Музей сучасного мистецтва Одеси існує з 2008 року як місце репрезентації не лише регіонального, а й загальнонаціонального та міжнародного актуального культурного продукту. З 2013-го інституція виступає організатором Одеської бієнале, в колекції МСМО — твори одеських художників-нонконформістів другої половини ХХ століття, а також майстрів різних напрямків і поколінь — Ісаака Бродського, Юрія Лейдермана, Олександра Ройтбурда, Оксани Мась та інших.
Нещодавно музей провів конкурс на посаду куратора. З його переможцем Андрієм Сігунцовим, мистецтвознавцем, арт-менеджером, художником та куратором мистецьких проєктів в Україні, Італії та Франції, поспілкувався Костянтин Дорошенко.
Музей сучасного мистецтва Одеси функціонує 12 років, для України це рідкісний приклад сталості приватної музейної інституції. У МСМО є обличчя, колекція, певний стиль. Якими ви бачите виклики та перспективи своєї діяльності там?
Андрій Сігунцов (А.С): Дійсно, термін у 12 років свідчить про життєздатність. За цей час музей кілька разів переїжджав, збільшив свою колекцію, продовжує системно купувати нові роботи, а це — велика рідкість в наших реаліях. Для мистецького середовища Одеси МСМО — історія зі знайомими фігурантами, друзями, колегами, проте для широкого кола глядачів це радше великий незрозумілий візуальний масив.
Осмислити історію сучасного мистецтва через музейну колекцію одеських митців можуть знавці, учасники арт-сцени, ті, хто вже цікавиться таким явищем. Я ж вбачаю своїм завданням максимально розширити коло відвідувачів і прихильників музею методом доступного подання інформації, часткового пояснення та контекстуалізації.
Зрозуміти більшу частину явищ, пліток, міфів і таємниць, що пропонує художнє середовище Одеси, неможливо, підходячи лише з позицій академічної освіти. Потрібен певний досвід і практичний інтелект. Також важливо тут відійти від краєзнавчих позицій.
У перспективі бачу фокус на цифрові проєкти, дослідження і вивчення впливу новітніх технологій, медіа на повсякденне життя й мистецтво. Це допоможе музею надалі адекватно сприймати, оцінювати та формувати феномени актуальною художньої практики.
Читайте також: ""Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України"
Який досвід ви очікуєте отримати від роботи з музеєм та які новації збираєтеся в ньому реалізувати?
А. С.: Мій перший музейний досвід був з категорії “повний треш”. У 2012 році я три місяці пропрацював у науковому відділі новоствореного Музею історії Десятинної церкви. Потрібно було раз на тиждень прийти на зібрання, що починалося з випивки, заповнити табель, а решта часу — балачки з колегами також під коньяк. Спочатку це було весело, а коли мого окладу стало не вистачати на проведення навіть одного такого зібрання — вирішив більше не брати в них участі, після чого отримав догану.
Директор Музею був священнослужителем каплички поблизу і взагалі нічого не розумів у дослідницькій чи виставковій діяльності. Ще й оформив на роботу своїх приятелів-попів, які теж не були в змозі йому тут допомогти. Я вирішив піти на конфронтацію і був звільнений за згодою сторін. До речі, це досі єдиний запис у моїй трудовій книжці. Що ж до МСМО — впевнений у геть протилежному: виваженій системній роботі та можливості стратегічно планувати діяльність інституції.
Я маю різноманітний досвід взаємодії з українськими музеями. Цікавим було як художнику брати участь у проєкті “Апокаліпсис та Відродження в Шоколадному будинку”, де моїм ментором в перформансі виступив Олег Кулик.
У Музеї історії Києва як куратор я реалізував кілька виставок з молодими митцями та новими технологіями. Заступниця директора цього музею Тетяна Костенко — прогресивна та сучасно мисляча менеджерка. Багато залежить від людей та середовища, яке вони створюють.
Директор МСМО Семен Кантор — персона, що має вагу в професійному середовищі України. Наприклад, за порадами до нього зверталася команда Національного художнього музею України, що підготувала концепцію державного Музею сучасного мистецтва, нещодавно взяту Мінкультом за основу для його створення.
В одеському музеї чудова команда, з якою через загальнонаціональний карантин я поки що познайомився тільки онлайн, але впевнений, що разом ми зможемо діджиталізувати МСМО, побудувати якісні комунікації, залучити більше незалежних фахівців до співпраці й організувати яскраві потужні проєкти та мультимедійні матеріали.
Чи не стане на заваді розвитку МСМО його концентрація на мистецтві саме одеських художників?
А. С.: Це дискусійне питання, адже наявна виставкова діяльність музею вже давно порушила цей принцип: приймає та підтримує як міжнародні, так і регіональні виставки й ініціативи. Оскільки музейна колекція сфокусована на модернізмі, авангарді, документації, то й функціональна модель має бути експериментальною, побудованою на відкритих формах виставкової роботи. Такою, що поєднує динамічну складову колекції з позицією архіву культури.
Пандемія COVID-19 змусила світ замислитися над змінами в репрезентації мистецтва. Які кроки ви бачите в цьому напрямку? Який баланс має бути між онлайновими та безпосередніми активностями?
А. С.: Пандемія якнайкраще дала зрозуміти, що навколишній матеріальний світ, тобто офлайн, який тривалий час був єдиним джерелом візуальності, безповоротно перемістився на екран. А наша наявна реальність розвивається під впливом цифрових розваг, маркетингу та реклами. Безкінечний скролінг стрічки соцмереж порушує межі реального і віртуального, по-новому відчувається час та особистий простір. Тож окремий твір мистецтва чи музей тепер такий же учасник “битви за увагу” як Netflix чи PornHub.
Постійна присутність в мережі — це новий спосіб проживання дійсності, що на наших очах стає традиційним. Тож будь-який цифровий продукт має бути конкурентоспроможним. Зараз важко робити певні прогнози, але вважаю, що актуальним викликом для будь-якого музею сучасного мистецтва є технології, які одночасно є інструментом, матеріалом та медіумом творів: такі як код, мережі, big data, ігри, цифрова графіка, 3D-друк тощо.
Читайте також: "Художниця Влада Ралко: "Національна традиція живиться новим""
У своїй кураторській практиці ви часто зверталися до поєднання сучасного мистецтва з техно-музикою, працювали з фестивалем Brave Factory. Плануєте продовжувати цей напрямок в Одесі?
А. С.: Сучасна кураторська діяльність неможлива без прямого втручання в суспільне життя. Швейцарський куратор і критик мистецтва Ганс Ульріх Обріст зауважив, що “загалом кураторська справа полягає не так у проведенні виставок, як в об'єднанні людей”.
Фестиваль чи вечірка — це також результат кураторської діяльності, що в певних випадках втілює ідею навіть краще за традиційну виставку. Такі експерименти мені вдалося реалізувати на вечірках, але це зовсім не мій винахід. Ще в 90-х тодішня директорка київського Центру сучасного мистецтва Сороса, американська кураторка Марта Кузьма використовувала вечірки для мистецького висловлення.
Фіналом її етапного для української актуальної культури виставкового диптиху “Алхімічна капітуляція” (Севастополь, 1994 р.) та “Кримський проєкт II” (Лівадія, 1998 р.) стала саме вечірка в київському нічному клубі, центром якої був перформанс Олега Кулика “Броненосець для вашого шоу”.
Як діджей обирає певні треки чи платівки для свого сету, я у своїй практиці шукаю художній медіум, що найкраще відповість концепції вечірки та встановить певний зв'язок між музикою (яка не завжди була техно) і загальною атмосферою. Використовував відеоарт, фрагменти фільмів, анімацію, світлові інсталяції. Згодом пропозицій “оформити вечірку” стало більше, я запрошую інших художників, що самостійно створюють контент. Сучасне мистецтво, музика, дизайн та архітектура тісно пов'язані між собою, і мені дуже подобається ця трансдисциплінарність.
У суспільстві панує образ куратора, як фахівця в галузі історії мистецтва, та мені імпонує інший підхід, що демістифікує мистецтво й пояснює напрямки, які викликають певне несприйняття публіки. В Одесі є своя самобутня андеграундна музична сцена, декілька цікавих мені клубів, отже, можливо, буду продовжувати, але цей напрямок точно не буде головним.
Читайте також: "Як Кмитівський музей імені Буханчука взаємодіє з сучасним мистецтвом"
З чим із колекції МСМО вам хотілося би попрацювати у першу чергу?
А. С.: Акціонізм і перформанс — сильна сторона одеських художників, і це мене цікавить. В зібранні музею є багато архівних матеріалів: документацій перформансів, акцій, фотопроєкти, колекція відеоарту. Наявність деяких робіт мені не до кінця зрозуміла, тож у першу чергу працюватиму саме з історією формування колекції, логікою її поповнення та подальшого розширення.
Яких митців, одеських і не тільки, ви вважаєте за важливе залучити до співпраці з МСМО якнайшвидше?
А. С.: Музей має виставковий план на 2020 рік, та з нинішньою ситуацією він зазнає певних змін. Декілька запланованих проєктів перейдуть мені “у спадок”, але це все досі на рівні ідей та домовленостей. Отже, планую залучити в першу чергу не художників, а робочу групу, щоби разом опрацювати певний масив інформації та завершити розпочате наразі. Серед одеських митців планується співпраця з Василем Рябченком, Олександром Шевчуком, Дмитром Ерліхом, щодо інших зараз важко щось анонсувати.
З призначенням Олександра Ройтбурда директором Одеського художнього музею ця інституція стала найбільшим магнітом для сучасної культури у місті. Важко буде конкурувати з харизмою, рішучістю та зв’язками Ройтбурда. Крім того, він зібрав яскраву молоду команду.
А. С.: З приходом Олександра Ройтбурда Одеський художній музей почав нове життя — з'явився на актуальній культурній мапі не тільки Одеси, а й усієї України. В цього музею є бренд, професійний менеджмент та ефективне управління фінансами, це гарний приклад для всіх обласних художніх музеїв.
Не думаю, що “конкурувати” — саме те слово, бо у двох музеїв безліч відмінностей: від колекції та концепції до організації, виставкової площі, фінансування. Фокус МСМО націлений, в першу чергу, на мистецтво Одеси починаючи з 60-х, тоді як Художній музей має колекцію від іконопису до робіт сучасних художників, що увійшли в основну експозицію.
Сподіваюся, слово “синергія” найбільш влучно характеризуватиме відносини інституцій, бо навіть якщо обидва музеї виставлятимуть того ж самого художника, після позитивного досвіду в одному з них глядач, імовірно, захоче розширити свої враження, та відвідає другий. Співпрацюючи, звертаючись до однієї аудиторії, можна досягти виняткових результатів. Конкурувати музеям, звісно, потрібно, але не між собою, а з розважальними центрами.
Думка автора може не збігатися з позицією редакції
Читайте також: "Роман Пятковка, представник "харківської школи фотографії": Я працюю у медіумі оголеного тіла"
