"Незламний Херсон": директор Херсонського театру Олександр Книга про окупацію, власне викрадення та роботу

"Незламний Херсон": директор Херсонського театру Олександр Книга про окупацію, власне викрадення та роботу

"Незламний Херсон": директор Херсонського театру Олександр Книга про окупацію, власне викрадення та роботу
Фото: Олександр Книга/Facebook

Яким був початок війни в Херсоні? Як херсонці чинили спротив? Як склалася доля Херсонського обласного академічного театру ім. Куліша з початком повномасштабного вторгнення? Про театр під час війни і життя в окупації, патріотів і колаборантів, про власне викрадення та допити, творчість під час війни та театр без кордонів та обмежень в ефірі Радіо "Культура" розповів генеральний директор і художній керівник Херсонського обласного академічного театру ім. Куліша Олександр Книга.

Про початок війни

23 лютого у нас була величезна прем'єра. Уперше в театрі ми зробили імерсивну виставу і дуже пізно повернулися додому. А вранці прокинулися від вибухів, тому що я живу недалеко від військової частини, саме туди прилетіла перша ракета. Зателефонував син і сказав, що почалася війна.

Я залишив сина вдома, а сам побіг на роботу – приїхав у театр, швидко відключив газ, відкрив бомбосховище. На роботу прийшли мої заступники й проговорили, що будемо тримати зв’язок і дивитися, що воно буде. І десь опів на першу дня я поїхав додому.

Коли я перетнув Дніпро, наш уже знаменитий Антонівський міст, то в бік Олешок стояла черга з машин, а ліворуч жодної машини не було. У цей час мені телефонує товариш, який теж живе в Олешках, і каже: "Повертайся, там танки вже". І як тільки ми виїхали на міст з боку Олешок, налітають гелікоптери, висаджується десант між мостами й захоплюють міст. Вибухи, постріли, ракети. Ми в цей час тікаємо вже десь в Антонівці, повертаємося в Херсон. Війна вже справжня.

На другий-третій день я почав телефонувати керівництву, в обласну раду, губернатору, оскільки я ще й депутат обласної ради. Вони евакуювалися до Миколаєва, тому що була команда покинути місто і залишити військову адміністрацію. Мені сказали сидіти на місці й не їхати в Херсон. Перший тиждень точно. На мосту лежали й наші хлопці, які загинули, й російські. Тіла зібрати не дозволяли, тому що бої йшли весь час.

Ми з хлопцями зорганізувалися, патрулювали вулиці, тому що поліції немає, а мародери почали вже на третій день вилазити. Потім почалися пошуки продуктів, на третій чи четвертий день в магазинах все щезло. Міст був захоплений, а все постачання було з правого берега. У магазинах та аптеках – кілометрові черги, й люди не знали, чи щось там є.

Про спротив Херсона

Мітинги в Херсоні почалися 2 березня. Росіяни захопили телебачення й буквально на другий тиждень запустили своє. Радіо довго працювало — два місяці точно. Ми спілкувалися в соціальних мережах та підтримували одне одного. І в людей була потреба вийти.

Люди в театрі малювали плакати від руки, що "Херсон — це Україна". Ми виходили, тому що хотіли побачити одне одного, хотіли щось робити. І вийшли тисячі людей. У перші дні, поки стояли там військові-строковики, то ці хлопчики під напором відступали, машини їхали. Ми відчували свою силу й кожного дня кількість людей збільшувалася.

Наші місцеві колаборанти вже 13 березня, у день визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників, знімали відео, що херсонці вперше мали змогу покласти квіти до пам'ятника. А в цей час на площі був мітинг — близько 8000 людей. Наш головний режисер Сергій Павлюк був серед них і закликав їх піти до пам'ятника. Колона пішла вулицею. І є знамените відео, де на бронетранспортер вискочив хлопець із прапором.

Херсон задав планку, і тоді пішли мітинги в Каховці, в Голій Пристані, в Олешках. Районні центри почали теж виходити на мітинги. 8 березня я хотів поїхати в Херсон, але колеги сказали не їхати. У моєї заступниці був обшук, тому що в неї кілька років тому син був у нацкорпусі. Звісно, колаборанти здавали першими людей найбільш активних, і до неї першої прийшли з нашого театру.

Скільки колаборантів виявилося в Херсонському театрі

Я радий, що їх мало. Ми знали, що є люди, в яких ностальгія за Радянським Союзом, за так званими "братніми стосунками". У мене 250 осіб штату, з них на сьогодні лише 16 осіб пішли співпрацювати, зокрема чотири актори, двоє людей із балету і одна з оркестру.

Є відео, де чоловік представляється директором театру і проводить рашистам екскурсію театром. Це Валера. Він працював багато років у театрі. Коли він проштрафився, ми його просили піти. А уже перед війною взяли його охоронником, тому що звільнилася людина, а він добре знає театр. І зараз він у нас виявляється "директором театру".

Наразі вони не можуть набрати штат. Вони цими невеличкими силами колаборантів намагаються створити якусь картинку і не розуміють, що працюють на цю пропаганду.

Про обшуки та допити

За мною прийшли 23 березня. Коли вони почали обшук в будинку, то сказали: "У нас є відомості, що ви організатор мітингів". А я фактично не був Херсоні. Звісно, ми закликали всіх у соціальних мережах виходити. Також окупанти сказали, що я роздавав гроші на мітингах. Я казав: "У нас люди приходять не за гроші. Я депутат обласної ради. У нас що не сесія, то мітинг. Люди звикли виходити. Вони вільні й так виражають своє невдоволення". І вони не могли цього зрозуміти.

Мене возили на допити не просто з конвоєм: коли я відчинив двері, то побачив, що там три бронетранспортери, десять чорних джипів "зеток" і 40 людей, озброєних до зубів. Снайпер сидить на сусідній недобудові. Перекриті вулиці. Вони змусили всіх вийти з дому. У будинок зайшли три озброєні чоловіки з броньованим щитом. Потім допит, обшук. Перевернули все догори дном, а потім сказали дружині, що забирають мене на кілька днів, тому хай збере речі. Мене посадили в машину і повезли в Херсон, куди я їхав з великим конвоєм і під радіо "Байрактар".

Привезли мене в СІЗО, вдягли шапку на голову, руки за спину, і закинули в камеру. Єдине – я намагався згадати, що в мене є в телефоні, що я не видалив, тому що телефонувало і керівництво, і працівники різних служб. Я думав, що зараз вони будуть грати в "хороших поліцейських та поганих". Так і сталося. Охоронниками були буряти, а затримували "ФСБшники" і кримський "СОБР".

Коли мене перший раз повели на допит, то полазили в мене в роті якимось квачем, потім зняли відбитки пальців, зняли шапку і сфотографували, як злочинця, зліва й справа, а потім вже почався допит. Говорили про те, що я депутат обласної ради, тому треба йти працювати, а також казали, що вони надовго, і ми маємо зрозуміти, що вони брати і прийшли нас звільняти від нацистів. Я 33 роки працюю в Херсоні і не бачив нацистів та націоналістів.

Це була розмова ні про що. Вони дивилися мій телефон – я не знаю, як видаляти вже видалені фото, тому вони бачили мітинг. І я казав, що я був на мітингу. Квіти роздавав, а гроші – ні. Також вони питали, що я робив у військкоматі, бо знайшли фотографії. Ще до війни я ходив у військкомат, щоби записатися в тероборону, але військком відправив мене додому, бо мені 63 роки. Розмова тривала з обіду і десь до сьомої вечора.

Тоді мені сказали: "У вас багато друзів". А я ж не знав, що в цей час була величезна хвиля у Facebook про те, що мене затримали, зокрема в Угорщині, Туреччині, Португалії, Грузії.

Як вдалося домогтися звільнення

Я очолюю Євразійську театральну асоціацію, у нас штаб-квартира у Стамбулі. І генеральний секретар цієї асоціації Кубілай Ерделікара відразу зателефонував міністру культури Туреччини. Кажуть, той телефонував навіть Ердогану.

До мене в театр тоді прийшли три чоловіки в цивільному. Один зайшов до мене, сказав, що це він налагоджував життя в Донецьку після його захоплення, і їм дуже подобається в Херсоні. Я сказав йому, що я як депутат давав присягу українському народу. Тоді ми зняли тему з депутатством.

Потім він сказав йти відкривати театр, бо їм треба, щоб люди заспокоїлися. Єдине, на чому ми зійшлися, — це те, що люди втомилися, вже місяць війни, і їх треба заспокоювати. На цьому розійшлися. Тоді я зателефонував керівництву області, і мені сказали виїжджати будь-яким способом, тому що вони від нас не відчепляться.

Ми переїхали в Херсон, бо була чутка, що вони вже замінували міст. Я познищував документи в театрі, вивезли трудові книжки, щоб не могли людей ідентифікувати. І потім мені зателефонувати й сказали, що наші поліцейські будуть вивозити свої сім'ї.

Вранці ми приїхали до тої "Фабрики", де була тисяча машин, на всіх написано "діти", і так ми виїжджали через дев'ять блокпостів. І вже коли побачили перший український, я просто плакав, тому що все було як звільнення. Ти вирвався з нечисті, з чорноти, адже після затримання йдеш вулицею, а таке враження, що за тобою слідкують. І страшно, що тебе заберуть.

Про велику російську культуру

Це велика фікція. Людина, яка має за плечима вікову культуру, не може чинити так. Сьогодні Херсон перетворений на величезну барахолку. Люди виживають, як можуть. У Херсоні буквально через місяць окупації просто на вулицях стоять наливайки — стоїть стіл, і з нього ви можете випити 100 грамів горілки. Усе це зроблено для великої культури, тому що в Херсоні такого не було навіть в 1990-ті роки.

Вони грабували все, що можна. До речі, коли мене допитували, питали, чи у мене є в бібліотеці "Біла гвардія" та чи я ставив її на сцені. А потім я з’ясував, що перед війною вони зняли якийсь фільм "Біла гвардія", де це коріння українського націоналізму. Мабуть, офіцерський склад змушували дивитися це кіно. Тому от така "великая русская культура".

Читайте нас у Facebook або Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯРадіо ПроміньРадіо Культура