Проти інтерпретації: чому нам не близька російська кінокритика

Проти інтерпретації: чому нам не близька російська кінокритика

Ексклюзивно
Проти інтерпретації: чому нам не близька російська кінокритика

У проєкті "Ніякого братерства – не було, немає й не буде" Суспільне Культура публікує колонки представників і представниць української креативної й культурної індустрії про те, як Росія впродовж років (а іноді – століть) намагалася знищити українську ідентичність.

Ці тексти ми публікуємо у двох версіях – українськомовній та англомовній. Для українців проблема інформаційної агресії Росії – частина повсякденного дискурсу, який особливо актуалізувався після Майдану 2014 року. Тепер необхідно поширити цей контекст за кордоном, щоби показати, що війна з російським впливом почалася не за тиждень.

Редактор DTF Magazine та кінокритик Юрій Самусенко пояснює, в чому різниця між українською та російською кінокритикою, та як українська кіноіндустрія змінюється, відокремившися від впливу Росії.

Англійська версія колонки за посиланням.

У першому з есеїв збірки "Проти інтерпретації" письменниця Сюзан Зонтаґ зазначала, що художня критика – це спроба пояснити, чому твір є таким, яким він є. Від цього відштовхується зокрема й кінокритика. Рецензенти роблять огляди на фільми, намагаючися виокремити та зібрати цілісне враження від переглянутої стрічки, серіалу або іншого аудіовізуального матеріалу. Звісно, кожен робить це через власну оптику, маючи досвід, виховання та національність.

В Україні кінокритика – досить молодий жанр. За винятком рецензій на ВУФКУ, в Україні виходила періодика (наприклад, журнал “Критика” з 1997 року), яка займалася виходом аналітичної есеїстики, публіцистики та рецензій. Як і будь-якому молодому жанру, кінокритиці потрібно було на щось спиратися. Зокрема, на представників професій в США та Росії. І якщо з першими все зрозуміло, адже існує десятки профільних видань про кіно, що осмислюють спадщину Полін Кейл та Роджера Еберта, то Росія так і не змогла виховати потужних професіоналів за майже сотню років.

Російська кінокритика довгий час трималася на двох стовпах друкованих видань "Іскуства кіно" (виходить з 1931 року) та журналу "Сеанс" (з 1989 року). Не зайвим буде нагадати, що обидва видання присвячували свої номери огидному "ДАУ" Іллі Хржановського й в обох були не просто позитивні відгуки на цикл фільмів, але й наголос на обов’язковий перегляд цього проєкту.

Наразі й "Іскуство кіно" і "Сеанс" працюють коштом скромних пожертв, виходять малим тиражем та ледве впливають на кінопрокат, не кажучи вже про враження глядачів. У XXI столітті їх непомітно відтінила робота окремих особистостей, які час від часу самі ж пишуть у ці видання: Антон Долін, Васілія Степанова, Станіслава Зельвенського, Зінаїди Пронченко та інших. Ці персонажі виходили в ефіри радіо та телебачення, щоби говорити про успіхи російського кіно, навіть якщо ідеологічно воно викликало багато запитань.

За останні 20 років Росія виготовила десятки фільмів на мілітаристську тему, пропагуючи ідею величі російського народу та сакральності перемоги у Другій світовій війні. Що й казати: Алексей Балабанов та його дилогія "Брат" зараз є чи не головним символом війни Росії проти України. Питання Юрія Дудя наприкінці кожного випуску його передачі "В чьом сіла?" – пряма цитата з вуст головного фільму Даніли Багрова. А відповідь "Сіла в правде" активно використовувалася і під час виборів в Росії, і під час пропагандистських кампаній війни в Україні.

Російські кінокритики підхоплювали наратив імперії, аналізуючи художні якості фільмів та оминаючи їхні ідейні наповнення. Від того можна помітити й низькі оцінки від російських кінокритиків у складі FIPRESSI на українські фільми, які зображали російсько-українську війну незручною для аналізу росіянами.

Але до війни ситуація в Україні була інакшою. Онлайн-медіа поступово розвивалися, а виникли зі спадщини друкованих. У 2000-х існувало чимало українських журналів про кіно (“Кінодайджест”, “Cinema” та “Total Film”). Рецензії у них з’являлися на іноземні фільми, адже ми не виробляли достатню кількість якісних проєктів. Вплив Революції Гідності допоміг закрити це питання, й тому почали виходити один за одним онлайн-медіа Moviegram та Vertigo, а далі ще більше.

Тим часом у Росії відбувався розкол критики після виходу “ДАУ” у 2019 році. Частина російської кіноспільноти не витримала жорстокого ставлення до акторки Наталії Бережної й вимагала від Берлінале пояснити та відреагувати на не симульоване насилля на екрані. Цей лист підписали п’ять кінокритиків, серед яких Татьяна Шорохова — співзасновниця сайту kkbbd.com, але багато (ті, хто нічого не підписували) повірили режисеру, що Бережну ніхто не ґвалтував на знімальному майданчику. І тоді знову стала зрозумілою проблема Росії з вірою у фейки.

Хоча здається, що діалог з російськими кінокритиками маломожливий в умовах війни з 2014 року, він все ж відбувався. Зокрема, на платформі Takflix йшла розмова про фемкритику з другою співзасновницею kkbbd.com Марією Кувшиновою. Цей ресурс просував ідею браку об’єктивності в кінокритиці та зазначав про брак осмислення фемкритики та культури скасування (яку на свій лад трактував в одному із звернень Путін). Решта представників професії дистанціювалися у власних уявленнях про те, що вони роблять добру справу, представляючи інтереси імперіалістчного мислення. Зокрема привласненням імен українських режисерів собі: Дзиґа Вертов, Кіра Муратова та багато інших.

Так, я забув про ще одного критика – Євгенія Баженова (BadComedian), хоча радше дотримуюся думки, що він оглядач з форматом хейт-спіча на YouTube. Його внесок в агресію теж варто відзначити. У своїх оглядах він цікавився не лише браком якісного кіно в Росії, але й мілітаристичними ідеями, тому брав на відеоогляди фільми про Другу світову, акцентуючися на діях радянських солдатів. Увага Баженова до подій війни минулого не сприяла антивоєнним настроям у Росії. Тому якщо в соціальних мережах з’являються відео від молоді про активну підтримку “спеціальної операції”, не важко здогадатися, хто переглядав відео на каналі BadComedian та знає про “непереможну націю”.

Втім, дивитися огляди Баженова було радше таким же дозвіллям, як і влоги Олесія Дурнєва. Із забороною російських фільмів в Україні зникла потреба і в їхньому осмисленні та аналізі, а тому все російське сприймалося у нас як суто розважальний контент, що не перетинався з кінокритичним мисленням або принаймні притомним аналізом російського ринку.

Українська кінокритика знайшла можливість проявити себе в рецензіях на українське кіно замість російського, пишатися участю не лише на міжнародних кінофестивалях, але й просуванню його на наших. Ми відмовилися від меншовартісних порівнянь, розуміємо, що варті більшого, ніж потрапляння в другий та третій конкурси. І хоча в нас бракує кадрів, професійної освіти та фінансування, бажання поповнювати низку кінокритиків не зникає (це показує і щорічне поповнення новими членами в Спілці кінокритиків України).

Зараз в Україні виникла ексклюзивна можливість назвати українським те, що давно ним було. Після 2014 року Москва перестала бути для нас метрополією із впливовими виданнями, які фінансуються Газпромом. Із виїздом російських кінокритиків з Росії втратилося і їхнє право на осмислення історії, що відбувається у їхній країні зі санкціями та підтримкою Путіна. Вони вже перестали бути частиною контексту не лише України, але і власної країни, відірвавшися від реальності зі своєю «велікой русской культурой».

Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.

Читайте також

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯ