"Ми там не хотіли виживати, ми там хотіли жити" — священник з Мелітополя

"Ми там не хотіли виживати, ми там хотіли жити" — священник з Мелітополя

"Ми там не хотіли виживати, ми там хотіли жити" — священник з Мелітополя
Олександр Богомаз дев'ять місяців проводив служби у церкві УГКЦ в окупованому Мелітополі. Чоловіка постійно допитували російські спецслужби. Нині він на підконтрольній Україні території. Каже, думає стати військовим капеланом, але побоюється, що Мелітополь звільнять, а він не зможе повернутись до своїх прихожан через обов'язок служби. Фото: Суспільне

Священник греко-католицької церкви Олександр Богомаз, дев’ять місяців проводив богослужіння в окупованому Мелітополі. Росіяни неодноразово приходили до нього з обшуками та допитами. Востаннє — 1 грудня, тоді його вивезли за межі міста, звідки він пішки, під обстрілами, дійшов до українських позицій. Зараз Богомаз на підконтрольній Україні території. Суспільному він розповів про те, як в Мелітополі служать українські священники, хто саме та як його допитував і що намагався дізнатися, та що йому давало сили продовжувати служіння в окупації.

Перші два тижні війни наші церкви були повні. До 30 людей залишались ночувати. Я казав: "У нас немає підвалу, де ви сховаєтесь?" — "Ні, ми хочемо бути тут, разом". Було відчуття спільноти, згуртованості.

Як тільки почалась війна, я був дуже сміливий. Мене зупиняли, а я питався: "Хлопці, чого ви сюди приїхали?" Не знаю, чому була така думка, що можна їм пояснити й в них буде здоровий глузд, вони збунтуються і підуть. Я спілкувався з багатьма на блокпостах. Пояснював, з деякими сварився навіть. Та колись "ДНРівці" взяли мене в коло з автоматами й так пришугнули, що я їхав додому і думав: ну я і придурок. Зі мною було ще двоє місіонерів, нас реально могли розстріляти. Бувало, що священників забирали з блокпостів на комендатуру, по три години допитували. З наших парафіян нікого не ув’язнили, що правда деякі не могли язик за зубами стримати. Але я їх потім сварив, вчив. Там інше середовище, там не можеш вільно говорити — можуть бути наслідки. У мене є знайомі, які зникли, я не знаю, де вони та що з ними.

Раз на місяць, ми з вірянами збирались на спільну молитву, де з’їжджались люди з усіх парафій. Ми їздили через блокпости. Було таке, що я вирішив скоротити дорогу і поїхав полями. У посадку заїхав, а там, як у вулику кишіло окупантів. Це не позиції їхні були, але щось типу бази і я так пролетів — повним автобусом люду. Кров холола в жилах не раз. Але ми там не хотіли виживати, ми там хотіли жити.

Хоча згодом наступив період, коли люди були у відчаї. Я й сам наслухавшись того всього був пригнічений. Одного разу, лежав у себе в кімнаті на підлозі й плакав: "Господи, що далі?"

У березні я вже сил не мав. Суботами бував знищений внутрішньо, роздавлений. Неділями мав їхати служити у Мелітополі й по селах. Знав, що маю усміхатися, говорити проповідь. Але йшов до престолу і не розумів, як людей підбадьорити, яких слів підібрати. Розвертався до вірян, щоб привітатися, і вже був зовсім інший. Я не можу вам це пояснити, Господь давав сили. Не знаю, як.

Священник греко-католицької церкви Олександр Богомаз (третій зліва) під час служби в храмі у Києів, грудень 2022 року. Чоловік дев’ять місяців проводив богослужіння в окупованому Мелітополі.
Священник греко-католицької церкви Олександр Богомаз (третій зліва) під час служби в храмі у Києів, грудень 2022 року. Чоловік дев’ять місяців проводив богослужіння в окупованому Мелітополі, поки не виїхав на підконтрольну територію через небезпеку переслідування. Фото: Суспільне

***

Окупанти приїжджали до мене сім разів. Шість — це були допити. Питали про фінансування, про те, де наш центр, де є молитви на прославу України, чи я є навідником українських артилеристів, чи переховую партизанів, чи зберігаю зброю, чи веду антиросійську пропаганду. Після кожної розмови, я оговтувався до двох тижнів. Не били мене, але спосіб спілкування такий, що ворогу не побажаєш.

Були різні люди — з "поліції", "Служби безпеки Запорізької області", але то були росіяни, або з Донецької чи Луганської областей. Дехто зі мною навіть говорив українською мовою, бо я з ними говорив українською. Мені здається, у них був план: раз на місяць вони мали мене відвідати, тиснути на мене, нагрубити, щоб показати що вони "хазяйни", а я такий "хлопчик-пацанчик", який має їх слухати.

На сьомий раз все відбулось після ранкової служби, 1 грудня. В той четвер ми ще заспівали "Боже великий, єдиний…". Ми зі священником Леонідом сиділи у їдальні, пили чай і бачили, як у двір "маски-шоу" забігає з автоматами. Думаю, нащо вони будуть двері вибивати, зроблю пару ковтків чаю і вийду. Зі мною в парафіяльному домі жило ще 10 чоловік. В основному — безхатьки. Я всім сказав: "Мене сьогодні вивезуть". Так і сталося. Я вийшов, відразу: "Руки вверх".

Мене допитували близько трьох годин. Прочитали вирок під російським прапором, вивезли. Я опинився у Василівці на одному з крайніх блокпостів. Вони сказали: "Йди!"

Переді мною так само вивезли священника — отця Павла. А після мене, отцю Леоніду поставили умову: або переходити на московське православ’я, або з сім’єю виїхати своїм ходом. А є ще бердянські отці, яких тримають у полоні. Ми до кінця не знаємо де вони. Ніби у Бердянську. Їх тримають у камерах б’ють, допитують.

Словом, я пішов з блокпоста. Проходив позиції російських військових. Шлях зайняв близько трьох годин. Я не пам’ятаю кілометраж, був на адреналіні. Йшов по трасі всіяній уламками, вирвами. Бачив, як обстрілюють наші позиції. Чув, як працюють їхні "Гради", стріляють кулемети, автомати. Розумів: зараз один уламок і теж тут ляжу.

Дійшов до українських позицій. Перший кого зустрів — наш парафіянин. Він був вражений, ми не очікували, це було щось надзвичайне. Він був у бронежилеті, біг до мене. Потім мене хлопці відвезли на наш блокпост. Туди приїхала поліція і з комфортом довезли мене до Запоріжжя. Там поставили декілька запитань, я пройшов перевірку і далі вже був у нашому монастирі, ночував.

Російські спецслужби допитували Олександра Богомаза сім разів через те, що він проповжував проводити служби у греко-католицькій церкві під час окупації міста. На фото – священник в ценкві у Києві, грудень 2022 року.
Російські спецслужби допитували Олександра Богомаза сім разів через те, що він проповжував проводити служби у греко-католицькій церкві під час окупації міста. На фото – священник в ценкві у Києві, грудень 2022 року. Фото: Суспільне

***

Перші дні я думав, що робити. Там я знав чим займатись: прокидався, о пів на шосту — за російським часом, бо вони час не переводили на зимовий, робив свою особисту програму, потім о сьомій годині ранкова молитва, служба Божа, сніданок. Далі я їздив у села та міста. А тепер що робити? Перші три дні я просто плакав, коли згадував про людей, які залишились.

З ними ми стараємось щодня зідзвонюватись. Вони пригнічені. Їм заборонено збиратись, проводити Богослужіння. Мені сказали, що там буде тільки православна церква московського патріархату і мусульмани.

Окупанти думають, що прийшли нас захищати від "укропів", які "перепливають Дніпро і вирізають села". Люди поневолені брехнею, там серйозно працює пропаганда. По місту розвішані біг-борди: "Мы один народ", "У нас одна история", "Россия здесь навсегда".

Росія це — антицінності. У тих всіх антицінностях церква була світлом. Я розумів, що маю просто виконувати покликання священства. Людям нашим казав — ви є світлом для світу.

У мене в самого виникали сперечання, питався: "Боже ти є, чи тебе немає?" Але молитва — це розмова з Богом і він через різні обставини показує: я тут.

***

Я боюсь, що підпишу контракт військового капелана на три роки, Мелітополь звільнять і я туди не потраплю, а я дуже хочу до своїх людей. Мені пишуть наші діти: "Отець Сашко, ви нас вчили постійно молитися, але ми десь це через не хочу робили. Але тепер, ми молимося ще більше ніж раніше". Діти, підлітки разом збираються, щось випікають. Відео мені вислали, як кекси роблять. Кажуть: ми вас любимо, чекаємо на вас. Батьки їхні не виїхали через різні обставини, не тому, що їм ок ця ситуація.

Цього Різдва ми готували виставу. Тепер вона відбудеться наступного року, в Мелітополі. Готувалися колядувати, проводити святвечір. Я не знаю де будемо це робити. Точно це буде там, де люди потребують світла, добра.

На в’їзді в Мелітополь з Криму написано: "Мелитополь — Россия навсегда". Я знаю, що таке було написано і в Херсоні.

Читайте також

На початок