Оголошення короткого списку номінантів на Національну премію імені Тараса Шевченка-2020 спричинило бурхливе суспільне обговорення в соцмережах. Костянтин Дорошенко розпитав членкиню Шевченківського комітету художницю Владу Ралко про її бачення функціонування та можливості реформування головної державної відзнаки України в галузі культури.
Костянтин Дорошенко: Чому ви погодилися стати членкинею Шевченківського комітету, розуміючи, що це унеможливлює нагородження вас, як мисткині, Шевченківською премією?
Влада Ралко: Як на мене, культурна політика в Україні ще від часів проголошення незалежності перебуває у стані перманентного колапсу. З одного боку, українська культура за звичкою продовжує грати роль інструмента ідеології, з іншого – зважаючи на такі засади існування культури, як свобода та незалежність, окремі вільні культурні ініціативи існують поза увагою держави та фактично поза законом.
Складається стійке відчуття, що для суспільства нас не існує. Парадоксальним чином відзначення головною державною премією може призвести не до кращого та глибшого розуміння того, що робить художник, а до здобуття митцем сумнівної слави того, хто сидить на двох стільцях.
Виходить так, що я пішла до Шевченківського комітету за певним досвідом і запитанням про те, чи взагалі можливо розірвати коло дурної нескінченності подвійної моралі в культурній політиці.
Сучасне мистецтво в Україні існує, так би мовити, для зовнішнього вжитку, для демонстрації західним партнерам. Проте всередині плекають лагідні традиційні цінності, колоніальний спадок "мальовничої УРСР". Унаслідок такого сумного становища мистецька дія розпорошена на багато більш або менш помітних зусиль, які губляться та часом згасають. Держава воліє керувати культурою, не розуміючи, що саме культура, за влучним визначенням Паскаля Гілена, перебуває у підмурках громадянського суспільства.
Тобто вільна та критична культура і є запорукою існування держави, її справжньою та єдиною історією. Культура не виживає в умовах штучного контролю зверху. Мистецтво не визнає ієрархії. Або можна сказати, що насправді митець робить честь державі тим, що погоджується прийняти відзнаку. Отже, в розумінні цього процесу відбувається страшенна плутанина, в якій мені важливо розібратися.
Читайте також: "Звичайна людина, якби не папські шати". Інтерв'ю з поетом Петром Мідянкою"
К. Д.: Шевченківська премія десятиліттями виглядала одним з пострадянських рудиментів, уособленням офіціозу. Нинішній склад Шевченківського комітету викликає надію на її реформування. Якою премія мусить бути, на ваш погляд?
В. Р.: Згодна, що у премії погана репутація. У мене були серйозні сумніви щодо доречності змін у ставленні до головної державної премії за умов загальної інституційної невизначеності в культурній царині. Ці вагання досі нікуди не зникли, бо питання про доречність реформування премії як декоративної верхівки на вічній недобудові державної культурної політики лишається відкритим.
До речі, ця недобудова вже встигла перетворитися на руїну. А втім, є очевидним, що присутність фігури Шевченка і виступає головною амністією премії, бо висуває певні критерії, які, на мій погляд, неможливо оминути. У тому, що головна державна премія носить ім’я Шевченка, вимальовується сутнісна колізія. Шевченко завжди був незручною фігурою для держави, кісткою в горлі для будь-якої системи та занадто суперечливою фігурою для простих визначень. Чого вартує вже те, що Стус і Параджанов отримали премію лише посмертно!
Безумовно, були прекрасні окремі виняткові лауреати, що тимчасово повертали репутацію премії, проте, на жаль, це не мало стосунку до загальних змін у погляді на мистецтво. Прикро, але замість зауваження відзначеного мистецького висловлювання увагу зосереджено саме на тому, що можна визначити як офіційне уславлення.
Таким чином лауреат опиняється в якомусь подвійному незручному становищі, коли, попри шану, йому починають закидати служіння офіційній владі. Ставлення держави до премії досі лишається патерналістським, усе відбувається таким чином, нібито це офіційна влада "ощасливлює" митця нагородою. Насправді, суттю і смислом премії є лише спроможність держави зауважити мистецький твір як явище, без якого позиції країни є обмеженими, неповними, невиправданими.
К. Д.: Ідея продовжити термін для висування творів на премію цього року спричинила критику в певних культурних колах. Підозру, що члени комітету хочуть протягнути "своїх". Як ви це прокоментуєте?
В. Р.: За моїми спостереженнями, можна визначити дві версії ставлення до премії. Перша – класична, коли премія вважається щаблем у кар’єрі, офіційним долученням до сонму живих класиків. Друга версія є начебто прогресивною та полягає в наділенні премії просвітницькою місією, коли присудження її вважається таким собі научанням темного широкого загалу простого народу. Обидві мене засмучують, бо передбачають існування авторитетів у мистецтві.
Мені здається, що нинішні процесуальні зміни разом із можливістю відкритого обговорення розворушили якесь глибоке сакральне кубло усталених недоторканих цінностей. Шевченків вірш-маніфест "Світе ясний, світе тихий…" закликає саме до повернення до активного буття цінностей, які з різних причин перетворилися на абстрактні поняття.
Я навіть не буду коментувати згадані вами закиди, зважаючи на те, що таке поняття як кар’єра художника видається мені нонсенсом. Усупереч уявленням ззовні, діяльність у мистецтві не є поступальним рухом, спрямованим на зростання. Радше, це складна темна енергія, злети й завмирання якої неможливо спланувати або передбачити.
Саме тому бажання отримати премію за будь-яку ціну видаються безглуздими, але, на жаль, симптоматичними, бо свідчать, що практика державних заохочень за вірне служіння системі нікуди не зникла. Звісно, варто зазначити, що ця практика підтримується за умов суспільної згоди.
Читайте також: "Знести не можна залишити": зауваги про каховську тачанку"
К. Д.: Як відбувалося обговорення остаточного переліку номінантів, з якого тепер обиратимуть переможців? Чи задоволені ви цим переліком?
В. Р.: Вибір певних імен був детального прокоментований запрошеними експертами, що їх запропонував і затвердив комітет, а також під час представлення кандидатів членами комітету в кожній із галузей. Далі члени комітету будуть знайомитися з творами номінантів більш ґрунтовно і зрештою під час фінального вибору покладуться виключно на власну думку. Короткий список кандидатів видається мені нерівнозначним, проте важливо те, що комітет має вибір, а також можливість узагалі відмовитися від присудження премії в окремій галузі.
Мені видається надзвичайно важливим політичний аспект премії. У постаті Шевченка яскраво виявлені співвідношення та зв’язок політичного з особистим. Це, на мій погляд, висуває додаткові вимоги та робить процедуру вибору ще більш відповідальною, бо, виходить, що замало просто розглядати ґатунок красних мистецтв. Хоча, зважаючи на вищезгадану подвійну мораль у культурній політиці, присудження премії може стати як справжньою подією, так і маніпуляцією.
К. Д.: Найбільше претензій, озвучених мистецькою спільнотою, дістали номінанти в галузі музики та візуального мистецтва. Когось шокує відсутність представників академічної музики, хтось називає номінантів-художників "ліваками", що не відчувають національного. Як ви це прокоментуєте?
В. Р.: Я розумію і поважаю тих достойних митців, хто відмовився номінуватися на премію з політичних міркувань. Мені також шкода, що серед музичних номінантів відсутні імена композиторів і музикантів сучасного класичного авангарду, без яких в Україні сьогодні важко говорити про музику. Багато хто розуміє традицію як дещо недоторкане й закам’яніле. Проте національна традиція живиться новим, хоча дехто хоче бачити в ній лише забальзамований труп.
Щодо художників, я вважаю, що сталося дещо більше, ніж просто відбір імен до короткого списку. Усі троє, Братков, Глядєлов і Кадан, у своїх мистецьких проєктах з різних боків висвітили важливу тенденцію нашого часу. Певна, що дещо суттєве зауважене вже зараз, незважаючи на те, яким буде остаточний вибір.
Читайте також: "32 круті новини з України, про які ви не чули"
К. Д.: Сама термінологія положення про Шевченківську премію є певною мірою застарілою. Наприклад, вона не передбачає існування, а отже й нагородження надважливої для функціонування сучасного мистецтва професії куратора. Чи можливі тут зміни?
В. Р.: Нас як членів комітету було поінформовано, що обґрунтовані зміни можливі. Я абсолютно згодна, що куратор або кураторський проєкт мають отримати можливість бути відзначеними. Окрім того, за новими положеннями, премію неможливо отримати за сукупний внесок у культуру, через що доробок низки дуже важливих для української культури персон, які з різних причин не створили видатного твору за останні п’ять років, не може бути відзначений цією нагородою.
К. Д.: Чи погодитеся ви з думкою, що варто розвернути Шевченківську премію обличчям до світу? Створити окрему номінацію, в якій нагороджуватимуть визначних іноземних митців українського походження або таких, чия творчість сприяє просвітництву стосовно України у світі?
В. Р.: Згідно з положенням, Шевченківською премією можуть бути нагороджені іноземні митці, хоча у формулюванні є певні обмеження. Я абсолютно погоджуюся – Шевченківська премія не має бути суто внутрішньою відзнакою.
Але, натомість, я б відзначила найбільш суттєву проблему, через яку певні номінанти вимушені зраджувати внутрішнім принципам. Річ у тім, що митець має дати особисту згоду на номінування. На мій погляд, це є суттєвим порушенням прав номінанта — неначе він сам просить про нагороду у держави та заздалегідь погоджується її отримати.
На превеликий жаль, на премію неможливо подати дійсно достойного кандидата без його згоди. Лауреат премії таким чином позбавляється базового вибору між прийняттям нагороди або відмовою від неї. Безумовно, в цьому від початку закладений базовий алгоритм взаємодії громадянина з тоталітарною державою, а саме, персональна згода громадянина на відмову від права на протест і критику.
Думка автора може не збігатися з позицією редакції
Читайте також: "Закон 7/9". Як Мінкульт пропонує криміналізувати дезінформацію"
