На Суспільному історія молодого подружжя із Сєвєродонецька, яке через постійні обстріли міста було вимушене жити у бомбосховищі, а згодом виїхати в Естонію.
Життя до
Олександра та Євген жили у Сєвєродонецьку, тут же отримали шкільну освіту. Євгену 30 років, він закінчив СТІ (Східноукраїнський Національний Університет ім. В. Даля – ред.), отримав спеціальність інженер-механік хімічного підприємства. За освітою ніколи не працював, гроші заробляв будівельною справою. Олександрі 27 років, за фахом вона бармен-адміністратор. Їх зустріч відбулась, коли Олександра працювала баристою у кав’ярні, а Євген працював на будівельному об’єкті поруч. Євген часто приходив замовляти чай та каву, так і познайомились, – згадує Олександра. Вже через пів року хлопець зробив їй пропозицію руки та серця.
День, що все змінив
"Про початок повномасштабної війни 24-го лютого ми дізналися в новинах. На всяк випадок зібрали речі й документи та віднесли все це в укриття", – розповіла Олександра про перший день війни.
"До останнього не вірили. Думали, що, як і у 2014 році, Сєвєродонецьк війна обійде стороною, але вже зранку 24 лютого у місцевих пабліках в Instagram ми прочитали, що поруч зі Старобільськом пройшли російські війська. (російські війська захопили Старобільськ 3 березня – прим ред.). Ми дуже злякалися, подзвонили нашому другу, який теж був в місті. Під час розмови ми почули вибух. Росія вдарила по аеропорту, який знаходиться поряд з містом. Вікна затремтіли, ми побігли в укриття. З цього моменту ми зрозуміли, що укриття – це наш дім на найближчий час. Планів не було ніяких, був ступор. Спочатку були думки, що це все максимум на декілька днів. Хотілося в це вірити. Коли стріляли, то ми постійно ходили в укриття, а спали вдома. Протягом наступних чотирьох днів ми зрозуміли, що постійно бігати небезпечно. У квартиру підіймалися тільки сходити до туалету та прийняти душ. Наше укриття було поряд, у сусідньому будинку, метрів за шість від мого під’їзду. Нам дуже сильно допомагала моя мама. Вона була вдома та готувала їсти, а ми з дітьми ховалися в укритті".
Емоційна складова
"Неможливо описати наші емоції словами. Це страх разом з відповідальністю. Це заперечення і сприйняття одночасно. Для мене найскладнішим було не показувати страх перед сином, якому сім років. Я не панікувала та жодного разу не плакала при ньому. Він відчував себе у безпеці та лягав спати. А коли він засинав, то я не могла стримати сліз. Мене дуже підтримував та заспокоював мій чоловік. Казав, що з нами все буде добре, якщо ми будемо залишатися в укритті".
Виживання
"З кожним днем життя в місті помирало. В прямому та переносному сенсі. Зранку ми бігали за гуманітарною допомогою, яку видавали у приміщенні Льодового палацу. Там давали рис, боби, фрукти для дітей. Був сімейний пакет допомоги, для пенсіонерів тощо. Все було польського або французького виробництва, я вже точно не пам’ятаю. Перші тижні ще також працювали магазини, аптеки та ринок. Була можливість щось купити, але з часом все зачинилося. Коли ще був інтернет, то ми писали волонтерам, ходили в Червоний Хрест (Міжнародний комітет Червоного хреста – прим. ред.). До нас в укриття привозили м’ясо, медикаменти та засоби особистої гігієни. Доставкою гуманітарної допомоги займалася й поліція. Вони привозили борошно, картоплю, крупи, чай тощо".
"Ми жили в "старих" районах міста (райони міста, які знаходяться найближче до ПАТ Сєвєродонецьке об'єднання "Азот" – прим. ред.), то спочатку у нас було світло, вода і газ. Ми перенесли піч, чайник та інші електроприлади в укриття та облаштувалися там".
Укриття
"В укриття ми остаточно переселилися десь 27-28 лютого, коли по місту почалися постійні обстріли. У сховищі було три великі кімнати. В одній з них була я, мій чоловік та син, мати чоловіка, мій молодший брат, моя подруга з п'ятирічною донькою та літньою мамою та молода сім’я з дев'ятимісячною дитиною. Останні невдовзі виїхали в Дніпро".
"Загалом в укритті спочатку було десь людей 60, але з кожним днем ставало все менше. Люди виїжджали у різні напрямки".
"Дітям дуже сильно хотілося гуляти на вулиці, вони плакали, бо ми їх не випускали. Ми з ними грали, дивилися мультфільми, намагалися якось організувати дозвілля. Одним словом, відволікали їх від війни як могли. Якби не діти, то, мабуть, ми всі б з’їхали з глузду, а заради них ти хочеш та мусиш жити. Вони, самі того не розуміючи, підтримували нас та не давали опустити рук", – згадує Олександра.
Перелом
"Думки про те, що треба виїжджати були з самого початку. Багато розмовляли на цю тему, але завжди ставили собі питання – куди ми поїдемо? Тут наш дім. Тим паче небезпечно було усюди в країні. Боялися за своє життя в дорозі, бо читали про обстріли російськими військами автівок з цивільними".
"Останні чотири дні перед втечею ми жили без світла та води. Запаси у нас були, але ми розуміли, що далі буде тільки гірше. Прийняли рішення, що треба тікати з міста, відразу почали шукати всі варіанти. Були два напрямки. Це Черкаси, куди виїхав друг нашої сім’ї. Він сказав, що знайде нам житло у місті. І другий – моє рідне село Айдар-Миколаївка (село у Новоайдарському районі Луганської області — прим. ред.), але воно було на тимчасово окупованій частині Луганщини. Там був мій батько і будинок. Вирішили їхати саме туди".
Втеча
"Виїхати змогли не всі, а лише я, мій чоловік, син, мама чоловіка, мій брат та наша подруга з донькою і мамою. Моя мама залишилася з бабусею у місті, бо у неї проблеми зі здоров’ям, вона б таку дорогу не витримала. З того часу я їх не бачила".
"Їхали машиною без вікон, як мішки з картоплею, але вибору не було. Останній блокпост Збройних Сил України не хотів нас випускати. Військові казали, що мого чоловіка можуть мобілізувати в “ЛНР”. Ми сказали, що у нас там є дім і більше їхати нам нікуди. Вони нас випустили. Бойовики на своєму блокпості перевірили наші документи та руки".
"Спочатку ми приїхали в Старобільськ, вже звідти дісталися до Новоайдару. Подруга з дитиною та мамою залишилися у Старобільську. Там усюди їздили машини з їхньою символікою. Я їх не боялася, відчувала лише огиду. Чоловік просив мене не провокувати людей зі зброєю, бо невідомо, що у них в голові, — згадує Олександра слова Євгена.
В окупації
"Ми в Айдар-Миколаївці, все наче тихо та спокійно. Вибухи чутно, але ми розуміємо, що це десь далеко. Почали звикатися з новою реальністю. Прожили ми там десь 2 тижні, навіть намагалися шукати роботу. Десь 10-го квітня снаряд потрапив у склад зброї у Новоайдарі. (ЗСУ знищили склад зброї окупантів Новоайдарі 11 квітня — прим. ред. ). Все почало вибухати та летіти в різні сторони, знову довелося приблизно 2 години просидіти в укритті. Поки сиділи, то остаточно вирішили, що треба виїжджати кудись в іншу країну".
"Моїй свекрусі подруга запропонувала приїхати та пожити у неї в Санкт-Петербурзі. Варіантів не було, ми поїхали. Відразу вирішили, що це буде тимчасове місце перебування, далі шлях триматимемо в Естонію. Кордон з нею там недалеко. Після всього, що відбулося, бажання залишатися в Росії не було", — згадує Олександра.
Дорога на північ
"До цього про Естонію майже нічого не знали. Почали читати про саму країну, як туди потрапити та отримати статус біженця. Нам пощастило, адже тітка чоловіка, як виявилося, вже була там. Вона нам підказала, що і як. У нас були деякі заощадження на картці, родичі також допомогли. Ми порахували, що нам на 5-х людей потрібно приблизно 20 тисяч рублів. (Приблизно 9000 тисяч гривень — прим. ред. ). 14-то квітня ми приїхали на пункт пропуску в Мілове-Чорткове (Мілове Росія окупувала 24 лютого — прим. ред.). Туди нас довіз мій сусід. Мілове пройшли без проблем, перевірили тільки паспорти та свідоцтва про народження дітей. Також питали, ким ми працювали. На російському пункту пропуску жінок і дітей пропустили швидко та відправили в намет для очікування", — каже Олександра.
"А от чоловіків перевіряють дуже ретельно. Це була потрійна перевірка. Спочатку тебе роздягають, перевіряють татуювання, шрами, синці, потім знімають відбитки пальців, перевіряють телефон, задають різні питання. Наприклад, чому не служив? Що бачив в Україні?"
"Я сказав, що нічого не бачив. Ми всією сім’є сиділи в укритті весь час", — згадує питання росіян на кордоні Євген.
"Тільки потім перевіряють документи, все це тривало приблизно 3 години".
"19-го квітні ми виїхали у напрямку російсько-естонського кордону. Взяли квитки на електричку та приїхали в Івангород (д.), вартість – 1000 рублів. (приблизно 450 грн — прим. ред.). Коли приїхали, то з’ясувалося, що прямого потягу немає. Купили квитки з пересадкою у Брянську. 16-го квітня ми були в Петербурзі. Подруга свекрухи зустріла нас добре. Тему війни ми намагалися не піднімати, бо не знали, яка буде реакція. Вона дала нам одяг, також виділила кожному окрему кімнату. Все б нічого, але нам з чоловіком було неприємно там перебувати. Декілька днів ми відпочили, подякували подрузі свекрухи та поїхали далі".
Митниця
"19-го квітнія ми виїхали у напрямку російсько-естонського кордону. Взяли квитки на електричку та приїхали в Івангород (російське місто на кордоні з Естонією — прим. ред.). В Івангороді у нас відібрали документи на перевірку, потім ми замовили таксі та доїхали до самого кордону. На російській митниці у нас ще раз забрали документи. У нас не було закордонних паспортів, тільки звичайні українські. Чоловіка знову довго перевіряли, приблизно години дві".
"Знову ті ж самі питання. Вони дуже тягнуть, намагаються вивести тебе з рівноваги, - каже Євген про вже другий допит на кордоні від росіян".
"Через дві години ми опинилися в Нарві (місто в Естонії біля кордону з РФ — прим. ред.). Тільки коли ми перейшли міст (Нарвський міст Дружби, який з’єдную нарву та Івангород — прим. ред.), то змогли зітхнути з полегшенням. Вже на кордоні з Естонію в нас попросили документи, ми заповнили бланки, нам сказали чекати".
"Хвилин через 10 до нас підійшов поліцейський та почав питати, хто ми та яка мета нашого приїзду. Ми пояснили, що ми біженці, які втекли від війни. Нам потрібно було доїхати в місто Тарту (друге за величиною місто Естонії — прим. ред.), бо там можна оформити статус біженця. Була вже ніч, автобус був зранку. Нас погодували, надали нічліг та сказали, що допоможуть дістатися до міста. Зранку чоловік, на ім'я Геннадій відвіз нас у Тарту. Ми так і не зрозуміли, він волонтер чи поліцейський. По дорозі ми заїхали в магазин, пили каву, чай, багато говорили. Він також купив солодощів дітям. Нам було дуже приємно, що цей чоловік настільки перейнявся долею зовсім незнайомих йому людей".
Нове життя
"У закладі для біженців нас відвели у кімнату, де ми чекали свою чергу на оформлення. У нас взяли тест на COVID-19, перевірили документи та видали нові тимчасові, поки ми не отримаємо посвідку на проживання. Нас відправили у готель в місті Тойла (селище на березі Фінської затоки Балтійського моря — прим. ред.). Місяць ти живеш безкоштовно, поки шукаєш собі житло".
"Якщо за місяць не знайдеш, то все одно залишають, не виганяють поки не оформиш всі документи та не знайдеш роботу. Харчування, лікарня, одяг – все безкоштовно. Поки не працюєш, то тобі як біженцю платять 300 євро (приблизно 9 тисяч грн — прим. ред. )".
"Є куратори, які вам допоможуть то розкажуть послідовність дій. Житло знайшли досить швидко в місті Валга (місто в Естонії на кордоні з Латвією — прим. ред.). Мабуть, нам просто пощастило, бо зараз з житлом почалися проблеми, адже кількість біженців дуже сильно збільшилася. Чоловік займається будівництвом, тут це затребувана професія. Протягом двох тижнів він вже знайшов роботу, роботодавець надав нам квартиру. Поки чоловік працював, я займалася оформленням документів", — згадує Олександра.
"Спочатку потрібно відкрити рахунок в банку, щоб було куди надсилати гроші. Після цього можна отримувати фінансову допомогу. Вже 2 травня ми отримали посвідку на проживання".
Надія
"Що можу сказати? Дуже хочеться додому. Тут гарно, жити можна, працювати, вчитися, але душею та серцем ти все одно завжди з Батьківщиною", — каже Олександра.
"Ми віримо у перемогу. Як тільки вона буде, то ми відразу купимо квитки та приїдемо додому. Перше, що я зроблю – це обійму маму і ніколи від себе не відпущу. Я вірю і знаю, що так буде. Україна обов’язково переможе. Інакше бути не може".
Читайте також
Психологиня з Лисичанська надає допомогу переселенцям у Хмельницькому
Медсестра з Лисичанська, що підірвалася на снаряді, поїде на протезування у Німеччину
"Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
