Ніхто не знає, яка розмова, зустріч чи повідомлення в месенджері стане останнім. 28 серпня 2014 року Марина Ковальова ділилася з чоловіком Василем Логвиненком звісткою про вагітність, на яку вони чекали 12 років. 1 квітня 2019-го Сергій Червоний розповідав дружині-військовослужбовиці Яні, що наступного ранку повезе дітей на риболовлю. На початку вересня 2016-го Володимир Данілов в реанімації Харківської лікарні просив дружину Олену Куклу переказати побратимам, що скоро повернеться у стрій. А її син Ярослав Шинкаренко в останньому повідомленні 17 квітня 2022-го заспокоював: "Все добре. У нас без рухів".
За кілька днів після цих розмов Василь Логвиненко, Яна Червона, Володимир Данілов та Ярослав Шинкаренко загинули. А Сергій Червоний, Марина Ковальова та Олена Кукла, хто як, намагатимуться жити далі. Суспільне публікує їхні історії, які, можливо, допоможуть пережити горе тим, хто втрачає рідних у війні.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Суспільного. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
"Життя продовжується. Треба пам’ятати про це у моменти горя"
2 квітня 2019 року Яна Червона пішла з побратимом Олександром Мілютіним на бойове завдання в районі Попасної на Луганщині. За два тижні жінка мала святкувати 40-річчя. Хотіла, щоб це було вдома, адже ротацію її бригади затримували. Але того дня в бліндаж прилетіли ворожі снаряди. Її чоловік Сергій Червоний став вдівцем, а двоє дітей 8 та 9 років — напівсиротами.
Яна народилася в Харкові. Вчилася на секретарку у місцевому училищі. Згодом працювала продавчинею на ринку Жуковського. Саме там у 2001 році й познайомилася з майбутнім чоловіком.
За рік пара одружилася. "У моєї дружини було все, що вона хотіла: машина, мотоцикл. Яна любила кермувати. В ній було стільки енергії, драйву. Здавалося, вона нічого не боїться. Ми були щасливими", — згадує Сергій Червоний.
Під час Революції Гідності Яна долучилася до майданівського руху у Харкові, вступила до місцевої самооборони. Коли Росія захопила Крим і розпочала війну на сході України, жінка очолила рух "Дикі волонтери Айдара". З друзями збирала допомогу для бійців і возила на передову.
У 2016-му Яна підписала контракт з ЗСУ. Стала кулеметницею в 54-ій ОМБр, а згодом — у 46-му ОБСП "Донбас-Україна". Жінка воювала на Світлодарській дузі, тримала оборону у Попасній на Луганщині.
"Яна завжди казала: навіть якщо ми відвоюємо Луганську, Донецьку області та Крим, наш дім усе одно залишиться на кордоні з Росією. А отже, ні ми, ні наші діти не почуватимуться в безпеці. Тому потрібно розвалити Російську імперію. Тільки тоді буде спокій", — розповідає чоловік.
Яна прослужила майже три роки. За цей час спілкувалися з дітьми переважно через інтернет. Навесні 2019 року мала бути остання ротація. Сергій каже: дружина планувала бути з дітьми, адже пропустила багато чого з їхнього життя.
"Востаннє ми говорили 1 квітня. Звичайна розмова. Наступного дня я з дітьми поїхав на ставок. Яна дзвонила, але я не чув. Десь об 11 ранку ми повернулися додому. Мені зателефонував брат, сказав, що Янку не можуть знайти. Потім приїхали волонтери, з якими вона бувала на сході. Повідомили, що з нею зник зв’язок. Сказали, що через обстріли побратими не можуть дістатися до бліндажа, де вона була. Але шанси на те, що вона жива, — мізерні", — згадує чоловік.
За кілька годин інформація про смерть дружини підтвердилася. Сергій подзвонив матері й попросив забрати онуків до себе. А сам почав вирішувати купу термінових завдань: як забрати тіло, яку обрати труну, де будуть поминки, які документи потрібні. Та головне — як повідомити дітям, що мами більше немає?
Яну Червону поховали 4 квітня на Алеї слави загиблих в АТО на 18-му кладовищі Харкова.
"Попрощатися з Яною прийшло багато людей: побратими, волонтери, друзі, знайомі. Після похорону мама забрала онуків на деякий час, щоб я міг оговтатись. А я — зірвався, на півтора тижня запив, хоча до цього і після не мав проблем з алкоголем. Потім прийшло розуміння, що цим я не поверну Яну. Натомість ще більше зіпсую життя дітям. Тому я взяв себе в руки", — говорить Сергій Червоний.
Чоловік здійснив мрію, про яку вони багато говорили з дружиною: неподалік Харкова взяв у користування ставок. Через бюрократію це було непросто, але, каже Сергій, клопоти відволікали від важких думок. Коли після смерті дружини він отримав компенсацію від держави, придбав дітям квартири у Харкові.
"З 2014 року я звик, що весь час практично один: працюю, за дітьми дивлюся. Яна то волонтерила, то воювала. Звісно, мені це не подобалося, ми сварилися. Але зрештою я прийняв це. А тепер її немає. І відповідальність за майбутнє сина й доньки — на мені. Аби триматися, багато працюю. Оскільки моє заняття — це риболовля, багато часу проводжу на природі. Це заспокоює і наповнює силами. Життя продовжується, хай там що. Треба пам’ятати про це навіть у моменти горя", — каже чоловік.
Людям, які втратили рідних, Сергій рекомендує знайти собі справу, заняття, яке зможе заповнити порожнечу. Воно точно є, каже, варто уважніше придивитися.
Читайте також: За Херсон до останнього. Історія подвигу та загибелі оборонців Бузкового парку
"Важливо зайняти себе чимось, інакше можна потонути у думках"
29 серпня 2014 року Василь Логвиненко із побратимами намагався вирватися з Іловайського котла. Він загинув, рухаючись так званим "зеленим коридором", який розстріляли росіяни. Чоловіку було 35 років. За 8,5 місяців мали з’явитися його первістки-двійнятка. Про те, що коханого більше немає, його дружина Марина Ковальова дізнається лише через 11 місяців, завдяки ДНК-тесту дітей, яких вона народила.
Василь Логвиненко з Нікополя на Дніпропетровщині. Батьки померли, коли він був ще маленьким хлопчиком. Після школи вчився на електрика, але за фахом не працював. Влаштувався формувальником на Нікопольському заводі технологічного оснащення.
Марина та Василь познайомилися у 2002 році. Мали бути свідками на весіллі, натомість — стали парою. Марина мала сина від першого шлюбу. А ось завагітніти від Василя не могла 12 років. Пара планувала взяти дитину з сиротинця.
"Мій син Дімка закінчував школу і їхав навчатися в університеті. Ми залишалися самі, тому хотіли поділитися нашою любов’ю. Мріяли про звичайні речі: жити разом, розбудовувати будинок, мати дітей і бути щасливими", — згадує Марина.
У 2014 році Василь Логвиненко отримав повістку: тричі ходив до військкомату, але його не брали. Четверта спроба стала успішною. 3 квітня чоловік потрапив до 93-ої ОМБр.
"Свого часу я не пустила його на Майдан у Київ. А вже коли захопили Крим, почалася війна, бачила, що він вдома не всидить. У військкомат він ходив за моєю спиною. Але Нікополь — маленьке містечко, тож я все знала. Сподівалася, його не візьмуть", — розповідає Марина.
15 травня Василь уже був на Донбасі. Спочатку воював в Мирнограді, потім його батальйон просунувся до Пісок, і зрештою захисники потрапили в Іловайськ.
31 липня Василь на кілька днів приїхав на ротацію. Для родини ці дні стали часом важливих змін. 18 серпня о 10.30 Василь і Марина офіційно побралися. А вже о 13.00 чоловік повернувся до військової частини. Відтак, востаннє жінка бачила коханого на весіллі. А пробула дружиною лише 11 днів.
Остання телефонна розмова відбулася 28 серпня. Тоді Марина повідомила, що вагітна двійнею. 29 серпня чоловік загинув. Проте спочатку доказів цьому не було, тож Марина 11 місяців шукала коханого. Свідчення були суперечливі: одні казали, що Василь живий, інші — клялися, що загинув на їхніх очах.
Рештки Василя поховали на кладовищі у Дніпрі, на могилі написали: "Тимчасово невідомий". У вересні 2014-го його тіло ексгумували пошуковці місії "Евакуація-200".
"Василь був сиротою. Не було навіть у кого ДНК взяти. Якби не наші двійнята, яких я народила вже після його смерті, ми б Васю так і не знайшли", — говорить жінка.
"Висновок судмедексперта був таким: "Подроблене тіло". Мені віддали фрагмент хребта з ребрами й кістку. 8 липня 2015 року я привезла рештки в Нікополь і поховала на Алеї Слави Загиблих Героїв на міському кладовищі", — каже Марина.
Жінка розповідає, що досі не може усвідомити, що Василя більше немає: "Сама себе вмовляю: ще трішечки й буде легше. Але насправді — це як рана, що не заживає. Коли рідну людину ховаєш, бачиш тіло. А я поховала закриту труну. Що я ховала? Кого? Усвідомлення мені досі не прийшло".
Марина каже, ненавидить слова "тримайся", "ти сильна", "герої не вмирають". Вони не допомагають. Що дійсно полегшує горе — обійми близьких і допомога, коли вона потрібна.
Марина займалася волонтерством з 2014 року. Після смерті чоловіка та лікування доньки, створила громадську організацію "Діти Героїв Нікопольщини", де зібрала 28 дітей загиблих воїнів.
"У нас матері загиблих ставляться до тих, кому допомагають, як до синів. Ти прикипаєш душею до якогось хлопчика чи дівчини. І наче знаходиш сенс жити. Треба сітки плести, не тонути у думках. Намагатися просто відволіктися, якось себе зайняти. Бо інакше ніколи не вилізеш з горя", — говорить жінка.
У березні 2022 року Марина з дітьми залишила Нікополь. Зараз вони у Німеччині. Діти часто питають про тата. Марина розказує, яким він був, показує фотографії. Шкодує, що не взяла з собою більше. Адже тепер не знає, коли повернеться додому.
Читайте також: Поки ми живі. Три історії про ціну великої війни
"Треба знайти, за що зачепитися в цьому світі"
Олена Кукла пройшла у житті страшні випробування. Спочатку в автокатастрофі загинув її перший чоловік. Потім війна забрала двох найдорожчих людей. У 2016-му через ускладнення після поранення на фронті помер другий чоловік — Володимир Данілов. А у 2022 році, відвоювавши чотири роки на Донбасі та вистоявши в боях на Київщині, на міні підірвався син Ярослав Шинкаренко.
Володимир Данілов народився в селі Хотів на Київщині. Його перша дружина померла. Чоловік виховував доньку. Працював охоронцем. У 2006 році познайомився з Оленою.
"Перше побачення в нас було в музеї Пирогово (Національний музей народної архітектури та побуту України — ред). Після цього він двічі приїздив до мене в Богуслав. А на третій раз залишився разом із донькою. Відтак у нас на двох стало троє дітей: дівчаткам по сім років, а сину — 11", — згадує Олена.
Під час Революції Гідності родина їздила на Майдан підтримувати протестувальників. Потім почалася війна. В Богуславі організація УНА-УНСО набирала добровольців. Влітку 2014-го до війська долучився Володимир. Став розвідником у 81-ій ОАМБр. Олена почала волонтерити.
На сході чоловік потрапив у Дружківку, потім брав участь у боях за Донецький аеропорт. У лютому 2015 року отримав бойову травму. Після нетривалого лікування повернувся на фронт. Воював в районі Світлодарської дуги, потім в Авдіївській промзоні. У 2016 році до війська пішла й Олена. Але прослужити разом довго не вдалося: Олена прибула на позиції у серпні, а вже у вересні її чоловіка не стало.
"У нас аеромобільна бригада, ми мали виконувати стрибки з парашутом, це була обов’язкова програма. Мій чоловік був розвідником, тому вони мали зробити по три стрибки на день. Після цієї програми Володя почав скаржитися на біль у грудях. А однієї ночі йому стало зле і він втратив свідомість у мене на руках", — згадує жінка.
Чоловіка госпіталізували. Як виявилося, в аорті була тріщина — наслідки травми, яку він отримав у Донецькому аеропорту. Перепади тиску під час стрибків спровокували погіршення стану.
"У Києві нам сказали, що треба ставити стент. Його виготовляють в Європі за індивідуальним замовленням. Коштує понад 700 тисяч гривень. Ми навіть не встигли запустити збір коштів, як лікарі сказали: робитимуть іншу, більш ризиковану операцію, бо часу вже немає", — згадує Олена.
В палату до чоловіка Олену не пускали та вона дуже хотіла його побачити. Лікар пообіцяв: зупиняться, коли Володимира везтимуть в операційну.
"7 вересня у визначений час я чекала в коридорі. Відкрився ліфт, з нього вийшов лише лікар. Покликав мене в кабінет. І там повідомив: у Володі при перевезенні тріснула аорта, він помер миттєво", — розповідає жінка.
За два місяці Олена повернулася на фронт. У вересні 2021 року отримала поранення. За день до повномасштабної війни її звільнили із лав ЗСУ за станом здоров’я. Жінка продовжила волонтерську діяльність.
Син Олени, Ярослав Шинкаренко, у 17 років вирішив стати розвідником, як і вітчим. Чотири роки воював на сході, отримав звання Народний Герой України за порятунок побратимів. А влітку 2021 року на прохання матері вирішив трохи пожити мирним життям. Та о восьмій ранку 24 лютого 2022 року Ярослав знову стояв біля військкомату з речами. Він потрапив до 72-ої ОМБр. Захищав Київщину. Брав участь у звільненні Ірпеня, у боях на Броварському напрямку.
"На Броварському напрямку вони потрапили в оточення. Син вивів з-під обстрілів групу з восьми військових. А потім повернувся і врятував ще вісім хлопців. Вихід — це 13 кілометрів під обстрілами, коли навкруги ворог", — розповідає матір.
19 квітня Ярослав із побратимами патрулював в районі сіл Іванків і Поліське на Київщині. Була ніч. В якийсь момент хлопець наїхав на протитанкову міну. В автівці було четверо військових: троє вижили, Ярослав — ні.
"За можливості ми щодня списувалися з сином. Востаннє — 17 квітня. А наступного дня він не відповів. Я не хвилювалася, бо знала, що зв’язок є не всюди. У той день ми в Богуславі відправляли волонтерську автівку на схід. Приїхав брат з воєнкомом. Почав відводити мене в бік. Я глянула в його очі, а там сльози. Все зрозуміла", — розповідає матір.
Ярослава поховали поряд із Володимиром у Богуславі. Після похорону жінка створила Благодійний фонд на честь сина. Наразі вона продовжує волонтерську діяльність від його імені та гуртує довкола себе інші родини, що втратили рідних. Відтак, у Богуславі встановили Пам’ятник захисникам України. У школі на честь Героїв відкривають пам’ятні дошки.
Військова частина зробила подання, аби Ярославу Шинкаренко присвоїли звання Героя України. Але рішення досі немає. Олена каже, причина в законодавстві. Посмертно нагородити людину можуть лише раз. А його подали разом з іншими хлопцями на орден "За мужність" III ступеня — цю нагороду дають усім загиблим захисникам.
"Люди мають вшановувати своїх Героїв. На жаль, суспільство все ще залишається байдужим. У нашому місті перейменовували вулиці. Я вважаю, вони мають носити імена тих, хто загинув за Україну. Але ця ідея не знайшла підтримки. Також спостерігаю дивне ставлення деяких дітей у школах до фото Героїв. Потрібно працювати над вихованням", — каже Олена.
Кожен, хто втратив рідних, шукає свій шлях, як пережити горе. Головне — не припиняти пошуки, за що зачепитися. Наразі для Олени ці точки опори — доньки. Так само жити далі допомагає волонтерство: адже на фронті чекають на допомогу.
"Після трагедії має пройти час, поки прийде усвідомлення того, що людини більше немає. А доти нічого не допомагає, втрата болить. Потім ти просто вчишся жити з цим. Періодично приходять спогади. Але з часом вони стають не такими болючими. Ти просто пам’ятаєш хороший період життя і дякуєш за нього", — каже жінка.
Авторка: Наталія Найдюк.
Читайте також
- "Побратими змінюються на очах". Як військовому впоратися зі стресом на передовій
- "Я — триста, я — триста". Репортаж з військового госпіталю
- "Ми маємо готуватись до наступу" — секретар РНБО Данілов
- "Для того, щоб перемогти, треба вірити". Чого очікувати Україні від 2023 року
