"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

Сьогодні розпочав роботу новий директор Національного музею історії України (НМІУ) Федір Андрощук. Археолог, доктор історичних наук, 2 березня він виграв відкритий конкурс на цю посаду. До цього 20 років Андрощук працював у музеях та університетах Швеції як спеціаліст зі скандинавської археології. Костянтин Дорошенко розпитав нового директора НМІУ про професійний досвід та перспективи музею.

Читайте також: "Вірус Середньовіччя. Реакція українців на евакуйованих з Уханя – наслідок освітньої деградації"

Костянтин Дорошенко: Як ви потрапили на роботу до Швеції? Наскільки складно було вписатися у скандинавське наукове товариство?

Федір Андрощук: Ще у шкільні та студентські роки я зацікавився пам’ятками присутності вікінгів на Русі. Десь у 15 років вперше відвідав Стару Ладогу, де зафіксовані сліди їх найдавнішої присутності, а в 16 – взяв участь в археологічних розкопках у Новгороді, тоді ж вперше відвідав і Рюрикове Городище.

Усе це заклало в мені розуміння необхідності знання контексту, без якого не зрозуміти історичні явища. Тоді єдиною пам’яткою скандинавської присутності в Україні вважався курганний могильник біля села Шестовиця на Чернігівщині. Оскільки за результатами його дослідження ще у 1977 році було видано монографію, ця тема до середини 1990-х вважалася вичерпаною.

"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

Федір Андрощук

У своїй кандидатській дисертації, яку 1999-го було видано книжкою, я запропонував нове бачення пам’ятки, і багато як українських, так і шведських археологів побачили в цій темі нові можливості. А ще 1998 року мене запросили на розкопки шведського міста доби вікінгів Бірки. Перебуваючи у Швеції, я зацікавився історією зброї, а саме – питаннями: чи може її поширення та обіг у суспільстві розповісти нам щось про її власників, характер контактів та рівень насильства у добу вікінгів?

Проте, аби відповісти на ці запитання, треба було дослідити джерела. Тоді шведська археологія переживала пік постмодерністського впливу, з’явилося безліч теоретичних дисертацій, в яких більше цікавилися питаннями характеру ведення дискусії, гендерного та політичного впливу на археологічні інтерпретації, джерелами ж ніхто не цікавився. Це створило певні можливості для мене, якими я й скористався.

Що стосується адаптації до скандинавського наукового товариства, то ключем, як і скрізь в іншомовних спільнотах, є мова. Правда, у випадку зі скандинавськими країнами тут є вибір: окрім данської, норвезької та шведської, другою мовою є англійська. Але тут прихована пастка: спілкуючись англійською, ви можете так і не засвоїти скандинавську. Це типова ситуація для англомовних людей, що мешкають у Скандинавії.

Розуміючи це, я одразу вирішив опанувати шведську мову, щоби не обмежувати свої можливості. Звісно, є й суттєві відмінності в академічній культурі, характері ведення дискусій. Але все ж знання мов є головним необхідним ключем до розуміння академічного дискурсу.

"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

Національний музей історії України

К. Д.: Що ви вважаєте своїми найбільшими науковими досягненнями сьогодні?

Ф. А.: Як правило, наукові досягнення визначаються не їхнім автором, а іншими науковцями, а також мусять пройти перевірку часом. Те, що сьогодні вважається блискуче написаним і groundbraking теоретичним узагальненням, уже за кілька років може стати маловідомою публікацією, яка буде забута, як і ті, що з’являються після неї. Це не є погано. Такі роботи потрібні, оскільки вони підтримують дискусії, стимулюють появу нових ідей. У більшості випадків такий жанр створюється університетською наукою.

Разом з тим, набагато менше робіт, які створюють джерела для цих самих дискусій. Саме у такому ключі написані деякі з моїх книжок. Такі роботи можливо написати лише на базі великих музейних колекцій міжнародного значення, і це саме те, чим я займався останні двадцять років.

К. Д.: Що підштовхнуло вас до участі в конкурсі на посаду директора Національного музею історії України? Адже вам зрозуміло, що фінансування та інші можливості в ньому дуже відрізнятимуться від музеїв нордичних країн.

Ф. А.: Я знайомий з цим музеєм дуже давно. Багато його співробітників – мої знайомі або колеги. Окрім того, на початку 2000-х я сприяв відкриттю в музеї виставки “Вікінги на Сході”, на якій були представлені привезені зі Швеції копії каменів з рунічними написами, що згадують скандинавів, які перебували у добу вікінгів на східних землях. Ми включили до експозиції й багато скандинавських старожитностей, які майже ніколи не експонувалися в такому масштабі.

Це була цікава і творча співпраця та чудова можливість для мене оцінити приблизний міжнародний потенціал НМІУ. Безпосереднім же приводом до мого рішення взяти учать у конкурсі стала непроста ситуація, яка там склалась останнім часом. Я не маю давати їй оцінку, однак очевидно було, що вийти з кризи музею буде нелегко власними силами зсередини.

Відомо, що у таких ситуаціях іноді є сенс запросити сторонню людину, що не пов’язана з жодною зі сторін конфлікту. У мене в багажі був міжнародний досвід роботи з музеями, мені здалося, що це може зацікавити. Що ж стосується різних масштабів фінансування скандинавських та українських музеїв, то якщо порівняти обсяги бюджету шведського та українського – вони також є різними.

Однак як у Швеції, так і в Україні, якщо ви плануєте якийсь проєкт при музеї, то самі мусите знайти фінансування. У Швеції залежно від обсягів фінансування є різні джерела – як приватні, так і державні фонди і, відповідно, різні масштаби конкуренції. Для всіх моїх музейних проєктів я знаходив фінансування сам. Отже, тут мало що зміниться.

"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

Туре Арне

К. Д.: Видатний шведський археолог Туре Арне в першій чверті минулого століття кілька разів бував в Україні. Чим він тут займався?

Ф. А.: Арне, або “Туре Іванович Арне” як його звали археологи царської Росії – надзвичайно цікава особа, масштаб діяльності та наукових інтересів якої не мають жодних аналогій. Він загальновідомий своєю книжкою “Швеція і Схід”, написаною на основі вивчення матеріалів музеїв Російської імперії і виданою у 1914 році.

Радянській історичній науці він більш відомий як один із апологетів норманізму. Зараз ми можемо впевнено сказати, що радянська критика неправильно подає його наукові ідеї. Арне чудово знав російську мову, історію та археологію і був зацікавлений у дружніх стосунках із своїми колегами, навіть опікуючись долями репресованих у сталінські часи дослідників. Він здійснив близько 260 археологічних розкопок у Швеції та дослідив окремі пам’ятки Ірану, Росії та України.

Саме він на своїх розкопках Салтівського могильника на Харківщині у 1912-му вперше застосував міліметровий папір. Його документація вже тоді була виготовлена на дуже високому рівні. Арне відвідав усі великі і майже усі малі музеї Російської імперії за винятком одного – Катеринославського, де тамтешній директор не пустив його на поріг і таким чином не дав можливості ознайомитися з його колекціями.

У музеях Арне робив багато замальовок речей, зазначаючи музейний номер та місце їх знаходження. Ця інформація є дуже цінною для НМІУ, оскільки в часи Другої світової деякі музейні інвентарні книги були втрачені, і архів Арне – єдина можливість відновити цю інформацію.

Після смерті Арне у 1968-му його архів, що важив близько 20 тонн і складався з близько 20 000 книжок, відбитків статей, щоденників, малюнків, фото тощо був проданий музею в місті Шеллефтео, а потім – частково переданий до Антикварно-топографічного архіву у Стокгольмі, де він зберігається і зараз.

Читайте також: "Українське сучасне мистецтво дарують Третьяковці"
"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

К. Д.: А в якому стані нині археологічна наука в Україні?

Ф. А.: Сьогодні археологічна наука твориться академічними, освітніми та музейними інституціями, чиї фінансові можливості дуже скромні. Рятівні розкопки – єдиний напрямок, що постійно розвивається. Для цільових наукових досліджень необхідні пошуки зовнішніх фінансових джерел, співпраця з міжнародними колегами. Власне ці напрямки активно розробляються зараз Інститутом археології НАН України та окремими університетськими кафедрами. На жаль, українська музейна наука відстає від цих тенденцій.

К. Д.: Історичні музеї Лондона, Відня, Берліна є одними з найвпливовіших та найпопулярніших у світі. Чи може НМІУ коли-небудь вийти принаймні на діалог із ними на рівних?

Ф. А.: Я б порівнював історичні або національні музеї з біографіями країн, такими собі резюме, де цікавим є насамперед досвід. Україна має складну і драматичну історію та досвід, який може зацікавити інші країни. Інше питання – якими засобами ми можемо розповісти про нього, і тут є багато місця для творчості та можливостей як для державного, так і приватного інвестування, які допоможуть створити позитивний імідж країни у світі.

Проте це має бути свідомий вибір. Треба розуміти: ніхто з іноземних держав та інституцій не зобов’язаний фінансово утримувати і піклуватися про такі речі як українська культура, наука й освіта. Чесніше офіційно від них відмовитися, ніж абияк утримувати. Колекції НМІУ не гірші за колекції згаданих вами музеїв, а в дечому – взагалі унікальні, просто вони залишаються практично невідомими як широкому загалу, так і фахівцям.

Мені здається, що політикам не треба забувати, що саме музей та його колекції є візитною карткою країни. Саме знайомлячись з історією, іноземці складають перше враження про Україну. І це впливає на рішення відвідати нашу країну в майбутньому, сприяє симпатії до неї, як до цікавої частини європейської цивілізації.

"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

К. Д.: Я знаю, що цього року в українському видавництві Laurus, яке має серйозну історичну лінійку, вийде нова ваша книжка, присвячена взаємодії світу вікінгів та Київської Русі. Можете розказати про неї?

Ф. А.: Так, я готую до видання критичну біографію норвезького короля Гаральда Суворого, зятя київського князя Ярослава Мудрого і чоловіка його доньки – Єлизавети. Писалась вона в декілька підходів починаючи з 2012 року – у Стамбулі, періодами у Києві, Швеції та під час моїх подорожей до Тронгейму й Осло. Це вже не перша моя книга, яку видаватиме Laurus. Сподіваюся, вона буде цікавою для українського читача.

К. Д.: Чи дивилися ви телесеріал “Вікінги”? Очевидно, що він антиісторичний, хоча б через довільне змішання персонажів, яких в історії розділяли століття. Події останнього сезону розгортаються у Київській Русі, але за декораціями, костюмами та колізіями схоже це все більше на казки Олександра Пушкіна, якби він писав їх сьогодні. Чому, на вашу думку, західні кіноімперії не хочуть дотримуватись історичної достовірності? Адже в ній не менше карколомних подій, ніж у вигадці. І як порадите ставитися до цього серіалу?

Ф. А.: Цей серіал – найкращий педагогічний приклад антиісторичної єресі. Власне його автори і не мали на меті художньо інтерпретувати конкретні історичні події. Вони створили фантастичний твір, який, тим не менш, неабияк посилив захоплення публікою вікінгами. Однак разом з таким позитивним результатом він показав безпорадність глядача у відокремленні міфів від історії і взагалі критичному ставленні до того, як сучасний світ інтерпретує минуле. Нерідко нав’язуючи непритаманні цьому минулому ідеї та уявлення.

"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України

Серіал "Вікінги"

К. Д.: Чи поділяєте ви розуміння історії України як історії усіх національностей, що тут живуть? Чи будете представляти в НМІУ історію Кримського ханства, наприклад, як частину нашої державної історії?

Ф. А.: Побутує помилкова думка, що історичні музеї мають перш за все демонструвати походження корінного народу в рамках належної йому території. Однак археологи знають: що глибше ми занурюємося в морок минулого, то очевиднішою стає умовність конструйованих кордонів.

Щоб зрозуміти появу на теренах України того чи іншого культурного явища, ми мусимо володіти широким контекстом і дуже добре знати історію сусідніх територій та культур. Розсіяна по світу українська діаспора – це теж історія України, як і різноманітні етнічні групи, які з тих чи інших причин у різні часи мешкали на її теренах. Усі вони – народи України, всі заслуговують на увагу і мусять бути представлені в експозиції музею, у тому числі – й історія населення Криму.

Загалом же, на мою думку, музей це – місце історії ідей, досвіду та перш за все – форум толерантності, де різні версії тих чи інших подій і явищ можуть не збігатись. Завдання музею – подати їх в об’єктивному і незаангажованому світлі. Саме це спонукає відвідувача до подальших пошуків і підживлює інтерес до історії як до цікавої та важливої науки.

Думка автора може не збігатися з позицією редакції

Читайте також: "Свій до свого по своє. Враження від церемонії нагородження лауреатів Шевченківської премії"
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди