Як Кмитівський музей імені Буханчука взаємодіє з сучасним мистецтвом

Як Кмитівський музей імені Буханчука взаємодіє з сучасним мистецтвом

Як Кмитівський музей імені Буханчука взаємодіє з сучасним мистецтвом

Спроба ревіталізації музею образотворчого мистецтва ім. Йосипа Буханчука в селі Кмитів на Житомирщині гідна вважатися музейним проєктом року-2019. Попри відсутність остаточного рішення стосовно майбутнього цього експерименту.

Музей радянського образотворчого мистецтва з’явився у Кмитові 1984 року завдяки діяльності народженого у сусідній Студениці ентузіаста, офіцера-фронтовика та невпинного менеджера Йосипа Буханчука. У Ленінградській академії мистецтв він викладав цивільну оборону і захопився мистецтвом.

Там і задумав створити музей на своїй малій батьківщині. Щирість, комунікативний талант та енергія Буханчука викликали симпатію і довіру в мистецьких колах, молоді художники та визнані майстри дарували йому свої роботи, які він привіз до школи у Студеницях, де 1974-го відкрив експозицію.

Колекція збільшувалась, твори до неї зі своїх фондів передала Академія мистецтв СРСР, міністерства культури СРСР та УРСР, спілки художників союзних республік. Буханчук тим часом працював над ідеєю повноцінного музею, обравши місце для нього у Кмитові, поряд з автострадою "Київ – Львів".

Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Йосип Буханчук. Портрет роботи Олександра Бахарєва

Проєкт будівлі розробила група студентів Ленінградського інституту ім. Іллі Рєпіна під керівництвом академіка Ігоря Фоміна, архітектора будинків рад, готелю "Інтурист" і станцій метро в Ленінграді, Палацу рад на Ленінських горках та Монументу Перемоги на Поклонній горі в Москві, будинку Уряду Білоруської РСР в Мінську, співавтора проєкту відбудови київського Хрещатика у 1945-му. Кошти на будівництво виділило міністерство сільського господарства УРСР. Відкрився музей 1985-го і вже наступного року отримав звання державного.

Після здобуття Україною незалежності згадку про радянське з назви прибрали. У нульові репутація музею постраждала через викрадення робіт з його зібрання та інформацію про фальшування творів.

Олександр Бойко, племінник Буханчука, 2009-го обурювався: "У мене в руках заява співробітників музею до СБУ, датована 2004 роком. У документі йдеться, що в кабінеті тодішнього директора невідомі особи роблять копії картин з матеріалів музею, які видаються за оригінали, а оригінальні роботи безслідно зникають. Також роботи зникали після виїзних виставок. Як кажуть, без коментарів. Я переконаний, що зараз справи у музеї не кращі. Хтось «кришує» цей безлад. (...)

Мій дядько Йосип Дмитрович Буханчук був відомим колекціонером. Він зібрав без перебільшення унікальні твори. Наприклад, художник із Санкт-Петербурга Євсей Мойсеєнко нікому не давав на зберігання свої роботи. Але після тривалих переговорів він передав 7 своїх картин до Кмитова. Я впевнений, що оригіналів уже немає. Серед серйозних цінностей можна назвати роботи російських митців братів Ткачових, Решетнікова, Нікушина та інших, а також графіка Касіяна, Дерегуса, скульптури Пінчука, Горєвого, Буківського. У Кмитові, до речі, знаходиться оригінал графіки Таідзе «Родина-мать зовет»".

Читайте також: "Чому українці масово слухають російські пісні та чи можна це змінити"
Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Фото: Євген Свистун

Сьогодні знавці по-різному відгукуються про мистецьку цінність колекції Кмитівського музею. Київська мистецтвознавиця Галина Скляренко називає їх "неліквідами радянського художнього фонду", азербайджансько-французький митець Бабі Бадалов говорить: ""Усім набридло говорити про refugee кризу чи про Грету та клімат; цікаво говорити про деколоніалізацію. Кмитівський музей — це факт, який завжди і всюди матиме місце. Тут можна навіть бієнале проводити або привезти коллекцію в Palais de Tokyo; є матеріал і місце для аналізу".

У кожному разі, Кмитівський музей, як єдиний організм, з його ідеєю, архітектурою, збіркою, історією є особливим явищем для сучасної України в процесі осмислення нашим суспільством його історії радянських часів. 

Практики декомунізації, що розгортаються у нас по-більшовицькому, через знищення артефактів історії та мистецтва замість їхньої музеєфікації з актуальним сучасності коментарем, порушують цивілізований принцип ставлення до будь-якої культурної спадщини. А полягає він у тому, що ми не є її власниками — лише хранителями, зберігачами для прийдешніх поколінь.

Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Фото: Леонід Придаченко

Але ж і зберігати маємо не як плюшкіни, аби було, а вивчаючи, демонструючи з критичним поясненням: який сенс вкладали у них при створенні, яку реальність вони відбивали та маскували, які уроки ми можемо винести з цього сьогодні. Бо історію народу не можна фальсифікувати, так само як особисту історію хвороби. Якщо вимарати з неї той чи інший неприємний діагноз, переписати результати аналізів, терапія не дасть результату і одужання не настане.

Надто небезпечні пандемії пройшли Україною у ХХ столітті. Два людожерських режими – нацистський і більшовицький – панували на її землях, три геноциди пережило населення: Голодомор, Голокост, депортацію кримських татар та інших меншин. А ще – техногенну катастрофу світового значення у Чорнобилі. За оцінкою американського дослідника Голодомору Джеймса Мейса, українське суспільство є постгеноцидним, таким, де в насильницький спосіб протягом десятиліть переривалися, нівечилися міжнаціональні, історичні, економічні, навіть родинні та поколіннєві зв’язки. У роботі з такою спадщиною, звісно, потрібні хірурги, не лише терапевти. Але точно не м’ясники.

У 2018 році на Кмитівський музей по-новому звернула увагу самоорганізована мистецько-дослідницька ініціатива "Денеде". Її членкиня, мистецтвознавиця й арт-менеджерка Євгенія Моляр говорить: "Ми намагаємося досліджувати зміни, які відбуваються в усвідомленні локальної ідентичності, моменти ідеологічних зсувів, одним з яких свого часу стала декомунізація".

Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Фото: Леонід Придаченко

Запропонувавши творче критичне переосмислення радянського мистецтва в колекції Кмитівського музею, вона стала його консультанткою. 2019-го за підтримки УКФ в музеї відкрили відділ сучасного мистецтва, який очолив художник і теоретик Микита Кадан. Згодом він влаштувався на постійну роботу заступником директора музею, щоб мати доступ до його фондів.

У музеї був реалізований кураторський проєкт Кадана "Жести ставлення" — п’ять виставок, що поєднали музейні експонати з роботами сучасних художників з України та закордону. Вони порушували теми, присутні в радянському мистецтві, та їхній розвиток у сьогоденні: просвітництва, модерністського проєкту суспільства, війни, національно-визвольних рухів, людського тіла й приватності.

Шоста виставка "Про самостійність" запропонувала кураторський погляд на фігуру художника та мистецтво як такі, а також — ескіз можливої сучасної експозиції Кмитівського музею.

Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Фото: Євген Свистун

"Директор музею має бути сміливим. Усе, що є у Кмитові, створено для успіху та розвитку, але зараз перебуває в занепаді через те, що немає бажання ризикувати. Після декомунізації у минулому році хтось сюди прийшов і сказав, що музей треба спалити, бо тут Ленінів тримають. Люди, які тут працюють, соромляться показувати радянське мистецтво й намагаються його приховати", — заявили столичні реформатори.

Задля відновлення справедливості вони у своїх пресрелізах та в ЗМІ почали називати заклад музеєм радянського мистецтва, бо в ньому зберігається саме воно — як з історичної, так і з мистецтвознавчої точки зору. Утім, це рішення не підтримало ані керівництво музею, ані Житомирська обласна рада, якій підпорядковується музей. Її депутати від "Самопомочі" та "Свободи" розпочали боротьбу зі словом "радянське", а водночас і з діяльністю київських зайд.

Директора Кмитівського музею Ярослава Хитрого під загрозою звільнення змусили прибрати небезпечне слово з будь-яких інформаційних носіїв, включно зі сторінкою у Facebook, його стосунки з командою дослідників відчутно охололи. Незважаючи на те, що за рахунок аукціону робіт художників сучасного українського мистецтва та подвоєння зібраною на ньому суми фондом "Відродження" було отримано 120 тисяч гривень на реставрацію творів Тетяни Яблонської, Сергія Шишка, Петра Басанця та інших українських класиків радянської доби з кмитівської колекції. 

Читайте також: "Декомунізація чи дегероїзація? Костянтин Дорошенко про спадок тоталітарного минулого"
Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Тетяна Яблонська. “Горе”, 1964 р.

Кмитівський музей завдяки послідовній роботі Євгенії Моляр, Микити Кадана та їхніх союзників вперше за часів незалежної України позитивно прозвучав на всю країну й отримав відгуки у зарубіжних мистецьких ЗМІ. Зв’язки Микити Кадана, володаря першої премії PinchukArtCentre, спеціальної премії Future Generation Art Prize, учасника Венеційської, Празької, Московської, Уральської, Ліонської, Красноярської, Київської, Стамбульської та інших бієнале, виставок майже на всіх визначних майданчиках України та в галереях і музеях від Нью-Йорка до Сингапура, дали можливість представити в Кмитові твори зірок міжнародного мистецтва й цікаві імена актуального українського.

На підтримку реформи музею написав лист навіть голова фракції партії Зелених німецького Бундестагу. На кожну виставку до села автівками та приміськими автобусами приїздили критики, музейники, митці, журналісти, колекціонери і навколокультурна тусівка з різних міст України. Лише взаємодія з місцевими мешканцями не відбулася. Жителі Кмитова ігнорували відкриття виставок. 

Можливо, тому, що свідомі свого "тягаря білої людини" куратор із послідовниками поставилися до кмитівців як колоніалісти, вирішивши "окультурити" їх, не переймаючись їхньою думкою. Можна було передбачити, що гучне техно, до якого і Київ ще тільки звикає, попри кумедне іменування його "новим Берліном", радше злякає, ніж підбадьорить селян.

Читайте також: "Не наш "Чорнобиль". Якої номінації не вистачає Шевченківській премії"
Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Робота Володимира Воротньова “Сліди по спрею” (2011 р.) в оточенні соцреалістичних пейзажів з Кмитівської колекції

Замість привозити приятелів зі столиці, які продавали напої та смаколики на вернісажі, можна було б запропонувати це власникам одного з сільських кафе. Запросити місцевих майстринь створити сувеніри для музею, які охоче купували б гості виставок. Варіантів діалогу чимало, якщо поставитися до людей без снобізму. Цю комунікаційну поразку доведеться виправляти, бо довести її до фіаско означає поховати саму ідею ревіталізації музею, а з нею — важливого для нашого суспільства прецеденту нової роботи з радянським мистецтвом і культурною спадщиною загалом. 

Кураторська практика Микити Кадана демонструє його талант працювати з контекстом, вибудовувати його, акцентуючи непомітні деталі та роблячи їх промовистими знаками часу, розкриваючи глибокі та несподівані конотації. Щоправда, на шкоду експозиціній виразності, відчуттю простору. У радянському музейному наративі такий підхід був загальноприйнятим: пейзажі поряд з пейзажами, натюрморти — з натюрмортами, окремо — зали сюжетно-тематичної картини, королеви соцреалізму, присвячені революції, військовому подвигу, технічному прогресу, щасливому селянству — все за "темарієм" міністерства культури.

Сьогодні такий підхід збіднює експозицію або робить її неоковирною через механічне сусідство візуально непоєднаних робіт. Те, що нормально співіснувало б у книжці з розлогим текстом, у просторі потребує окремої роботи, аби не злипатись і не розвалюватись.

Читайте також: "Інтерв'ю з Романом Пятковкою, представником "харківської школи фотографії""
Кмитівський прецедент. Костянтин Дорошенко
Source: Оригінальне

Флоріан Юрьєв. “Більшовизм – від страшного до смішного”, 1985 р.

З усіх цьогорічних виставок у Кмитівському музеї саме остання та начерк постійної експозиції з інтервенціями сучасного мистецтва авторів пострадянського простору справили найбільш переконливе враження. Роботи унікальних майстрів неофіційного мистецтва радянських часів Алли Горської, Федора Тетянича (Фріпульї), Флоріана Юрьєва та сучасних — Влади Ралко, Юрія Лейдермана, Володимира Воротньова, Юрія Соломка, Сергія Шабохіна інкорпоровані так, що створюють разом із радянським доробком тривимірне відчуття часу, соціальної ситуації та мистецтва у їхньому розвитку. Сучасне тут дійсно працює як інструмент коментування та дослідження мистецтва ХХ століття.

Наразі доля продовження дослідницької роботи з переосмислення радянського мистецтва у Кмитові невідома. Директор музею відмовився взяти Євгенію Моляр заступницею з наукової роботи. Притому, що в музеї немає спеціалістів з відповідною фаховою освітою.

Контроль за діяльністю державних музеїв, обліком і збереженням музейних фондів України належить до компетенції Міністерства культури, молоді та спорту. Цьогорічний кмитівський прецедент, як і ситуація з намаганням усунути з посади директора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурда, ставить питання про необхідність реформування галузі, завдяки якому місцеві органи влади та самоврядування змушені були б взаємодіяти з музеями без свавілля, виключно в рамках власних повноважень — забезпечуючи їх необхідним фінансуванням для зберігання фондів і дослідницької роботи. Але не втручаючись у концепції, дослідницьку та виставкову діяльність, яку мають здійснювати фахівці.

Думка автора може не збігатися з позицією редакції

Читайте також: "Костянтин Дорошенко про п’ять головних скандалів в українській культурі - 2019"
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди