дали капітана посмертно.
Я трохи заплакала, хай він мене пробачить, але я за нього радію і безмежно ним горда. Я йому дякую за своє життя, за життя українців загалом, бо він захищав нас тоді і я впевнена, захищає тепер в складі небесного війська з іншими героями, якими я теж безмежно пишаюся.
Як ви познайомилися з Андрієм?
Загалом, разом були понад три роки. Познайомилися в Донецькому прикордонному загоні. Я там була помічницею командира начальника пресслужби, а він прийшов юридичним консультантом. Ми сиділи в одному кабінеті. Він якось одразу знаходив спільну мову з усіма і зі мною знайшов. При чому, він Андрій Валерійович, я — Валерія Андріївна, в нього день народження 19 липня, а в мене 20 липня і ми якось на всіх цих моментах роззнайомилися. Для мене це було кохання з першого погляду. Мені було дуже легко з ним.
Як для вас розпочалось повномасштабне вторгнення?
Перші дні було дуже страшно. Я тоді вже працювала в пресслужбі ДСНС. Була на цивільній посаді, пішла від прикордонників у 2020-му за станом здоров'я. Андрій залишився з ними. Я мала мобілізуватися, але не розуміла куди мені йти. Прикордонників в перші дні повномасштабної війни повинні були вивести з Маріуполя. Андрій вирішив залишитися з полком "Азов", а прикордонників потім завели назад. Я зв'язалася з "Азовом", адже з 2015-го по 2017-й рік була добровольцем в цьому полку. Мене взяли в пресслужбу і волею долі ми опинилися разом на "Азовсталі". Хоча Андрій спочатку був на позиціях, але отримав поранення і його привезли саме на "Азовсталь". Та він не захотів медичної допомоги — так і залишився з осколками в тілі та відразу пішов на позицію.
Як він зробив пропозицію?
Прийшов в той бункер, де я знаходилась і каже: “Давай поберемося саме на "Азовсталі". Кажу: "Андрію, ще буде час, навіщо так поспішати, ми ще батькам не сказали". Потім він прийшов вдруге, вже зробив обручки з фольги в коробочці, все так гарно оформив. Каблучка з фольги мого розміру, це так дивно. І ми тоді їх вдягли зробили фотографію на пам'ять.
Він все казав: "Розумієш, що ти тепер в статусі нареченої?". Казала: "Звичайно". А потім на той бункер, де я була впала авіабомба. Я вижила, але багато побратимів та посестер — ні. Андрій знову прибіг, каже: "Давай швидше", але мені так не хотілося вірити, що треба поспішати. Я думала, все життя попереду.
Яким був день весілля на "Азовсталі"?
5 травня, день народження полку "Азов". Цей день став днем народження і нашої родини. Ворог тоді працював по нас з усіх видів зброї. Але Андрій прибіг і головне, що залишилося мені від нашого весілля крім взагалі нашого кохання, його батьків — це весільні фотографії, що зробив "Орест" Дмитро Козацький. Навіть є весільне відео, на якому він питає, що сьогодні за день, а я кажу: такий-то день війни, день народження полку, а потім кажу: "Сьогодні ще наше весілля". Це було трохи смішно, але по-доброму, по-теплому. У той день ми змогли побути разом зовсім мало. Хоча, навіть вибрали хто буде подружкою нареченої, а хто буде з Андрієм з боку хлопців. Ми мріяли, що все це буде потім, коли переможемо.
Як ви дізнались про загибель Андрія?
Не одразу. Андрій загинув 7 травня, а 9 травня він мав до мене прийти. Тато розказував, що 8-го травня, в день матері, прийшли від нас квіти. Ми їх з Андрієм замовляли разом.
Я писала йому листи, передавала через хлопців, а вони вже не могли передавати. Бо їм теж було дуже боляче від того що я не знаю. І ось до мене 9-го травня підійшов мій командир "Калина". Я тоді все зрозуміла, бо він при мені вже повідомляв про смерть близьких людей. Сказав, що зараз я не повинна давати собі волю як би цього не хотіла, плакати й взагалі все інше. Він був правий, тому що моя підтримка потрібна була нашим хлопцям і дівчатам, і я мала продовжувати інформаційну боротьбу. Я тільки зараз можу усвідомлювати горе, тільки зараз можу плакати. На "Азовсталі" не могла, бо мала бути сильною для наших, а в полоні мала бути сильною проти чужих.
У вас є татуювання вишиванки, тризубу. Як росіяни реагували на них?
Дивилися на них, перевіряли чи немає, як вони казали "нацизму", але я про жодне татуювання не пошкодувала. У нашому тризубі зашифроване слово "Воля". Коли мені було сумно, або страшно — я дивилася на нього і розуміла, що вільна. Просто зараз заважають оці грати, ці стіни, але я все одно буду вільна. Я знала, що за мене борються, хоча був інформаційний вакуум.
Зі мною у камері була дівчина Віта. Це вже рідна для мене людина. Вона заплітала мені колоски на волоссі. Ми з нею малювали водою на підлозі квіти, на вікнах теж, хоча туди майже не пролазила рука. В полоні я багато уявляла, яка там зараз моя Україна, думала про те, що скажу коли нас обміняють. Але коли відбувся сам обмін, вийшла і не сказала нічого. Просто шукала очима близьких і мовчала, але це мовчання було таким гучним для мене.
Я напевне вже ніколи не зможу відчути повного щастя, смуток за Андрієм продовжує жити. Я знаю, що він поруч зі мною, хоче звільнення України від ворогів, а всіх наших — з полону. В мені продовжує жити дух боротьби.
