Загадкова душа: як достоєвщина формує російське суспільство

Загадкова душа: як достоєвщина формує російське суспільство

Ексклюзивно
Загадкова душа: як достоєвщина формує російське суспільство

У проєкті "Ніякого братерства – не було, немає й не буде" Суспільне Культура публікує колонки представників і представниць української креативної й культурної індустрії про те, як Росія впродовж років (а іноді – століть) намагалася знищити українську ідентичність.

Ці тексти ми публікуємо у двох версіях – українськомовній та англомовній. Для українців проблема інформаційної агресії Росії – частина повсякденного дискурсу, який особливо актуалізувався після Майдану 2014 року. Тепер необхідно поширити цей контекст за кордоном, щоби показати, що війна з російським впливом почалася не за тиждень.

Літературатурознавиця Тетяна Калитенко розповідає, які образи сформулювалися в російській літературі та як вона виховала суспільство, що розпочало війну в Україні.

Англійська версія колонки за посиланням.

Перед тим, як узяти слово, маю встановити trigger warning, оскільки нижче мова йтиме про Росію, російську літературу та Достоєвського, а тому читання цього контенту може розізлити, засмутити або викликати нервовий свербіж. Чесно кажучи, навіть написання цього тексту неодноразово засмучувало, злило й доводило до апатії саму авторку. Але є кілька думок, які прагнуться бути висловленими, тож почнімо.

Хочемо ми того чи ні, але творчий доробок Достоєвського – повноцінний елемент західного світу, оскільки його художні тексти, зокрема повість "Записки з підпілля", стали предтечею екзистенціалізму, а романи полягли в низки філософських і літературознавчих праць ХХ століття. Що й не дивно насправді: тексти величезні, їх багато, а життя на Росії не могло не навіяти ідей екзистенціалізму тоді, коли про них іще й ніхто й не чув. Але, без жартів, факт лишається фактом. На жаль, ми не в силах змінити наукові й художні дискурси цілого століття, через що нам і далі доведеться спотикатися тригером об множинних мишкіних і раскольнікових. Та натомість ми можемо (й маємо!) пропонувати світові своїх Чіпку й Радченка, знайомити його з нашою літературою, що розвивалася всупереч імперському тиску. Зараз – саме час, коли наші культурні діячі й науковці мають говорити й бути видимими. Не маємо права його згаяти.

Але це тема для іншої розмови, а зараз повернімося до теми поточної й відкотимося трохи в історії, до подій, що лише трохи затерлися в нашій пам’яті через монструозний огром інших подій. 17 лютого, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, дитячий садочок у Станиці Луганській піддався обстрілу рашистів. Мемні українські війська відразу відреагували і вписали в діру в стіні голову відомого російського класика. І як нереалізована (на щастя!) достоєвськознавиця я була в захваті – влучнішої персони для цієї ролі, ніж Фьодор Міхайловіч, годі було й уявити. Адже, на мою думку, саме цей автор якнайкраще зафіксував низку російських характерів такими, якими вони є, і аж ніяк не в позитивно-патетичному тоні. Ба більше, його книжки – концентрат російськості. Саме тієї російськості, що влучає ракетами в пологові будинки, лікарні, житлові сектори, що ґвалтує, вбиває, обкрадає будинки та їсть собак.

Трохи відступлю, щоби пояснити своє бажання достоєвськознавства (можливо, навіть не так вам, як собі). Так сталося, що почала я цікавитися наукою саме завдяки творам Фьодора Міхайловіча. На щастя, на моєму шляху не зустрілося жодної викладачки, яка би говорила про російську літературу екзальтованим тоном і в ключі вєлікай культури – навпаки це були професійні лекції, з любов’ю до матеріалу, що заряджали бажанням читання й глибокого аналізу. Хоча тут є кілька нюансів: по-перше, на яку кольку здалася майбутнім українським філологам-бакалаврам НПУ ім. М.П. Драгоманова російська література; по-друге, лекції начитувалися винятково російською. Але це був час до 2013 року, багато речей не викликали критичних запитань, а якщо й викликали – то не масово.

Цей період свого життя і цей факт я навряд можу якісно оцінити. Я була 19-річною студенткою, що слабувала на любов до товстих і марудних книжок. Та й, думаю, що нині більше ностальгую і відчуваю вдячність не до текстів, а до періоду й до себе в цьому періоді. Ба більше, до 24 лютого я планувала колись і якось перечитати "Ідіота" чи "Братів Карамазових" оновленим поглядом, але зараз від однієї думки про це мене починає нудити.

Із іншого боку, таке-сяке знання російської літератури дозволило мені зрозуміти, чим насправді є так звана загадкова російська душа. І знаєте, до якого висновку я дійшла? Більшість найзнаковіших творів російської літератури репрезентують росіян не як непізнаваних високоморальних і таємничих істот, а як лінюхів, гультяїв, алкоголіків, ґвалтівників, безвольних амеб, убивць тощо. До прикладу, в романі Івана Гончарова "Обломов" перші 250 сторінок нічого не відбувається. Чому? Бо головний герой спить або лежить на ліжку й кличе свого слугу Захара. Далі, звісно, його вдається хоч якось розворушити, але закінчується книжка таким самим лінивим, але вже передінсультним сном. Ще один відомий текст — "Євґєній Онєґін" Алєксандра Пушкіна. Твір літерально про молодого гульвісу і яригу, що не знає, куди себе приткнути в цьому світі. "Бєдная Ліза" Ніколая Карамзіна – російський варіант шевченківського "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Тобто… не кохайтеся з москалями, навіть якщо ви самі кацапки. Іншими словами: росіяни, не розмножуйтеся взагалі. "Муму" Івана Тургєнєва. Тут двірник із порушенням слуху виконує наказ своєї пані й топить песика, якого любить усім серцем.

Починаючи з ХХ століття все стає ще цікавішим. Зароджується жанр антиутопії, який, ніде правди діти, вдається найкраще саме росіянам, які безпосередньо живуть у тиранічній реальності й уже побували в бувальцях. І тому "Ми" Євґєнія Замятіна значно страшніша, ніж "1984" Джорджа Орвелла, попри всю мою повагу до англійського автора. Ще одна антиутопія, через який у мене сталася екзистенційна драма й бажання піти з філології (о, ці ніжні дитячі припадки!), – "Котлован" Андрєя Платонова, що оповідає про велике будівництво. Головні герої риють котлован, що має стати основою майбутнього "общєпролєтарского дома", прости Господи. Будівництва в межах тексту так і не буде – всі просто копають величезну яму, перечікують зиму й знову копають, а потім закопують у котлован померлу від хвороби дівчинку Настю, яку так сильно любили місцеві працівники, вбачаючи в ній надію. "Безодня" Лєоніда Андрєєва – це взагалі оповідання про групове зґвалтування, учасником якого стає й коханий зґвалтованої дівчини, що користується моментом, коли вона лежить непритомна.

Такі от справи.

До речі, помітили, що всі, кого любить російська людина, неодмінно помирають або стають жертвами жорстокого злочину? Кумедний факт, чи не так?

Апогеєм репрезентації істинного нутра росіян стали так звані російські квіти зла – група авторів другої половини ХХ століття, яких виокремив Віктор Єрофеєв у однойменній онтології, що демонструють у своїй творчості зло як головну цінність. Письменник і літературознавець, щоправда, стверджує, що класична російська література нібито вчить, як лишатися "людьми в нестерпних умовах", але ця фраза лише демонструє незнання росіянами своєї ж літератури. Оскільки суп із власних прищів, який їсть один із героїв "Шатунів" Юрія Мамлєєва, або вбивство дитини в утробі матері під час статевого акту – це загалом результат макабричної еволюції; це, грубо кажучи, те, що ми отримаємо, коли приберемо з "Війни та миру" описи коней і перший бал Наташі Ростової, що став одним із елементів російського кітчу.

Тому, чесно кажучи, дивно дивитися на захоплені вигуки росіян, що трясуться над своєю літературою, де вони змальовані, м’яко кажучи, не в найкращому світлі. У найгіршому насправді. У кращому випадку росіяни могли би подивитися на себе в це криве дзеркало й запитати, що з ними не так, що можна змінити. Та натомість вони милуються цією картинкою, пишаються нею, вказують на неї як на зразок загадкової душі, недоговорюючи, що відповідь на загадку – це злочинне, малодушне нутро. Зокрема перші рядки вище згадуваних "Записок із підпілля" Достоєвського – це не лише автохарактеристика, а й лаконічне резюме більшості інших російських літературних героїв:

"Я людина хвора… Я зла людина. Неприваблива я людина. Я думаю, що в мене болить печінка. Власне, я ані бельмеса не телепаю в своїй хворобі й не знаю напевно, що в мене болить. Я не лікуюся і ніколи не лікувався, хоча медицину й лікарів поважаю" (переклад – мій).

Творчість Достоєвського взагалі надзвичайно промовиста в контексті відображення національних російських характерів. Усе, що ми бачимо під час повномасштабного вторгнення, було вже. Тут я говорю не лише про циклічність історії, а й про те, що рукописи не лише не горять, а й, курва, оживають і спалюють твою країну. Так сталося, що нудний противний епілептик уже давно написав методичку, за якою живе й діє російський народ. Це я зрозуміла в один із днів після вторгнення під час миття голови. Зібравшись із силами, вичекавши правильний момент між повітряними тривогами, я нагнула голову у ванну, щоб швидко сполоснути волосся. І щойно кров ринула до мозку, він миттю опрацював усе, що побачив за ці дні. А бачив він натуральну достоєвщину із "Братів Карамазових", бачив він марш карамазівської земляної сили на нашій вільній землі.

Цей останній роман став вінцем творчості автора, підсумувавши всі його напрацювання, абсорбувавши попередні його сюжети, персонажів і проблеми. По суті, це майже детективна історія одного батьковбивства злісним тупуватим і хворобливим байстрюком, з якої лізе багато ідеологічних теревенів, як це часто буває у Достоєвського.

Отже, є таке сімейство Карамазових, що живе в містечку Скотопригоньєвськ (я не жартую). Батько – Фьодор Карамазов – нажив у двох шлюбах трьох синів: Дмітрія, Івана та Альошу. Обидві дружини Карамазова-батька померли, що звільнило йому час і простір для розгульного життя, хоча не сказати б, що перебування в шлюбі якось йому заважало. Також у Фьодора є байстрюк – лакей Павєл Смєрдяков, син Лізавєтти Смєрдящєй, душевно-хворої жінки, яку свого часу зґвалтував Карамазов-старший в п’яному угарі. Добряче відгонить русським духом, чи не так?

Проте "офіційні" три сини не менш цікаві. Старший – Дмітрій – військовий у відставці, тупуватий любитель спустити гроші на алкоголь, ромів і Грушеньку. В основі він людина наче й непогана, але токсична російська маскулінність, що превалює в ньому, вкупі з нетактовністю й неосвіченістю перекривають усі його нечисленні чесноти. Розтринькавши спадок покійної матері, він почав тероризувати батька, накидаючись на нього зі стусанами, щоб і той дав йому грошей. Власне, в цьому нападі агресії та образи Мітя й здіймає руку з металевим товкачиком, але все ж не вбиває батька, а б’є в голову слугу Грігорія, з яким Дмітрій був по-справжньому близьким.

Іван – непривітний природничник-атеїст, що тягнеться до бунту й на дозвіллі займається пошуками джерел чеснот і вад. Поки батько був живим, Іван любив за обіднім столом поговорити про відсутність Бога, чим, власне, вплинув на Смєрдякова, який як лакей постійно вештався то тут, то там.

Льоша – найменший із братів – послушник і така собі жилетка для плачу. Усі герої довіряють Альоші, виливають йому свою душу і своєрідно сповідуються. По суті, він міг би бути тим самим світлим і позитивним героєм роману, аби не той факт, що Достоєвський не вмів описувати позитивних героїв, через що до Олексія часто виникають запитання.

Оскільки "Брати Карамазови" – роман про батьковбивство, то очевидно, що Фьодора Карамазова тут уб’ють, і уб’є один із братів. Власне, питання "Хто вбив Карамазова-батька?" тут є головним і розв’язується так: покарання відбуває Мітя, у якого були прямі мотиви до злочину, проте справжнім убивцею є саме Смєрдяков. Хоча насправді всі чотири брати є вбивцями батька, оскільки лакей, наслухавшись Івана, дійшов до висновку, що Бога немає – отже, все дозволено. Іншими словами, Іван тут виступає в ролі ідейного натхненника. Дмітрій своєю люттю поширює напругу до батька, а Альоша, який, здавалося б, тут взагалі ні до чого, винний саме своєю бездіяльністю, що прикрита єлейним святенництвом. Альоша, який доходить до правди, безсилий в тому, щоби допомогти технічно безвинному брату, а часом він просто зникає, тусуючись із підлітком Кольою Красоткіним.

"До чого тут Україна, Таню?" – запитаєте. А в тому, що я вбачаю в кожному з цих героїв окремі типи росіянина, з якими ми зустрічаємося просто зараз. Дмітрій – це типовий солдафон, не обмежений інтелектом, який б’є собі об голову пляшки на день ВДВ, іде вбивати українців, бо вони щось йому там винні, а, потрапивши в полон, белькоче дурниці про навчання. Іван – такий собі ідеолог-нігіліст, який багато вчився, багато страждав у ім’я "сліз дитини", відкинув Бога, російський паспорт і переїхав до Туреччини, щоб ходити по Стамбулу з лицем мученика, що відрікся від батьківщини, але насправді просто хоче їсти макфлурі в "Макдональдсі". Льоша – це отой стражденний святоша, який загалом усе добре розуміє і знає; він проти війни і за мир, але нічого не робить, дозволяючи злочину ставатися знову й знову. А Смєрдяков – це саме ота хвора істота, якій можна вкласти в голову будь-що, і яка переверене це будь-що на свій хворий збочений бік і піде вбивати. Бо він лакей. Непримітна й жалюгідна істота, впевнена у своїй безкарності.

Усі чотири брати якщо не скоїли злочин своїми руками, то або надихнули вбивцю на оний, або дозволили йому відбутися. Адже кожен із них – носій земляної карамазівської сили: сили дикої, сирої, такої, що нею не опікується навіть Бог, сили, що вміє лише руйнувати. І якщо далі ви запитаєте, чи буде в типового героя Достоєвського розкаяння після скоєного – згадайте "Злочин і кару", де покарання за вбивство неприємної старої лихварки є, але чистосердечного каяття – ані краплі. І в тім наша біда, що по сусідству з нами живуть Карамазови й Раскольнікови, які ніколи не осягнуть повністю своєї провини, а Соні Мармєладови або князі Мишкіни усе усвідомлюватимуть, але не зможуть нічого з цим усім вдіяти або через хворобу душі, або через безвольність.

Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.

Читайте також

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯ