Щоденник війни. "На вулиці, де були бої, досі лежать трупи" — записки з охопленого боями Ірпеня

Щоденник війни. "На вулиці, де були бої, досі лежать трупи" — записки з охопленого боями Ірпеня

Щоденник війни. "На вулиці, де були бої, досі лежать трупи" — записки з охопленого боями Ірпеня
Фото AP Photo/Efrem Lukatsky

Чотири дні журналістка Суспільного не виходила на зв'язок. Її будинок — в Ірпені, місті на північному заході Києва, де ведуться бої. Російські військові підірвали рейки, тож людей намагались вивозили автобусами від зруйнованого мосту в Романівці, куди мали дістатись пішки. Армія РФ обстріляла мирних мешканців, які намагались виїхати. Серед них були діти.

Через неможливість провести безпечну евакуацію, люди вимушені були лишатись у підвалах, в місті не було звязку. 11 березня журналістка Суспільного повідомила, що виїжджає — запрацював офіційний "зелений коридор". Суспільне публікує її спогади про евакуацію та ці дні.

Дивіться також: Історія чоловіка, який втратив сім'ю в Ірпені

П’ятого березня в Ірпінь, який досі мужньо стримував російську навалу, усе ж вдалося прорватися окупантам. Цей день мені запам’ятається надовго як один з найстрашніших у житті: просто поблизу мого дому точилися запеклі бої, снаряди влучали у сусідські будинки. Мій дивом вцілів, але після цього у місті зникло світло, газ, водопостачання. Ірпінь частково захопили росіяни. Почалася гуманітарна блокада.

Люди масово виїздили. Два дні поспіль навіть була можливість залишити місто власними автівками через “зелений коридор”. Щоденно евакуація відбувалася і відбувається нині через піший перехід по підірваному мосту у Романівці між Ірпенем і Новоірпінською трасою (саме звідти у світових медіа ті чуттєві ілюстративні фото). Часом — під обстрілами. Це історія про те, як до останнього жилося в місті, звідки виїхала більшість мешканців і про потребу його врешті залишити.

***

“Красуне, тримай! Нехай смакує!”, — усміхаючись самими очима понад балаклавою, український військовий простягає мені шоколадку. Він вигулькує так раптово. Я, біжучи щодуху, на ходу фіксуючи звуки близьких обстрілів і ще й втішаючи маму й бабусю, які поруч не припиняють голосити щось про тяжку долю тих, хто залишається під цими кулями й снарядами, не зразу розумію: він гукає до мене.

“Рошенівська”, молочна, з горішками — у мирний час я такі обожнювала. Очманіло усміхаюся у відповідь і намагаюся відмовлятися. Він уперто сує смаколик мені до рук: хапаю на автоматі — і далі біжу під залишками Романівського мосту, по якихось дерев’яних виступах, настилах та імпровізованих переходах. Оминаю заледенілі ділянки, пропускаю час від часу військових та іноземних журналістів, які йдуть назустріч. Навіть японець є, зауважую про себе. І всі чоловіки.

Сходи вниз, сходи вгору. На плечі рюкзак, важка сумка відтягує одну руку, в іншій — собака хекає від страху і нерозуміння. Я тисячу разів ходила цим мостом і він ще ніколи не видавався мені таким довгим як зараз, коли він лежить на землі.

Читайте також: Щоденник війни. Ірпінь

Пару останніх кроків — нагорі волонтерка щось кричить про те, щоби ми не кидали сумки на проході і сумирно чекали на мікроавтобус, який ось-ось прибуде. Іноземець з написом PRESS спускається на одне коліно і фотографує мене із собакою. “Господи, — думаю собі, — у мене ж голова не мита уже тиждень, відколи в Ірпені вимкнули воду”. Разом зі світлом, газом і мобільним зв’язком. Ми поняття не мали, чи є сьогодні взагалі офіційно оголошений “зелений коридор”. Сусідське сарафанне радіо — наше головне джерело інформації — мовчало цього ранку. Рушили на свій страх і ризик.

Історії про життя, розлуку та евакуацію. Записки з охопленого боями Ірпеня
Фото надано авторкою тексту

Виявилося, масової евакуації сьогодні не було, як у попередні дні. Наші сусіди й родичі ще встигли переправитися у бік примарної безпеки з майже непридатного до життя Ірпеня власними автівками — в евакуаційній колоні через Стоянку. З нами ж на бус чекало лише пару людей на тій зупинці, де колись я сідала на київську маршрутку.

“Оце гарні господарі, — мовить чоловік із великою валізою, кивнувши на песика — не кинули тваринку напризволяще”. Хотіли щось відповісти йому в дусі: справді, стільки покинутих тварин зграями кружляють нині Ірпенем у пошуках бодай якоїсь поживи. Яка вона у місті, де харчів бракує навіть людям, можна лишень уявити. Просто для розуміння: на нашій вулиці, де точилися бої шість днів тому, досі лежать неприбрані трупи. “Не чую, я глухуватий”, — завбачливо попереджає, поправляючи застібки на своїй чорній валізі. Поруч на носилках священник та хтось з волонтерів перетягують під мостом лежачих стареньких. Місто залишають усі, хто може.

***

По той бік Романівського мосту, в частково окупованому росіянами Ірпені, де без кінця останніми днями точаться бої, лишається половина нашої родини. Чоловіча половина — мій старший брат, тато і дідусь. А ще наш інший пес — охоронець Барні — дурнуватий та ніжний брудний блондин — зростом з мене, коли закидає могутні лапи мені на плечі. Вранці на шістнадцятий день війни чоловіки оголосили: ми, жінки, мусимо виїхати. Вони ж нізащо не покинуть свою домівку. Такий щемкий захисницький жест.

Ми з бабусею трималися більш-менш. Я взагалі вже звикла міцно спати під звуки близької канонади — не роздягаючись, у светрі, штанах і обов’язково теплих шкарпетках, в кімнаті, яка найближче до виходу з дому. Але у мами нерви здали остаточно. Усю ніч десь на одній з сусідніх вулиць “працювала”, мабуть, наша гаубиця. Усю ніч мама без сну сиділа, безмовно тремтячи в коридорі від нескінченного страху за життя усіх в цьому домі.

Читайте також: Щоденник війни. "Вирішили вмирати по дорозі на волю, а не в погребах"

“Так усім буде спокійніше. Над вами не літатимуть снаряди, нам залишиться більше харчів”, — йшлося в офіційному оголошенні, яке пролунало цього ранку. Це був переконливий аргумент, хоча й страшенно болісно його усвідомлювати. Ми пішли діставати уже складені валізи. Здається, це рішення назріло раніше, і була якась полегкість у тому, що хтось його нарешті озвучив. Хоча я принципово наполягала на тому, що виїздять або усі, або ніхто, чомусь цього разу я врешті здалася.

Шістнадцятий день війни, сьомий день безугавних боїв в Ірпені і на околицях. Я не знаю, чи можна звикнути до війни, але мені здається, ми уже звикли. Два тижні спостерігали, як виїжджають один за одним сусіди і родичі. Як цілою хвилею евакуювалися вулиці — не лише від обстрілів і страху, але й від неможливості жити в будинках, де немає ані світла, ані газу, а швидку у разі чого ніяк не викличеш, бо зв’язку теж катма.

Історії про життя, розлуку та евакуацію. Записки з охопленого боями Ірпеня
Фото: Олена Куренкова

Це страшне відчуття тотального запустіння розбавляв лишень безапеляційний факт: ми родиною трималися разом, усі живі й здорові, стояли на варті свого дому. Це не просто слова: у місті почалося мародерство і було важливо, аби хтось залишався.

Росіяни поставили блокпост просто на нашій вулиці. Ми — на українському боці, наші родичі — за кілька кварталів від нас — уже в окупації. Лишень через сусідів, що виїхали днем раніше, ми дізналися, що ті живі, ховаються в підвалі. Але росіяни начебто приходять вимагати їжу у місцевих. Більше жодних деталей. Чи дозволяють виїжджати, чи випускають в іншу частину міста, підконтрольну ЗСУ — нічого не зрозуміло. Паралельний світ починається просто на нашій вулиці.

***

Був ранок, коли ми прокинулися від крику під вікнами. Чоловік мчав побитою снарядами вулицею й істерично гукав щось нерозбірливе. Але зміст був приблизно таким: “Сьогодні вночі буде авіаудар по Ірпеню, від міста не лишиться ані крихти, ми усі помремо”. Я в таку дичину не вірю і очевидно, що це був якийсь засланий провокатор, щоби посіяти паніку. Але на багатьох подіяло. Того ж дня оголосили про “зелений коридор з Ірпеня” і ми напружено спостерігали, як сусіди котили свої валізки в бік Романівки. Тиша була, звісно, умовною: росіяни не стрималися і почали гатити неподалік не дочекавшись дев’ятої вечора, коли коридор мав закритися.

Але вдома збирати докупи крихти оптимізму мені було доволі легко. Сумувати й боятися попри те, що ми безугавно чули вибухи й постріли, просто бракувало часу. Коли зникли блага цивілізації — газ, світло, роботи додалося. Якщо надвечір ми до цього грали з татом у шахи при свічках, то тепер без кінця кип’ятили воду на дровах, щось варили, підігрівали — часу на дозвілля й сумування не було. Камери із заморозками теж швидко здали позиції, але природа послала морози у подарунок винахідливим ірпінчанам: літній душ швидко трансформувався у холодильник.

Читайте також: Щоденник війни. Евакуація з Гостомеля

Ми ніколи не були близькими зі своїми сусідами, але спільна біда швидко наводить мости між людьми. Щоранку й щовечора збиралися на імпровізоване віче. Частину паркану було швидко знесено і перетворено у “гуманітарний коридор”, яким до нас потрапляла вода із сусідської криниці в обмін на кип'ячений на грубці чайник. Колообіг взаємодопомоги для тих, хто вирішив залишатися до останнього. Було по-своєму весело, робота кипіла, як і суп з пельменями на дровах, і тушковане м’ясо, яке ми експериментально робили вперше в житті, аби лишень врятувати розморожені делікатеси.

Восьмого березня серед ранкової віхоли сусіди навіть принесли квіти — красивенні тепличні кали.

Історії про життя, розлуку та евакуацію. Записки з охопленого боями Ірпеня
Фото: Олена Куренкова

Цими днями ніхто не читав новин і головним джерелом інформації про ситуацію в місті традиційно були вуха: ми вже з легкістю відрізняли “Град” від системи ППО і могли зорієнтуватися, у якому саме районі сьогодні бої. Аналізували, хто може зараз стріляти — “наші” чи “їхні” і молилися, щоби не прилетіла “отвєтка”, коли гатили десь зовсім неподалік. Наш погріб став майже повноцінною квартирою, але ми все рідше у нього спукалися. До страху теж можна звикнути, а переживання за власне життя уже практично мінімізувалося. Принаймні у більшої частини нашої родини.

***

За весь час війни досі я пам’ятаю два переломні дні, коли мої нерви геть пустилися берега. Перший був, коли я вперше побачила підірваний міст через Романівку. Тоді ми з братом підвозили до переправи на Київ знайому. Я стояла біля автівки, неподалік свистіли снаряди, а я дивилася на цей міст і розуміла, що життя усіх нас більше ніколи не буде таким, як колись. “Це якась немислима жесть”, — сказала я тоді братові. Він у мене оптиміст, але ствердно кивнув.

Наступного разу я подумала, що все це — неймовірна і всеохопна жесть, на наступний день після того, як сама перейшла цей міст. З мамою, бабусею і собакою ми приїхали до знайомих у село під Борисполем, де я просто захлинулась неймовірною, підозрілою тишею. У тиші для мене тепер завжди є очікування небезпеки, хоча тут воно доволі дивне: у селі працюють магазини й пошта, люди катаються на велосипеді, і головне — у кожному будинку тут хтось живе. Я не знаю, коли наступного разу зможу сказати це про свій Ірпінь. Ми жартуємо тут, що невдовзі на усе місто залишаться лишень наші чоловіки, які бережуть наш дім. І їм дадуть “почесних мешканців”. Але ніхто з нас не сміється.

Читайте також

Щоденники війни. "Ми відрізані від цивілізації". Як живе Славутич в оточенні

"Люди просили на стільчику посидіти": куди евакуюватись та де шукати житло переселенцям

Що робити цивільним під час обстрілів — поради Міноборони, СБУ, ДСНС

Укриття в Україні: де шукати. Інтерактивні карти та пункти надання допомоги

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди