Закон про військове капеланство ухвалили в грудні 2021-го. Він запустив Службу військового капеланства та змінив статус капеланів на війні. Нині вони — військовослужбовці, як і інші солдати складають військову присягу та забезпечені соціальним захистом держави. Зараз лінія фронту більша ніж тисяча кілометрів, на захист країни стали майже мільйонні сили оборони, необхідність у духовних наставниках зросла в рази. Кількість самих священнослужителів, що вирішують бути поряд з військовими, теж збільшилась. Вони не весь час проводять поряд з лінією фронту. Капелани — ті, хто привозить їжу та одяг військовим і цивільним у міста і села під обстрілами, допомагає знайти тимчасове житло для бійців, яким потрібна психологічна реабілітація, займається соціальною роботою. Як служать українські капелани — у фотоісторії Суспільного.
***
Військовий капелан 30-тої окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького Сергій Дмитрієв до війни 18 років служив у Московському патріархаті. Після анексії Криму перейшов до УПЦ Київського патріархату і перевів до УПЦ КП свою парафію у Херсоні. Тоді ж і заснував відділ, а з 2018-го — Управління соціального служіння УПЦ КП (з 2018 — ПЦУ). Офіційно прийнятий у капелани бригади у травні 2014-го. Останні дев’ять років Сергій Дмитрієв, позивний "Падре", поєднує соціальне з капеланським служінням на фронті.
"Я був учасником Революції Гідності. До мене у херсонський Храм Святої Варвари приходили журналісти, громадські діячі, представники місцевої самооборони, — розповідає отець Сергій. — У лютому 2014-го, коли Росія вторглася в Україну, для мене постало питання: чи можу я і далі служити у церкві країни агресора? Знаходження в Московському патріархаті означало брати участь у вбивстві українських громадян".
Про перехід парафії до Київського патріархату отець Сергій заявив після того, як в анексованому Криму у липні 2014-го представники Московської церкви захопили український храм, а священник був змушений тікати з півострова. Тоді після недільної молитви отець Сергій звернувся до пастви з питанням чи усі згодні на перехід. "Усі перейшли без сумнівів. Уся парафія підтримала", — згадує "Падре".
На момент переходу, у його храмі було близько 300 постійних парафіян, а ще немало вірян у Херсонському державному університеті, де він тоді викладав соціальні дисципліни. "Служби ми проводили українською мовою ще з 2004-го, тому люди особливо змін не відчули", — каже отець.
Після переходу священник ще декілька місяців служив у Херсоні, а потім прийняв пропозицію переїхати у Київ, щоб очолити команду "Елеос-Україна", яка стане офіційним представником Синодального управління соціального служіння Православної Церкви України. "Фундаментом релігійних організацій повинно бути служіння людям, соціальне служіння, — пояснює "Падре". — Це можна назвати "соціальною роботою". Але зазвичай за неї людина отримує заробітну плату, а служіння — це більше як покликання".
В Українській церкві соціальне служіння створили ще до 2014-го, але юридичної форми воно не мало, а значить не могло працювати офіційно чи отримувати підтримку від інших благодійних установ. Отець Сергій оформив організацію, знайшов ресурси та людей.
Зараз "Елеос-Україна" має 16 представництв, свої будівлі, прихистки, школи бізнесу для жінок-переселенок та діяльність з бюджетом у майже 5 млн доларів. "Наші основні напрямки роботи: гуманітарна підтримка людей в біді, захист прав жінок, постраждалих від домашнього та інших видів насильства, допомога внутрішнім переселенцям, робота з ветеранами російсько-української війни, допомога людям з ВІЛ/СНІД та гепатитом, медичне капеланство та багато іншого", — говорить Сергій Дмитрієв.
Соціальне служіння "Падре" поєднує з капеланством та поїздками на передову до військових своєї бригади. "Капеланське служіння потрібне і в тилу, і у військовому госпіталі, і у роботі з сім’ями загиблих, — говорить він. — У військовій частині також є пункт постійної дислокації, тому багато задач і там. Немає значення скільки часу я приділяю капеланству, а скільки, соціальному служінню, тому що це споріднені речі. На щастя, у нас склалася прекрасна комунікація з військовослужбовцями бригади. Комусь потрібен рік, щоб познайомитись, а мені іноді достатньо години".
"Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну робота капеланів особливо не змінилась, — каже Сергій Дмитрієв, — але з’явилося більше викликів. Ми були готові до війни. В мене дорослі діти, тож родина також була підготовлена до різних сценаріїв. А от організацію нам довелось евакуйовувати. У нашої юристки з "Елеос-Україна", яка проживала з родиною в епіцентрі подій на Київщині, вбили чоловіка і племінника, розбомбили будинок. Ми вивозили працівників з різних куточків країни. Усіх вдалося врятувати. Організацію зберегли. А потім за місяць відкрили чотири шелтери, ще за місяць зробили там ремонт і прихистили понад 200 людей".
Військові, розповідає отець Сергій, для нього такі самі як і інші віряни у тилу, з такими ж запитами, проблемами та болями. Навертати когось до Бога задачі немає, а от підтримувати — так. "Я хрестив багато разів людей на фронті, але це нічим для мене не відрізняється від хрещення в тилу. Інколи, здається, люди сприймають хрещення на фронті так: ми в окопі сидимо, снаряди рвуться, "вагнерівці" наступають, "кацапня", а священник в цей час хрестом хрестить! Але це ж не так відбувається. Насправді — в тихому місці зазвичай, у безпеці. Часто у храмі, який є поруч з лінією фронту".
"Падре" — один з тих, хто сприяв тому, щоб в Україні законодавчо закріпили роботу капеланів в армії. "Прийняття закону про військових капеланів — це добре. Це більш професійний рівень, НАТОвські стандарти. Капелан тепер, якщо отримає поранення, матиме ті ж умови допомоги, що й військовий. Раніше ми працювали безплатно, тому комусь доводилось підпрацьовувати, або просити у людей пожертви. Нині капелан — повноцінний військовослужбовець. Крім того, військовий підрозділ без капелана тепер вважається недоукомплектованим. А якщо недоукомплектований, значить — небоєздатний".
За словами отця Сергія, зараз є достатньо людей, які хочуть йти служити капеланами. З часом, каже, у війську буде все більше капеланів з різних конфесій. Щоб визначити якого саме капелана найбільше потребує підрозділ, проводять опитування. "В моїй бригаді, наприклад, немає мусульман, але якщо з’явився хоча б один боєць, хто хотів би мати імама поруч, це можливо", — каже Сергій Дмитрієв. Він сам ще з 2014-го близько знайомий з Саїдом Ісмагіловим, колишнім муфтієм Духовного управління мусульман України "Умма", раніше військовим капеланом, а нині волонтером медичної служби – парамедиком. В одному зі своїх інтерв’ю отець Сергій розповідав, що на початку розбудови соціального служіння Київського патріархату, саме мусульманський культурний центр у Києві на чолі з Саїдом допомагали йому матеріально.
Читайте також: Від муфтія до парамедика на війні. Історія Саїда Ісмагілова
***
Голова управління військового капеланства мусульман України Хаджи Мурад Путілін — з Харкова. Разом із Саїдом Ісмагіловим вони ще у 2014-му одними з перших почали їздити у зону бойових дій та заснували організацію капеланів-мусульман в Україні. Хаджи Мурад її очолив.
"Ідея створити Управління військового капеланства мусульман України виникла спільно, — розповідає Хаджи Мурад. — Я тоді був у Харкові, Саїд з Донецька, переїхав у Київ. Він вже на той час їздив до хлопців і розповів, що є потреба робити це системно". Мусульман українців — не так багато, їхній рух у країні не був активним, каже Мурад Путілін. Але усе змінила Революція Гідності, а згодом анексія Криму та початок боїв на Донбасі. "Після Майдану усі почали якось рухатись, — розповідає капелан. — Готових ставати капеланами було небагато, але ті, хто виголошувався, їздили на Донбас з 2014 року. В декого з одновірців це викликало здивування. Дехто з нас сміявся. Але зараз майже усі розуміють, це було правильно і потрібно було тоді це робити".
Сам Путілін почав їздити на фронт з 2016-го. Познайомився з капеланами з протестантської церкви. "Ми почали разом їздити, вони до своїх, ми — до своїх, — згадує Хаджи Мурад. — Протестанти — цікаві співрозмовники. Ми часто разом їли, чай пили, багато говорили". В Україні досі існують стереотипи про іслам, розповідає капелан: "Ми розуміли тоді — цю стіну треба пробивати потихеньку. В багатьох родичі, близькі, друзі мусульмани. Мало того, у нас є кримські татари. Це велика етнічна група. Думаю, після закінчення війни вони будуть мати у Криму неабиякий вплив. І як корінний народ, і як релігійна група. Зараз багато кримських татар воює. Хтось поодиноко заходить у підрозділи, деякі групами, інші — цілим батальйоном".
На війні такі релігійні обов’язки як пост чи молитва можуть бути частково порушені, каже капелан. "Є хлопці, які дотримуються всього. З ними ми можемо розмовляти про що завгодно, але зрештою розмова все одно повернеться до віри. А є ті, хто не дотримується правил, з ними капелану треба "маневрувати". Але, моя ціль не заставити дотримуватись всього, а пояснити. Це велика робота, щоб підвести людину до думки, що вона робить речі, які викликають незадоволення у Бога. Тільки тоді вона починає контролювати вчинки. Це важливо не для мене, а для нього".
До запуску капеланської служби в армії, говорить Путілін, навіть потрапити до вірян ближче до лінії бойових дій капеланам було складно. Кожен шукав способи: через командування, з купою рівнів допуску, печаток та домовленостей. І навіть маючи всі документи, не було гарантії, що зможеш доїхати. "Зараз ставлення до капеланів інше, — каже Хаджи Мурад. — І на рівні держави, і на рівні командування в армії. Може це частково завдяки закордонним колегам. В Штатах, наприклад, ще з часів громадянської війни капеланство існувало в тому чи іншому вигляді". Путілін наголошує: важливо мати довірчі відносини з капеланами з інших конфесій. "Зараз ці процеси тільки вибудовуються, але буде точно якась уніфікація, бо раніше кожна церква працювала на фронті по-своєму. Навіть якщо хтось заходив у підрозділ як "працівник" на рівні трудового договору, це все одно була просто робота, а не присяга. Зараз капелан — людина з соцпакетом військовослужбовця. Він на передовій, не у своїй церкві сидить. Їздити на передній край, бути там з військовими — це дуже важливо".
"У нас колись помер брат, Семен його звали, але ми називали Шаміль. Загинув в бою, — розповідає Хаджи Мурад. — Я випадково дізнався. Набрав капелана з його бригади, він з ПЦУ. Кажу: "Де Семена хоронитимуть?" Він: "На кладовищі у Дніпрі, на Алеї Слави, мама його не проти, їй зручно туди приходити до сина на могилу". А я йому: "Так не можна, він же наш, мусульманин, у нас по-іншому ховають". Подзвонив у Дніпро, ціла історія була. Але зрештою поховали за правилами ісламу на тому кладовищі, де й Аміна лежить" (Аміна Окуєва, учасниця війни у складі батальйону "Київ-2", волонтерка. Її вбили 30 жовтня 2017 року біля селища Глеваха Київської області — ред.) За правилами ісламу, гріх лягає на мусульман, які не попіклувались про правильне поховання одновірця, пояснює капелан: "Я потім з’ясував, що ніхто не знав, що він мусульманин. Зараз, кажуть, проводяться анкетування, опитування в бригадах. Але ще не всюди".
Якщо військові мусульмани живуть за принципами ісламу, каже імам-капелан, їм легше на полі бою. Одна з норм — справедливість, воювати за неї — правильно. "Зброя — це просто шматок металу. Вона не поїде, якщо немає людини, яка нею управляє, і стріляти не буде, якщо її не зарядять. А людині властиве вигорання і все інше, що може трапитись на фронті. Капелан в армії як психолог, але якщо психологи й самі часто "ламаються", то у капелана є прописані релігією догми і правила, за якими ти ведеш вірян. Не кожна людина може вистрілити, але важливо розуміти, що є ворог і захищати від нього — це обов’язок. Люди різні. Не усі готові воювати. Хтось має допомагати, лікувати. Це все працює тільки у комплексі".
***
Капелан 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Євген Савченко народився та став священнослужителем у Рубіжному на Луганщині. У 1992-му з дружиною вони прийшли до церкви, а три роки потому Євген став пастором церкви євангельських християн-баптистів. У 2014-му він почав допомагати цивільним і військовим, з 2017-го — їздити на фронт у різні військові підрозділи, поки не знайшов "свій". З 2020-го Євген — капелан одного із підрозділів 93-ки з позивним "Падре".
"До 2014-го ми будували церкву у Рубіжному: будували будинок і "будували" прихід людей", — розповідає Євген Савченко.
Викликом став початок війни — в церкві були люди й проросійських, і проукраїнських поглядів, а її потрібно було зберегти. "На той час Рубіжне було "на рубежі": Сєвєродонецьк вже окупували, а у Кремінній стояли наші Збройні сили. А ми — наче як на межі. В церкві ми вирішили продовжувати служби. Вона була відкрита кожного дня для людей, які хотіли помолитись чи потребували на допомогу. Я, оскільки з самого початку займав проукраїнську позицію, допомагав також і Збройним силам. В основному їздили на блокпости, питали яка допомога потрібна".
У липні 2014-го, коли українські військові звільнили Сєвєродонецьк, у Рубіжному з’явилось багато біженців. Церква допомагала нужденним. На утриманні тоді було близько 500 сімей. Протягом двох років ці сім'ї кожного тижня отримували матеріальну та психологічну допомогу. "Звісно, ми залучали партнерів, — розповідає Євген Савченко. — Всі процеси були відкритими, тому нам завжди довіряли". Пізніше пастор з іншими представниками церкви почали їздити у села з прифронтової зони, роздавали матеріальну допомогу, а також "несли слово боже" тому, хто про це просив.
"Наприкінці 2016-го року я познайомився з капеланською спільнотою Братство Євангельських християн баптистів. Зрозумів, що є можливість допомагати військовим не так, як ми це робили раніше — проїздом на блокпостах, а і нести капеланське служіння в підрозділах", — каже Євген Савченко. "Я їздив у різні підрозділи. Це були 73-тя, 57-ма, 36-та бригади. В деякі — по декілька відряджень. Вже як до своїх. Але весь час просив Бога виконати моє бажання знайти свій підрозділ, з яким би міг бути постійно. Гасло капеланської спільноти: "завжди поруч". Коли ти поруч з ними й в біді, і в радості". У 2020-му пастору запропонували доєднатись до 93-ї бригади. "Ми зайшли у бригаду як військовослужбовці ЗСУ. Це були домовленості на рівні Генштабу, офіцерів і рішення командира бригади. Керівництво бригади, та і взагалі керівництво ЗСУ, бачило потребу у капеланському служінні й вони сприяли тому, щоб це могло працювати".
Так почалося служіння "Падре" у ролі капелана підрозділу бригади. "В нас на той момент було 9 капеланів. Декого призначили капеланом в окремі батальйони, а ми — три капелани у бригаді. У пункті постійної дислокації бригади в Черкаській області нам видали приміщення, де ми своїми силами побудували духовний центр: дві кімнати, одна для проведення зустрічей і служб, інша — для особистих бесід. В командира бригади було таке бачення: людина, яку "накриває", має знайти затишне місце, де вона може поспілкуватися на різні теми, але не з "затягнутим" офіцером, а зі священником. І нам це довірили".
На такі зустрічі, каже пастор, нікого насильно не тягнули. Крім того, військове керівництво попросило капеланів проводити навчання зі строковиками: якщо були якісь проблеми — з ними проводили бесіди. "Потім в АТО вже інший формат був, — згадує Євген Савченко. — Коли я приїхав на передову, там була вже дуже наближена атмосфера до тієї, яка зараз на війні. Там ми об'їжджали з командиром підрозділи, проводили служіння. Поговорили, відслужили, і хлопці йдуть далі".
Згідно нового закону про військових капеланів, в середньому на одного капелана — 500 бійців. "Це забагато, але краще, ніж один капелан на декілька тисяч, — каже Євген Савченко. — Так його можуть побачити, поспілкуватись, мати впевненість: якщо у мене буде потреба, я можу до нього звертатися".
Напередодні складних завдань більшість бійців, розповідає пастор, переважно просять помолитись за них, або за те, щоб військова техніка була в порядку. "Кажуть мені: падре, посвятіть. А я: "Це ж не просто водою побризкати. Ви ж хочете, щоб ця техніка були освячена на певне служіння, щоб Бог піклувався про неї. Я можу освятити й помолитись, але ви маєте ставитись до неї тепер, як до Божої техніки: міняти масла, ремонтувати". У протестантській церкві не особливо практикується "святити" речі, каже "Падре", але якщо є запит, він проводить такий обряд. "Людина має усвідомлювати суть, а не просто: батюшка приїхав, водою побризкав і тепер все буде добре. Я завжди кажу: не у воді справа і не в обряді, а в Богові, до якого ми звертаємося. Бо він ці речі прикриває собою і захищає".
Євгену Савченко, як і іншим капеланам-християнам, доводилось проводити обряди хрещення на фронті. "Ми були у Волновасі, на одній з ротацій ще під час АТО. Там деякі бійці висловили бажання присвятити себе Богу. Звісно, що підхід до хрещення у зоні бойових дій відрізняється від того, як це відбувається в тилу. В церквах спочатку проводять навчання, прискіпливо дивляться як людина готується, чи все вона зрозуміла, чи справді увірувала. У цивільному житті у людини на це є час. А на війні: сьогодні він хоче прийняти хрещення і бути з Богом, а завтра йому йти у бій. В нас немає такої розкоші сказати людині: приходь через рік і ми розглянемо твоє прохання. Тому тут ми, як священнослужителі, можемо провести роз’яснювальну бесіду, а потім самі стати свідками його обіцянок Богу". Під час хрещення на фронті, каже пастор, людині не вказують до якої конфесії їй слід тепер належати. "Після обряду хрещення ми кажемо так: відбулась ваша посвята Богу, це ваш обіт. Тепер ви самі вирішуйте в яку церкву будете ходити. Ми, як капеланська спільнота, дотримуємось правила: не у свою конфесію їх притягнути, а дати вибір. Коли боєць повернеться до цивільного життя, то сам знайде свою церкву".
Читайте також
- Канонічний зв'язок із РФ, санкції та "безпекові заходи" СБУ. Чи можуть заборонити УПЦ МП
- "Перемогти РФ та перетворитися на неї не має сенсу". Матвійчук — про Нобелівську премію і трибунал для Путіна
- "Росіяни не можуть без кінця заплющувати очі й казати: "Це не моя провина" — історик російської пропаганди Гарнер
