"Затоплення”/Flooding" — це мистецький проєкт-дослідження історії Голокосту в Івано-Франківську. За часів німецької окупації, за різними оцінками, в Івано-Франківську були вбиті від 40 до 120 тисяч мешканців з єврейським корінням.
Під час наймасовішої акції вбивства євреїв у Станіславові – "Кривавої неділі" – загинуло від 6 до 12 тисяч людей. Та парадокс – про ці події практично не лишилося свідчень та спогадів, не існує ні меморіального знаку, ні музейної кімнати.
Суспільне Культура поговорило зі співкураторкою виставки, співзасновницею “Асортиментної кімнати” Альоною Каравай про те, як мистецтво може говорити про такі події: як ландшафт може стати таким свідченням та де істина в міських легендах?
Проєкт "Затоплення" складається з інсталяцій "Мешканці Колізею" та "Затоплення" Нікіти Кадана, за участі Яреми Малащука та Романа Хімея, Гаррі Краєвця, Назгуль Шукаєвої, Юрія Іздрика та Вадима Худолія; Тараса Прохаська та Юрія Бакая; а також включає міську інтервенцію "Потоп". Куратори виставки - Альона Каравай та Нікіта Кадан.
Коли я сюди зайшла, мене зустріла безлюдна темна кімната. Через це було бажання перевірити, чи є тут хтось ще. Як ви планували цей простір та яка тут навігація для пересічних відвідувачів?
Мені подобається, коли людей зустрічають трішки прочинені двері. Вони спочатку опиняються у чорній кімнаті. Це цікаво, де вони затримуються. Це (розміщення, – ред.) показує, як ми працювали над цим проєктом близько двох років. Ми ходили навколо цього озера, щось шукали, занурювалися. Час від часу було враження, що ми занурюємося і нічого не знаходимо. Дуже мало залишилося доказів, неймовірно мало свідків часу, які про це говорять.
На початку виставки ми проводили екскурсії, і Нікіта Кадан проводив екскурсії. Але я не дуже адепт екскурсій, бо я хотіла б, щоб люди самі з цим простором жили, аби у людей був простір для власного сприйняття.
Проєкт "Затоплення" базувався на міській легенді про озеро, яке створили нібито на місці єврейського цвинтаря. Як ви досліджували цю тему?
Ми концентруємося на "Кривавій неділі" – це найбільша акція, вона відбувалася протягом 1941 року. Мені було цікаво сконцентруватися на питанні відповідальних за ці злочини та чи понесли вони відповідальність, особливо в розрізі останнього року (повномасштабного вторгнення Росії, – ред.).
Ганс Крюгер був головою гестапо, який починав і завершував ці акції. Він любив таку "естетику": заїжджати на білому коні, щоб на місці був трубач, який оголошував про початок та кінець акції. Він (Крюгер, – ред.) потім жив у Німеччині, брав участь у політичному житті, позиціонував себе як "антифашист". І, коли у 60-х роках в Ізраїлі почали публікуватися крихти свідчень людей, які це пережили, почалася справа проти нього. До того ця людина, яка відповідальна за вбивства від 10 до 40 тисяч людей, 20 років жив спокійно в Німеччині й не було практично нікого, хто б міг проти нього свідчити. Єдине, що доводило його причетність, – у суді з'явилася польська графиня Лянцкоронська, якій він у своїй розмові похвалився тим, що це зробив.
Насправді практично усі докази було знищено. Коли стало зрозуміло, що фронт наближається до Станіслава, нацисти завезли військовополонених, які розривали могили (де були поховані страчені євреї, – ред.), діставали коштовності, палили залишки тіл і перемелювали кістки. Якщо доказом могла бути траншея, братська могила, – її нема. Нацисти знищили ці докази.
На чому базуємося ми? Передовсім на спогадах Юліуша Фоєрмана – це один з відомих, чиї спогади опублікували. Ще я знаходила в нью-йоркських архівах три відео жінок, що тоді були дітьми, які говорять про Станіславів не надто детально, але їхні слова підтверджують всі ці події.
І це практично все. Знайшли ще до десятка історичних фотографій того часу. Одна з них – у цій експозиції: на фото євреї, які розбирають, можливо, власні будинки біля ратуші. Скоріше за все їх після цього розстріляли. Я не могла повірити, що після ось такого нічого не залишилося.
За час підготовки експозиції команда працювала з історикинею з Франківська, яка зараз проживає в Ізраїлі, з місцевим рабином. Вдалося розшукати близько 3-4 свідчень та тільки до 10 фотографій періоду нацистської окупації.
На місці архіву немає. На місці музею немає. На місці меморіальної кімнати чи дошки – немає.
Близько 3 років тому я писала на схожу тему. У Сумах є поховання страчених нацистами політв'язнів, євреїв та місцевих жителів. Біля нього — жодного пам'ятного знаку і в місцевій історії практично не згадується. Але про нього нагадує, зокрема, відповідний ландшафт. У цьому проєкті він теж зіграв ключову роль?
Ландшафт – єдине свідчення, яке в нас є. Це з фотографії з місцевого єврейського кладовища. "Кривава неділя" була на цвинтарі. У Станіславові нацисти були дуже "ефективними", вони вирішили, що не треба іншого місця, а просто завозили людей на цвинтар, виривали траншеї і їх там розстрілювали. Коли в 1944 році знищувалися докази, є свідчення, що після того, на цьому ж місці, спалили одну чи дві вантажівки з радянськими військовополоненими. Там велика концентрація ось цього неозначеного.
Вихідною точкою була міська легенда про те, що під міським озером це єврейське поховання, що зовсім не так. Коли ти приходиш на цей цвинтар, ти бачиш, що він доволі далеко від озера, навіть зберігся мур. Але цвинтар залитий ось цією водою забуття в міському просторі.
У Франківську є легенда про те, що частково мацеви (надгробки, – ред.) використовувалися як плити для озера. Але все, що пов'язане з озером, неможливо буде перевірити, лише якщо осушити його, зняти плити й подивитися, що під ними.
Тут написано на івриті "Потоп". Сама виставка "Затоплення" – це п'ятикнижжя. Після затоплення приходить потоп і це він.
Частина експозиції – це есе та свідчення Юліуша Фоєрмана. В есе, написаних вами, Нікітою Каданом та Тарасом Прохаськом, фігурує ця тема забуття, води. Якщо в есе Нікіти вода та потоп – це те невідоме, яке, коли рине на нас, ми просто не зможемо осягнути. Водночас у вас "Потоп" – це про провину. Чому так?
По-перше, це різниця оптик, місцевої й не місцевої. Коли художник заїжджає, він вивчає і виїжджає. А коли ти отак на місці й бачиш, що воно не змінюється і ще більше заходить у підвалини, все складніше піднімати певні теми. Навіть на фоні відбувається, на жаль, щось дуже схоже, і нібито ця емпатія (до жертв, – ред.) мала рости, але цього не відбувається.
Також питання участі українців чи поляків ми теж піднімали. Ми говорили з істориками про це. Усе, що ми знаємо, що тих, хто рятувався і намагався втекти, багато місцевих не приймали. Зі спогадів Юліуша Фоєрмана, що у двійках, які розстрілювали, був один німець і один українець. Це те, що я читала про методи роботи гестапо і Ганса Крюгера, він намагався, щоб це не була зовнішня машина насилля, для нього важливо було знаходити місцевих, ставити їх в пару… і розділяти відповідальність. Робити їх причетними – це була постійна методологія (нацистів, – ред.).
Ми маємо розуміти, що були історії й тих, хто допомагав та рятував, і тих, хто радів – такі теж були і їх було немало.
Чому важливо розповідати історію й з боку жертви? Наскільки це взагалі можливо і який шлях обрали ви?
Тут у нас була така дилема. Ми намагалися знайти точку, з якої ми розкажемо, від кого ми розказуємо цю історію. Й ми розуміли, що не розказуємо її від жертви. У нас в команді є тільки Гарік Краєвець, який має єврейське коріння, решта – "чужі люди". Багато з нас – не місцеві, до цієї історії ми просто прийшли й можемо бути поруч як свідки.
У нас було важливе питання оптики – хто має право говорити про певні історії. Я вийшла на точку – я маю право, бо відчуваю, що про це зараз потрібно говорити. Тобто це людина, яка знаходиться в цьому просторі, й ми не можемо говорити від жертв, бо їх нема (серед живих, – ред.), свідчень про них дуже мало, і навіть їхніх родичів уже нема. Єврейська спільнота у Франківську, на жаль, дуже мала й зменшилася після повномасштабного вторгнення.
Нас запитували: "Як ви будете продовжувати проєкт? Може, тут залишиться меморіальна кімната?" Я спочатку теж мала таку думку, а зараз я не розумію, з чого її збирати. Коли в процесі пошуків я ходила і натикалася на порожнечу – я не розумію, з чого її збирати. Єдиний засіб говорити про цю тему – через художній проєкт, коли ми вже дозволяємо собі метафори, створення нових артефактів і говоримо про цю історію.
Як тоді залишити цю історію в ландшафті? Наприклад, як у Берліні на вулицях можна зустріти ці "камені спотикання" з іменами та датами життя німецьких євреїв.
Це дуже маленький ландшафт, там відбувалися різні історії, в тому числі з різними етнічними групами. Станіславів – маленьке місто. Наприклад, зараз біля синагоги є вулиця Страчених націоналістів і стоїть памʼятник 30 страченим молодим активістам ОУН, яких розстріляли в 1942 році. Там є поіменний памʼятник і це суперважливо. Коли я намагаюся шукати в цьому просторі згадку (про загиблих євреїв, – ред.), я її не знаходжу.
"Ми у Франківську живемо на кістках", – кажуть деякі містяни. Це так, місто перемелювали по кілька разів, і якщо пробувати меморіалізувати все, то ми будем жити в музеї. І це крайність, до якої не хотілось би йти. Але залишається питання: як жити в цьому просторі і як знаходити цей компроміс між згадками про різні жертви?
Одна з робіт "Мешканці Колізею" Нікіти Кадана – не зовсім місцева, хоча теж присвячена Голокосту. У ній відтворено, як близько 600 євреїв з міста Реґенсбург щодня ходили брукованими вулицями міста у дерев’яних капцях з концтабору на міські роботи. Чому ви вирішили її додати до виставки?
Це єдина робота, яка не була створена (спеціально для експозиції, – ред.), але важливо, аби вона була теж, адже вона говорить про відповідальність і як можна працювати з нею. Тут також є історія про українську спільноту в Реґенсбурзі, де наглядачами працювали також і українці, яких привезли нацисти. Для мене це робота про відповідальність, якими практиками можна відтворювати чи згадувати. Це нематеріальна практика, якою можна працювати з колективною згадкою.
Для Нікіти це більше про історичну відповідальність, для мене – про практики, які можливі серед цієї порожнечі. І через цю щільність простору, яка не дозволяє інкорпорувати всі згадки. У нас буває, що спочатку інкорпоруються одні історичні згадки, які важливі, але потім, при зміні режимів, інкорпоруються інші згадки, а ці забуваються. Хоча і та, і та – важливі, але вони чомусь мають штучно конкурувати між собою. Мені б цього тут не хотілося.
Які ваші рефлексії щодо завершення експозиції?
Насправді я ще не встигла. Ми думаємо трохи розширити візуальну частину і щоб вона далі їхала, і далі зробила своє коло. У моєму ідеальному світі такі проєкти – локально специфічні, вони мають народжуватися на місці, тут прем'єрити, робити коло та збирати відгуки ззовні – і в Україні, і за кордоном, а потім повертатися. У межах цього проєкту хотілося б зробити коло зовнішньої рефлексії, бо це приклад історії, яка ніби локальна, і водночас – абсолютно ні. Де її можна подивитися разом з іншими історіями на фоні й трошки більше про неї зрозуміти.
Ці роботи говорять про відповідальність і про важливість колективної відповідальності. Якщо ми хочемо колективної відповідальності від росіян, то ми маємо розуміти, що хтось може хотіти її й від нас.
У роботах Нікіти про рівність й згадку. Він ніколи не говорить про рівність агресора, в його роботах про рівність жертв ось цих масових воєнних злочинів. Ці жертви стають рівними між собою. І це достатньо гострі політичні заяви, коли всі жертви є рівними. Коли ми говоримо про колективну відповідальність не лише перед нами, але й нашу – це теж політична заява.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
