Вітер носив містом тисячі листівок. Маріам підібрала одну у дворі — все про те саме...
***
Жінки!
Вам не слід залишати свої домівки. Жінці не личить безцільно розгулювати вулицями. Виходити можна лише в супроводі родича-чоловіка. За невиконання — тілесне покарання та примусова відправка додому. За жодних обставин вам не слід показувати своє обличчя. Виходити без бурки забороняється. За невиконання — суворе тілесне покарання.
Користуватися косметикою забороняється.
Носити коштовності забороняється.
Носити пишні вбрання забороняється.
Говорити можна тільки, коли до вас звертаються.
Дивитися чоловікам у вічі забороняється.
Сміятися на людях забороняється…
Це уривок з роману Халеда Госсейні «Тисяча осяяних сонць» про долю жінок в Афганістані під час першого правління Талібану — після приходу руху до влади у вересні 1996 року. Відтоді минуло майже 30 років.
Після повалення режиму Талібану у 2001 році в Афганістані сформувалася нова політична система, а згодом — Ісламська Республіка Афганістан. Але у серпні 2021-го, після виведення американських військ, до влади повернувся Талібан. 15 серпня таліби без значного опору зайняли столицю країни — Кабул.
Після повернення до влади Талібан запровадив щодо жінок обмеження, подібні до тих, що були у 1996-2001 роках. Так, у вересні 2021-го до середніх шкіл повернулися лише хлопці, а Міністерство у справах жінок замінили на так зване Міністерство пропаганди чеснот і запобігання порокам.
До п'ятої річниці захоплення Кабула Талібаном Суспільне зібрало історії чотирьох афганських жінок. У них різні професії, життєві історії та цілі. Та всі вони на власному досвіді відчули зміни щодо прав жінок, які відбулися в країні за ці п'ять років.
«Найбільше запамʼятались історії про матерів, які боролися за власне життя й життя своїх дітей»
Масуда Джамшиді — афганська біженка у другому поколінні. Її батьки втекли з Афганістану під час громадянської війни та знайшли прихисток в Ірані. Там Масуда народилася й виросла. Вона здобула ступінь бакалавра з акушерства в Іранському університеті медичних наук, а згодом — магістра з акушерства зі спеціалізацією «Репродуктивне здоров'я» в Університеті Тарбіат Модарес у Тегерані.
Одним із найбільших джерел натхнення для Масуди була її бабуся. У підлітковому віці вона часто подорожувала між Афганістаном та Іраном, щоб відвідати родину онуки. У кожен приїзд бабуся розповідала історії про своє життя в Афганістані та труднощі, які їй довелося пережити. Через вкрай обмежений доступ до медичної допомоги вона пережила кілька викиднів, небезпечні для життя кровотечі під час вагітності, втратила через хвороби кількох дітей. «Також вона розповідала мені історії про жінок зі свого села, які помирали під час пологів через відсутність кваліфікованих медичних працівників і служб невідкладної медичної допомоги, — розповідає Масуда Суспільному. — Її розповіді про страждання, яких зазнали так багато жінок, глибоко вражали. Ці історії перетворили мою цікавість на відчуття покликання. Вони мотивували мене присвятити себе сфері репродуктивного та материнського здоров'я».
Після закінчення навчання Масуда повернулася в Афганістан із метою допомагати жінкам, які живуть у менш забезпечених громадах.
«Мій чоловік мав супроводжувати мене у відрядженнях як махрам»
Зараз Масуда Джамшиді працює в гуманітарній організації Concern Worldwide. Серед її завдань — поліпшення доступу до первинної медичної допомоги в недостатньо забезпечених і віддалених громадах по всьому Афганістану.
Наприклад, медикиня опікується так званими будинками сімейного здоров'я у віддалених «білих зонах», де громади раніше майже не мали доступу до базових медичних послуг. Масуда керує та здійснює технічний нагляд за командами акушерок і роботою цих закладів.
Вона розповідає, що після повернення до влади талібів система охорони здоров'я в Афганістані стала значно вразливішою. Багато медичних проєктів скоротили чи повністю закрили, обмежили й доступ жінок до багатьох університетів медичного профілю.
«На жаль, я відчула вплив цих обмежень як особисто, так і професійно.
Жінок майже повністю усунули від роботи в державних установах, а це означає, що вони вже не мають реального голосу в формуванні політики охорони здоров'я чи ухваленні рішень.
Особисто мені довго довелося працювати дистанційно: приходити в офіс не дозволяли. І щоразу, коли мені потрібно було виїхати в польову поїздку чи службове відрядження, мій чоловік мав супроводжувати мене як мій махрамВ ісламі це близький родич протилежної статі. Перед махрамом жінка може не носити хіджаб, із ним дозволено залишатися наодинці й подорожувати.. Через це йому доводилося брати відпустку на своїй роботі — і наша сім'я втрачала важливе джерело доходу лише для того, щоб я могла продовжувати виконувати свою роботу».
«Поліомієліт в Афганістані досі не ліквідовано»
Великою проблемою в Афганістані лишається ускладнений доступ до дитячої вакцинації, особливо для сімей, які живуть у віддалених і важкодоступних районах країни, каже Масуда:
«На мою думку, одним із найбільших викликів є скорочення міжнародного фінансування. Через це мобільним медичним бригадам, які регулярно виїжджали до «білих зон», довелось скоротити свою діяльність. У результаті багато дітей пропускають планові щеплення. Бракує й жінок-вакцинаторок, що особливо проблемно в громадах, де культурні норми вимагають, щоб жінок і дітей обслуговували саме медпрацівниці».
Масуда додає, що населення Афганістану досі недостатньо поінформоване про вакцинацію, зокрема поширюються дезінформація та релігійні хибні уявлення про вакцини.
«У результаті Афганістан залишається однією з небагатьох країн світу, де поліомієліт досі не ліквідовано. Крім того, майже щороку спалахує кір, що призводить до захворювань, яким можна було запобігти, та смертей багатьох дітей», — каже лікарка.
«Іноді різниця між життям і смертю полягає в тому, чи дозволять жінці вчасно дістатися медзакладу»
На запитання, який випадок із практики запам'ятався їй найбільше, Масуда розповідає про ситуацію, що трапилася під час виїзду команди медиків до села Хазарсамоч у провінції Тахар — це північ країни на межі з Таджикистаном.
«Озираючись на свою професійну діяльність, я розумію, що всі історії, які найбільше закарбувалися в моїй пам'яті, мають одну спільну рису: вони про матерів, які боролися за власне життя й за життя своїх дітей. Того разу я відвідувала один із наших будинків сімейного здоровʼя й залишилася на ніч у клініці, щоб наступного ранку продовжити поїздку», — розповідає лікарка.
Вночі до клініки привезли жінку, в якої почалися пологи. Акушерка успішно їх прийняла, а невдовзі після цього Масуда зайшла до пологової палати, щоб оглянути матір і провести практичне наставництво для акушерки. Під час огляду пацієнтки стало зрозуміло, що в неї почалася сильна післяпологова кровотеча.
Масуда з іншими спеціалістами змогли зупинити кровотечу. А коли стан жінки стабілізувався, її мати сказала:
«Мій зять не хотів везти мою доньку до клініки, тому що не хотів платити за транспорт. Він постійно повторював, що, як і під час попередніх пологів, вона має народжувати вдома. Я благала його і плакала, поки він нарешті погодився привезти її сюди».
Подивившись на породіллю, жінка сказала, що якби пологи відбувались удома — вона напевно втратила б доньку.
Пізніше тієї ж ночі чоловік пацієнтки не раз наполягав, щоб одразу після пологів забрати дружину додому. Масуді й колегам довелося пояснювати йому, що за пацієнткою потрібне ретельне спостереження, адже післяпологова кровотеча може повторитися й становити загрозу для життя. Зрештою він погодився залишити дружину в клініці.
«Та ніч назавжди залишилася в моїй пам'яті, — ділиться Масуда. — Вона нагадала мені, що в багатьох районах Афганістану найбільшими перешкодами для виживання матерів є не лише медичні проблеми, а також фінансові, культурні та соціальні бар'єри. Іноді різниця між життям і смертю полягає лише в тому, чи дозволять жінці вчасно дістатися до медичного закладу».
***
«Ти дуже, дуже здібна дівчинка. Ти можеш стати, ким тільки захочеш. І я знаю, що коли війна закінчиться, ти ой як станеш у пригоді своїй країні, принесеш більше користі, ніж інші чоловіки. Тому що суспільство приречене на неуспіх, якщо жінкам недоступна освіта. Просто приречене».
Виявляється, Кека Заман щодня обов'язково давав їм уроки, здебільшого читання та письма. Але іноді це була географія, іноді — природознавство, іноді — ще щось. «Тільки нам доводиться засмикувати фіранки, щоби таліби не побачили. У Кекі Замана вже заздалегідь приготовлені спиці та клубки вовни. Ми тоді ховаємо книжки — і за в'язання».
(Уривки з роману «Тисяча осяяних сонць» Халеда Госсейні)
«Жінки й дівчата плакали через запитання, на які не існувало відповідей»
Маніжа Бахра народилася в Афганістані, у стародавньому місті Герат. Вона здобула ступінь бакалавра із соціології в Гератському університеті, а ступінь магістра — в Університеті Ерджієс у турецькому місті Кайсері. Нині Маніжа — аспірантка Анкарського університету Туреччини. Вона стала першою жінкою в своїй родині, яка виїхала за кордон, щоб здобути вищу освіту:
«Цей досвід змінив не лише моє життя, а й уявлення моєї родини про дівчат, освіту та свободу жінок. Згодом багато інших сімей у нашій громаді також стали готовими підтримувати своїх доньок у прагненні здобувати вищу освіту за кордоном, — каже вона. — Саме з цього почався мій інтерес до прав людини, а особливо — до прав жінок. В Афганістані бути жінкою — це не просто питання статі. Це досвід, який часто супроводжується обмеженнями, вилученням із суспільного життя та постійною боротьбою за основоположні права».
Маніжа має досвід викладання як у державних, так і у приватних університетах Афганістану. Зокрема, вона викладала соціологію села, методологію досліджень, гендерні студії та соціологію Афганістану.
«На мою думку, успіх викладача полягає в тому, щоб навчити студентів ставити під сумнів навіть ідеї самого професора», — каже вона.
Маніжа Бахра каже, що протягом останніх двох десятиліть система вищої освіти Афганістану розвивалася, однак після повернення Талібану до влади цей прогрес зупинився.
З одного боку, каже вона, дівчатам і жінкам систематично заборонили навчатися після шостого класу та взагалі відвідувати університети. З іншого боку, система освіти, що перебуває під контролем Талібану, зазнала структурних змін у навчальних програмах, та кадровому складі — насамперед через усунення незалежно мислячих викладачів і науковців. Унаслідок цього вища освіта опинилася на шляху деградації.
«Афганістан — єдина країна у світі, де протягом останніх п'яти років дівчат і жінок систематично позбавляють права на освіту, працевлаштування та участь у політичному, економічному й суспільному житті винятково через їхню стать, — каже вона. — Позбавлення дівчат їхніх фундаментальних прав, особливо права на освіту, — це не просто свідоме порушення індивідуального права. Це свідомий параліч усього суспільства та блокування його шляху до розвитку й кращого майбутнього».
Крім викладацької діяльності, Маніжа започаткувала «Жіночий читацький рух» у Гераті. Він був створений у перші місяці після повернення Талібану до влади в серпні 2021 року.
«Невизначеність щодо мого майбутнього та майбутнього мільйонів таких дівчат, як я, з кожним днем дедалі сильніше тисла на мою свідомість і душу. Зрештою я зрозуміла, що серед усієї цієї темряви має існувати світло. А точніше — я повинна була його створити. Я поговорила з кількома однодумцями про організацію таємних читацьких зустрічей. Вони одразу погодилися. Спочатку наші зустрічі проходили тихо й за участі лише невеликої кількості людей. Поступово їх більшало».
Зараз у зустрічах руху беруть участь сотні жінок і дівчат. Учасниці збираються двічі на місяць і на кожній зустрічі розглядають одну книгу зі східної або західної літератури. А під час наступного зібрання діляться своїми роздумами, нотатками та власними інтерпретаціями прочитаного.
«Нашою метою ніколи не було просто читання книжок. Ми хотіли створити простір для діалогу, критичного мислення і, понад усе, для збереження інтелектуальної ідентичності жінок. Книги стали засобом, завдяки якому жінки могли продовжувати існувати — нехай навіть таємно, під поверхнею суспільства, — розповідає Маніжа Суспільному. — Наші перші читацькі зустрічі починалися й закінчувалися сльозами. Жінки й дівчата плакали через запитання, на які не було відповідей. Наприклад: чому жінку чи дівчину повинні усунути із суспільного життя лише через її стать? У чому наш злочин?»
Попри все це, Маніжа вважає, що сьогодні Афганістан поступово зникає з міжнародного порядку денного. І нагадує, що підтримувати народ країни — це геть не дорівнює політичній взаємодії з тими, хто зараз при владі в країні.
«Підтримка освіти, охорони здоров'я, наукових досліджень, громадянського суспільства, незалежних медіа та освітніх можливостей для молоді — це інвестиція в майбутнє Афганістану, а не втручання в його внутрішні справи, — каже вона. — Афганістан — це не лише проблеми тероризму й міграції. Це мільйони людей, які прагнуть жити гідно, здобувати освіту, бути вільними й мати рівні можливості».
***
Таким жінкам, як вона і я, у житті потрібно лише одне. Ану, поглянь на мене.
— Ти не повинна так говорити, моє дитя.
— Поглянь на мене.
Маріам підняла очі.
— Тільки одне. Терпіння.
— А що треба терпіти, Нана?
— Про це не турбуйся. Вистачило б сил усе пережити.
(Уривок із роману «Тисяча осяяних сонць» Халеда Госсейні)
«Було відчуття, ніби життя раптом стало набагато меншим»
Парвіз НікзадІм'я та прізвище змінено на прохання героїні з міркувань безпеки. — афганська студентка й громадська активістка. Вона народилася та провела ранні роки життя в місті Кандагар на півдні Афганістану, а згодом переїхала до Кабула. Через побоювання за власну безпеку Парвіз відмовилася від відеоінтерв'ю й погодилася відповідати на наші запитання лише письмово. За її словами, публічно говорити про становище жінок в Афганістані для неї досі може бути небезпечно.
У 2021 році, коли таліби повернулися до влади в Афганістані, Парвіз ще навчалася у школі, тож закриття навчальних закладів для дівчат торкнулося її безпосередньо.
«Коли школи для дівчат закрили, я зрозуміла, як швидко щось звичайне може перетворитися на привілей. Замість щоранку заходити до класу, я почала навчатися онлайн. Це вимагало набагато більшої дисципліни, адже не було атмосфери класу, шкільних заходів і відчуття, що ти сидиш поруч із друзями й навчаєшся разом із ними», — згадує Парвіз.
Різницю між становищем дівчат і хлопців стало неможливо ігнорувати. Хлопці могли продовжувати навчання, тоді як дівчатам довелось шукати альтернативні можливості або просто чекати, не знаючи, коли школи відкриються знов. «Найсумніше те, що ця різниця не має нічого спільного зі здібностями, — каже Парвіз. — Афганські дівчата такі ж здібні, амбітні й працьовиті, як і всі інші. Вони просто мають менше можливостей це довести».
Втім, найбільші зміни не були помітні оку. У перші місяці після повернення Талібану прийшло специфічне відчуття. «Життя раптом стало набагато меншим. Місця, куди я могла ходити, плани, які могла будувати, і навіть майбутнє, яке я собі уявляла, — за дуже короткий час усе змінилося», — каже Парвіз. І вирішила не підкорюватись обставинам, обираючи власний шлях.
«Я почала шукати можливості для онлайн-навчання, міжнародні молодіжні програми, способи здобути лідерський досвід і все, що дозволило б мені продовжувати розвиватися. Завдяки цим можливостям я познайомилася зі студентами з багатьох країн і зрозуміла, що навіть якщо мій фізичний світ став меншим, мій інтелектуальний світ не обов'язково мав ставати таким самим», — каже вона.
Наразі Парвіз — віцепрезидентка громадської організації Afghan Girls in STEM, яка створює для афганських дівчат можливості навчатися технічних дисциплін.
«Одна з речей, які я ціную в організації, — це те, що вона зосереджується на можливостях, а не обмеженнях. Ми організовуємо освітні заходи, можливості для наставництва та проєкти, які заохочують дівчат продовжувати вивчати технології, інженерію та математику, — пояснює Парвіз. — Мені подобається бачити, як після участі в наших заходах дівчата стають упевненішими в собі. Іноді все, що потрібно людині, — це хтось інший, хто вірить у її здібності».
У майбутньому ж Парвіз мріє стати пілоткою медичної евакуації або гуманітарних місій. Каже, що її приваблює думка про те, що літак може дістатися до людей там, де це неможливо зробити дорогами.
«Я хочу виконувати рейси, які допомагають перевозити поранених пацієнтів, доправляти ліки та екстрену допомогу після стихійних лих і підтримувати громади, які опинилися в ізоляції або постраждали від конфлікту, — каже вона. — Для мене авіація — це не лише подорож з одного місця до іншого. Це можливість поєднувати людей із надією саме тоді, коли вони найбільше її потребують. Через десять років я сподіваюся дивитися з вікна кабіни пілота, знаючи, що кожен мій політ має мету, яка виходить далеко за межі простого прибуття до пункту призначення».
***
«Ти ще й народитися не встигла, а вже удостоїлася зневаги.
У його сміху читалася відповідь: в очах талібів комуніст і кат, звичайно, гідний зневаги. Але його гріхи ледь переважать гріхи жінки, яка порушила закон».
(Уривок з роману «Тисяча осяяних сонць» Халеда Госсейні)
«Афганістан перетворився на кладовище наших мрій»
Ім'я наступної співрозмовниці — Сетара — із міркувань безпеки вигадане. Вона погодилася розповісти про становище жінок і роботу правозахисників в Афганістані лише за умови збереження анонімності.
«Я мушу бути з вами чесною: ця робота коштувала нам спокою, нашої безпеки та наших життів. Як правозахисниця, яка досі перебуває в країні, я живу в кошмарі. Я не раз отримувала жахливі прямі погрози. Кожен телефонний дзвінок змушує мою кров холонути», — ділиться Сетара із Суспільним.
Правозахисниця розповіла, що попри заборони, дівчата в Афганістані намагаються продовжувати вчитися, але часто це значно складніше й небезпечніше, ніж може здаватися:
«Мені боляче бачити, як світ романтизує «таємні школи», перетворюючи їх на красиву історію про стійкість. Насправді все набагато похмуріше. Намагання навчатися зараз — це відчайдушний і небезпечний крок. Так, дівчата схиляються над книжками в темних, прихованих кімнатах, а інші намагаються підключатися до онлайн-занять через нестабільний інтернет і постійні перебої з електроенергією. Але вони роблять це з прискореним серцебиттям і сльозами на очах. Кожен стукіт у двері викликає хвилю паніки, що пронизує їх до кісток. Ці сміливі дівчата та їхні вчителі ризикують ув'язненням, тортурами й власним життям лише заради того, щоб навчатися».
Сетара звертає увагу, що медіа, розповідаючи про Афганістан, багато що залишають поза увагою. Зокрема, про стрімке зростання кількості самогубств серед дівчат. Чи про «цілеспрямоване полювання на таких активістів, як я». «Світ бачить відсутність активних бомбардувань і називає це "миром", залишаючись абсолютно сліпим до повільного, насильницького удушення цілого суспільства», — каже вона.
Повідомлення про зростання кількості самогубств серед афганських жінок таки з'являлися в міжнародних медіа: у серпні 2023 року про таку тенденцію писало турецьке інформагентство Anadolu. Там зазначали, що, за даними неурядових організацій, випадки самогубств реєструють значно рідше, ніж вони стаються, і їх може бути близько сотні щомісяця.
Сетара шукає можливості виїхати з Афганістану, аби продовжувати правозахисну діяльність, але вже не наражаючи своє життя на небезпеку.
«Я шукаю будь-яку можливість, будь-яке посольство, будь-яку організацію, яка зможе надати мені підтримку і захист, щоб вирватися з цього пекла на землі. Залишатися тут означає чекати на власний арешт або смерть, — каже співрозмовниця Суспільного. — Мені потрібно виїхати з Афганістану, щоб я могла дихати без страху і голосно й рішуче продовжувати правозахисну діяльність заради мільйонів афганських жінок і дівчат, яких жорстоко змусили замовкнути».
***
За даними Всесвітньої продовольчої програми, 4,9 мільйона жінок і дітей в Афганістані потребують лікування від недоїдання.
Станом на 2025 рік приблизно 2,2 мільйона афганських дівчат-підлітків, за даними ЮНІСЕФ, були позбавлені можливості навчатися в середній школі через заборону Талібану. Щороку до них додаються приблизно 397–400 тисяч дівчат.
Майже 78% афганських жінок віком 18–29 років, за даними UN Women, не працюють, не навчаються і не проходять професійної підготовки.
За даними UNHCR, станом на липень 2025 року в сусідніх країнах було зареєстровано приблизно 5,3 мільйона афганських біженців і шукачів притулку. Майже 90% афганських біженців приймають Іран і Пакистан.
