«Одержимість» та «Backrooms: Залаштунки» — одні з найпопулярніших фільмів цього року, які отримали схвальні відгуки глядачів та досягли разючих касових зборів. Обидва — горори, до того ж від покоління молодих режисерів.
Чому ми при здоровому глузді добровільно обираємо для перегляду фільми, головна мета яких — налякати нас до смерті? До прем'єри ще одного фільму жахів, слешеру «Морозивник» від режисера Елая Рота Суспільне Культура за допомогою психологині Анни Давидової розбирається, чим горори та слешери так приваблюють глядачів.
«Морозивник», який виходить в кінотеатрах України 6 серпня, режисер Елай Рот («Хостел» і «День подяки») називає «найбожевільнішим» фільмом у своїй кар'єрі. Щоб зняти цей фільм, ідею якого він виношував цілих двадцять років, Рот зрештою змушений був заснувати власну студію — The Horror Section, оскільки інші голлівудські компанії раз у раз відмовлялися братися за настільки провокативний проєкт.
«Я завжди хотів зняти фільм, подібний до "Птахів" Гічкока, але щоб убивчою силою в ньому були діти, — пояснює сам режисер і сценарист. — У «Морозивнику» я знімав сотню дітей, які просто вбивають усіх дорослих навколо сокирами та іншими інструментами, а потім грають із їхніми кишками замість скакалки та з головами замість м'ячів. Це щось найсмішніше і водночас найбожевільніше, що лише можна уявити!».
Чому ж ці невинні діти перетворилися на нестримних монстрів? А лише тому, що поласували десертом із рук дивакуватого морозивника (Арі Міллен, відомий за фільмами «Темне дитя: Відлуння» та «12 днів»), чий яскравий фургончик одного спекотного літнього дня заїхав у маленьке американське містечко, яке невдовзі перетворилося на криваве пекло…
«Я люблю фільми жахів, тому що в них можна порушувати всі правила, — пояснював свою любов до горорів і слешерів сам Елай Рот. — Тобі не обов'язково всім догоджати. І, зрештою, саме фільми жахів мають значення. Якщо запитати, яка стрічка отримала «Оскар» за найкращий фільм 40 років тому — ніхто не скаже. Це були «Вогняні колісниці»? Можливо. Але потім ви бачите, як перезнімають «Зловісних мерців», — і одразу згадуєте оригінал. Це ті фільми, що відгукуються в попкультурі. А ще фільмам жахів не потрібні великі зірки, тому що зірка тут — це страх. Так, є, до прикладу, «Сяйво» з великою зіркою. Але це виняток: найчастіше зірок у жахах немає. «Паранормальне явище», «Зловісні мерці» — для таких фільмів вам не потрібні великі зірки. Вам потрібні хороші актори та хороші жертви. І якщо ви забезпечите справжній переляк, то до решти нікому немає діла».
Думка режисера зрозуміла. А які ж причини нашої любові до цього жанру визначає психологія?
Збудження і розрядка
Американський дослідник і один із розбудовників сучасної медіапсихології Дольф Зілманн у своїх дослідженнях довів: що вищий рівень напруги під час фільму, то сильніше відчуття «релаксу» після. І ми, глядачі, підсідаємо на цей гормональний контраст. Зілманн сформував так звану теорію передання збудження: згідно з нею наш організм не дуже добре відрізняє психологічне збудження від фізичного. Грубо кажучи: коли ми дивимося, як персонаж тікає від вбивці, наш пульс частішає, виділяється адреналін. А коли фільм закінчується і ми розуміємо, що ми в безпеці, це збудження трансформується у потужне полегшення та навіть ейфорію.
Ця теорія допомагає пояснити багато поширених психологічних та поведінкових феноменів. Наприклад, є такий ефект, як «кохання з першого переляку». Він полягає в такому: спільний досвід, що викликає гострі відчуття (як-от катання на американських гірках або перегляд фільму жахів), залишає партнерів фізіологічно збудженими. І через перенесення збудження цей залишковий адреналін часто сприймається як сексуальний або романтичний потяг.
У маркетингу і рекламі часто використовують енергійні, сповнені напруги ролики, щоб викликати фізіологічне збудження, — і щоб цей енергійний залишковий стан мимоволі передався, почав асоціюватися з продуктом, що рекламується. А в кіно своєю чергою тривале відчуття тривоги або саспенсу протягом фільму також веде до накопичення залишкового збудження, яке потім, після розв'язки сюжету, трансформується в інтенсивну радість, полегшення або комічний ефект.
Безпечна «репетиція» подій, що жахають
Смерть, втрата, безпорадність — це реальні страхи, відомі кожному. Матіас Класен, дослідник жанру горору і директор Лабораторії рекреаційного страху в Орхуському університеті (Данія), вивчає, чому люди добровільно шукають негативних емоцій, як-от страх і тривога. Його дослідження свідчать, що фільми жахів слугують контрольованим, безпечним середовищем, де наш мозок тренує механізми виживання та копінг-стратегії (стратегії подолання стресу).
Переглядаючи слешери й горори, ми маємо «захисну рамку»: знаємо, що жертва — це актор, а кров — бутафорська. Це дозволяє нам тренувати психіку переживати потенційний стрес від наших реальних страхів, поза справжньою небезпекою.
Класен і його команда називають цей феномен «рекреаційним страхом». Згідно з їхніми дослідженнями, люди взаємодіють із рекреаційним страхом з різних причин і отримують різні переваги. Дослідники виділяють такі категорії глядачів горорів і слешерів:
- шукачі адреналіну (Adrenaline Junkies): мотивуються фізіологічним підйомом та подальшим покращенням настрою;
- ті, хто «міцно тримається» (White Knucklers): долають страшний контент не обов'язково заради задоволення від самого процесу перегляду, а заради глибокого відчуття досягнення та полегшення після завершення;
- дослідники темряви (Dark Copers): свідомо використовують горор як інструмент для опрацювання реальних життєвих тривог, трагедій чи травм.
Окрім того, дослідження Класена свідчать, що горор може бути корисним для тривожних людей. Зокрема, цей жанр є безпечною пісочницею для проживання загострених почуттів, фактично діючи як екстремальна форма експозиційної терапії. А ще дослідження, проведені командою Класена під час періодів тривалого стресу (зокрема, пандемії COVID-19), виявили, що фанати горору демонстрували вищу резильєнтність (психологічну стійкість), оскільки мали більше практики в моделюванні та осмисленні найгірших життєвих сценаріїв.
Пошук гострих відчуттів
Американський професор психології Марвін Цукерман досліджував, як схильність до пошуку відчуттів (sensation seeking) зумовлює схильність людей до ризику, їхній професійний вибір та вподобання у дозвіллі.
Свої дослідження Цукерман оформив у так звану теорію пошуку відчуттів. Згідно з нею в кожного та кожної з нас свій поріг стимуляції та гостроти відчуттів. Люди з високим рівнем пошуку гострих відчуттів мають потребу в інтенсивніших стимулах, щоб відчути себе «живими» або просто розважитися. Тож індивіди з такою особливістю, обираючи, що почитати, послухати чи подивитися, віддають перевагу інтенсивним темам — зокрема, фільмам жахів.
Соціальне зближення
Дивитися жахи разом із кимось — це ідеальний спосіб зблизитися, адже спільний викид емоцій будує міцніший емоційний зв'язок між людьми. Можна сказати, що спільний похід у кіно на горор чи слешер — це сучасна версія сидіння біля вогнища, коли наші пращури розповідали одне одному страшні історії, щоб відчути єдність племені перед лицем невідомого.
Щоб описати це явище, в англомовному психологічному середовищі навіть виник спеціальний термін — горори для соціального зближення (social bonding horror movie). Цей термін описує психологічний феномен, за якого спільний досвід рекреаційного страху провокує викид окситоцину, адреналіну та ендорфінів, що активно поглиблює міжособистісну близькість і довіру між глядачами. Психологічні дослідження вказують на те, що спільне протистояння рекреаційному страху в безпечному середовищі кінозали діє як стрес-тест, що формує спільну життєстійкість.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
