Халед Малас — архітектор та історик мистецтва з Дамаску, що нині живе в Нью-Йорку. Він, зокрема, досліджує те, як зображення та технології, що їх продукують, впливають на потенціал місць — реальних та уявних; та метаморфози арабських ланшдшафтів, яких вони зазнали під впливом історичних та сучасних битв.
Маючи такий академічний та практичний досвід та сирійський бекграунд, Халед дуже критично ставиться до моделей відбудов, які пропонує "західний світ", і вважає, що трагедії та кризи можуть і мають ставати моментами для радикального переосмислення нашого життя.
Аналітикиня Cedos, активістка Проєкту Без кордонів Катерина Бабич поспілкувалася із архітектором про розвиток поствоєнних міст, солідарність та критику глобальної півночі.
Суспільне Культура публікує текст у співпраці з симпозіумом "Відбудова України: Руйнація / Репрезентація / Солідарність", за підтримки Центру міської історії у Львові, Єльського університету та Університетського коледжу Лондона. Редакторка проєкту публікацій Дарія Бадьйор.
Читати також: Час повертати мистецтво. Розмова з Ельмірою Аблялімовою, Тетяною Філевською та Яною Супоровською
Дискусія, в якій ви взяли участь, як і наша розмова, відбуваються під час війни, що триває прямо зараз. Але ми натомість починаємо говорити про відбудову і відновлення. Чому так стається, чому важливо та цінно починати такі розмови ще до того, як війна закінчиться?
Тисячі людей у цьому світі намагаються відповісти на це питання і з причин, до кінця не ясних мені, щоб говорити про це на симпозіумі, обрали мене. Очевидно, через те, що у мене є архітектурний бекграунд, а в політичному плані — відданість ідеям глобальних змін, солідарності крізь кордони національних держав, боротьби проти несправедливості.
Інша річ, що, можливо, зумовлює розмови про відбудову — сильний тиск з боку тих частин суспільства чи політиків, яких я однозначно ідентифікую як ворогів. Це ті, хто бачить війну як чергову можливість зміцнювати несправедливості, що існують роками, і ті, хто сприймає війну не як злам своєї влади, а як її продовження. Можливо, в Україні інша ситуація, але знання про інші частини світу, з якими я тісніше пов’язаний, дозволяє мені сказати, що війна є джерелом для структур, які самозакріплюються і користають з неї. Тут наголошу: я не стверджую, що війна — це можливість переосмислити суспільні відносини. Але неможливо цього не зробити в умовах війни.
Мені здається, що подібні бесіди так чи інакше є шляхами пошуку надії.
Одна з речей, яка має тяглість в контексті відбудови, — це капіталізм. І тут мені пригадуються речі, відновлення яких після війни мені б не хотілося. Йдеться і про скажений девелопмент в місті, якій подекуди не зупинився навіть попри війну, і про відсутність у новозбудованих просторах місця для біженства, переселенства, бездомних. І про дискурс, який стверджує, що якщо тобі потрібне житло, ти маєш сам добре постаратися і заробити на нього. І про зникнення муніципальних кінотеатрів і ситуацію, коли кіно можна переглянути, скоріше у жахливому торговому центрі, ніж у затишному кінозалі. І про загрозу знищення унікального кіноархіву, який люди захищають на акціях протесту: і не від російських ракет, а від дій влади та інтересів капіталу.
На жаль, ми живемо в епоху, коли виробничі відносини постійно нас зачіпають. Це незмінно. Такі речі, як жадоба девелоперів, корумпованість політиків, ставлення до біженця чи бездомного як до джерела проблеми або ворога, відсутність просторів для так званих шукачів притулку чи так званих переселенців, чи бездомних — систематичні. Можна наздогад вибрати майже будь-яку точку на планеті — там будуть дуже схожі проблеми.
Одна з можливих на це реакцій — здійняти руки догори і сказати, що мене це не стосується. Інша повертає нас до розмови про надію: несправедливості, які ми можемо спостерігати поруч з нами, однаково резонують мені, моїм друзям з Пуерто-Ріко, Йоханнесбургу чи Неаполя теж. Ми часто забуваємо, що існує певний "архів спротиву". На жаль, кожен раз, коли стається щось, проти чого треба протестувати, ми думаємо, що цей спротив відбувається вперше в історії.
Мені видається цікавим те, що просторів для безхатьок чи біженців не існувало, тоді як торговельних центрів та елітної забудови було більше ніж достатньо. Це свідчить про нестачу одних просторів і надлишок інших. А на базовому рівні це говорить про виробничі відносини в Україні, які існували до війни, існують зараз і, напевно, існуватимуть після. Ніхто з вас не хотів цієї війни, але, знаходячись у ній, ви можете уявити, як могло б бути інакше. Ваші громадяни отримали досвід пошуку притулку — як це змінює ставлення суспільства до тих, хто шукає притулку з інших країн? Як це змінює розуміння того, що не українці, люди, які виглядають інакше, можуть зазнавати іншого ставлення на кордоні? Це дуже складні питання, яких не потрібно уникати.
У ситуаціях несправедливості вибудовуються мережі солідарності. Мені здається, переживання власної вразливості показує людям, що опинитися в скрутній ситуації можна незалежно від власних дій, виборів чи відповідальності. Такі досвіди спонукають до об’єднання і взаємодопомоги, як ви вважаєте?
Мушу зазначити, що у мене алергія на слово "солідарність". Я з тої частини світу, де ще до війни в Сирії, до знаменитого повстання і війни потому словом "солідарність" жбурляли направо і наліво. Мені 42 роки, і останні два десятиліття я був свідком діяльності "кіл солідарності", переживаючи солідарність безпосередньо, і часто це залишало поганий післясмак. Перш за все тому, що це дуже простий спосіб висловитися стосовно чогось, це стало чимось подібним до вболівання за улюблену футбольну команду. Натомість мені б хотілося бачити структурні перетворення, реальні радикальні зміни і визнання людьми своїх привілеїв. Це все дуже рідко трапляється у багатьох з "кіл солідарності", з якими мені доводилося зіштовхуватися.
При цьому я не заперечую її важливості. Але я вже в тому віці, щоб бути спроможним розпізнавати порожні жести стосовно речей, якими я дуже переймаюся, — несправедливості, класової нерівності, окупації. До прикладу: солідарність з окупованою Палестиною, здається, часто зводиться до носіння куфії, але ж ця боротьба набагато більша за куфію у вигляді жесту або ж заяви, і те, що хтось носить цей одяг, не робить його частиною боротьби.
Мені видається тривожним і важливим підкреслити в цій розмові те, що існує певна фундаментальна тяглість між Україною та Сирією, і вони досить впізнавана. Це, наприклад, спільний ворог у вигляді російського літака, в якому сидить один і той самий хлопець і скидає ті ж самі бомби. Мені ніколи не доводилося переживати його присутність, я був поза Сирією [під час війни], але відключення світла мені добре знайомі.
Наш спільний ворог вимагає додаткового думання, і воно теж пов’язане з "солідарністю". Зараз Росія присутня в Малі, Лівії, Сирії, Україні, Середземному морі — тож для мене як для людини, яка нічого не знає про армію, постає питання, як можна кинути цьому виклик не військовим шляхом. Тут є уроки, варті вивчення. Адже поки ми з вами говоримо, наші товариші з Малі роблять важливу роботу, але участі у великій розмові про цього спільного ворога вони не беруть — з таких застарілих причин, як расова приналежність, клас, нерівномірний розвиток.
Я вірю, що те, що сталося в арабському світі за останні 11-12 років, має значущий вплив на покоління мого сина, якому зараз три роки, і на те, як подальші за нашим покоління ставитимуться до міського середовища і політичних структур.
Нерозуміння глобальною північчю своїх привілеїв ще вилізе нам всім боком. І коли я думаю про Україну, я хвилююся за своїх друзів, сім’ю, товаришів та людей, яких я ніколи не зустрічав, адже вони застрягли між двома нав’язаними моделями. Перша модель — від мудака на Сході, який має свою концепцію втілення колоніалізму. А друга — від політичної структури Заходу, яка дуже добре розуміє, як функціонує колоніалізм, і вміє торгувати дискурсами типу гідності, прав людини і так далі. Передбачається, що нам потрібно обирати між цими двома моделями. Однак наша розмова почалася з надії, тож у нас є можливість уявити щось інше, відмінне від цих моделей, що зазнали невдач в різних точках планети і призвели до численних жертв. Зараз Україна — ще одне місце з величезною кількістю жертв, на жаль, однак це також місце, де можна і потрібно уявити інакше майбутнє.
Читайте також: Максим Рохманійко: "Якщо ми розкажемо правду про Драмтеатр, є більше шансів, що світ знатиме цю історію не спотвореною"
Протягом розмови можна було помітити вашу самоусвідомленість і розуміння обмежень щодо експертизи стосовно України. Мені здається, що нам часом треба шукати експертів навіть всередині країни і не слідувати неоглядно західній експертизі, яка часом сприймається якісною за визначенням, однак не завжди є такою.
Я погоджуюся з вами, що часом треба шукати відповіді всередині, але лише до певної міри, щоб це не перетворювалося на інтроспекцію, не затуляло і не відмежовувало від створення нових радикальних зв’язків з іншими. Адже в капіталістичному світі сенс не в тому, щоб мати тисячу прекрасних ідей кожні п’ять хвилин — це веде в нікуди, — а в тому, щоб спромогтися артикулювати ці ідеї для інших, приймати виклики від інших і трансформувати це в реальні матеріальні речі, структури, об’єкти. Тоді ми можемо до чогось прийти.
Звісно, я говорю не про замикання на собі, а про створення реальності з урахуванням інших досвідів і орієнтацією, якби це не прозвучало, на хороше, а не шляхом бездумного копіпасту "кращих європейських" практик. Звісно, ми не відійдемо у своїх політиках від цього так далеко, як мені б хотілося, однак, сподіваюся, ми розбудовуватимемо інклюзивні, людиноорієнтовані політики.
Лишається сподіватися.
На початку ви згадали приклад з кіноархівом. Кіноархів — це досить конкретний об’єкт, різні люди мають різне ставлення до нього і до певної міри можуть робити там все, що завгодно (це все-таки не тюрма). Мені невідомі конкретні деталі цього кейсу, однак очевидно, що тут йдеться про кіно, спільноту довкола нього, історію, що у ХХ столітті розвивалася довкола фільму в Києві відмінним від Парижа чи Дамаска чином, тож бажання знищити це і замінити комерцією є насильством — і не просто проти установи, а проти певних практик ставлення до кіно. Будівля кіноархіву може стати простором для можливостей радикальних змін і накопичення [громадянського] спротиву.
Жахає, що ми досі маємо говорити про всі ці речі. Страшно, що привілеї не сприймають належним чином. Страшно, що радикальні зміни лишаються здебільшого уявними. Жахаючим для мене є також те, що я дізнався більше про географію України, читаючи в газетах про війну.
Я думаю, один із способів якось завершити цю розмову — сказати про спільну відповідальність перед нами самими, тими, кого ми любимо і тими, кого не знаємо. І як можна одне для одного, у межах цього простору відповідальності, діяти креативно і критично, щоб спровокувати зміни у спосіб, який найкраще нагадує наше прагнення до надії.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
