Гойдається вечора зламана віть...

Гойдається вечора зламана віть...

Гойдається вечора зламана віть...

Текст Оксани Забужко публікується в межах проєкту Authors of the Week: Ukraine (Автор тижня: Україна) платформи Versopolis Review, що реалізується європейською поетичною платформою Versopolis, за підтримки Creative Europe у співпраці з ГО "Форум видавців" організацією-партнером в Україні. Англійська версія тексту у перекладі Ніни Мюррей за посиланням.

Це вереснева історія, але я почну її березнем. У березні 1985 р. СРСР очолив новий Генсек.

Після остогидлої всім кремлівської геронтократії, що знала тільки озброюватись і воювати, прихід до влади молодого й енергійного Михаїла Горбачова з живою, "без папірця" мовою та милою "американською" усмішкою – ну просто ходяча реклама соціалізму з людським обличчям! – заповідала зміни, на які змучене Холодною війною людство давно зачекалося. Захід зараз же полюбив нового Генсека з його "перестройкою", наче жабу, що обернулась красенем принцем, і тішився ним аж до самого кінця казки – до самого, цебто, падіння СРСР, яке для більшости західних інтелектуалів виявилося вкрай неприємним сюрпризом.

Була, втім, невеличка проблема. Перш ніж офіційно "закрити" Холодну війну й перейти з Москвою до love, not war, годилось якось елеґантно попрощати ціле покоління радянських дисидентів, котре, здебільшого, якраз за "соціалізм із людським обличчям" і боролось, за що отримувало від Кремля тюрми, табори й психушки, а від Заходу – дієву увагу правозахисних організацій (у 1970-1980-ті їм таки не раз вдавалось рятувати життя тим, кому КГБ десь там у своїх файлах вже був виписав смертний вирок!).

Найлогічнішим кроком тут мала б стати прощальна, "на коня", Нобелівська премія з літератури котромусь із них: серед радянських дисидентів різних народів було немало письменників, у тому числі першорядних (то взагалі було найбільш "книжне" покоління в модерній історії!), вибрати було з кого.

Проблема полягала в тому, що був і "ідеальний кандидат" – якраз із тих, кого перед тим п'ять літ намагалися рятувати Міжнародний PEN, Amnesty International та особисто "совість європейської літератури" (тоді ще існувала така позиція!), Генріх Бьоль.

Ідеальний кандидат сидів у радянському концтаборі, засуджений на 10 років за "виготовлення й розповсюдження літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад", і продовжував там, за колючим дротом, те саме заняття, за яке був засуджений і задля якого й прийшов у цей світ – "виготовляв літературу": писав вірші (які завчав напам’ять, бо тримати рукописи в'язням не дозволялося), укладав із них нову книжку (попередні його три побачили світ на Заході), перекладав "Дуїнянські елегії" Рільке (бо наявні українські переклади його не влаштовували) і втискав у листи до рідних начерки літературознавчих трактатів, які йому заборонено було "виготовляти" в іншому вигляді…

Нині його ім’я відоме кожному, хто цікавиться слов’янською поезією ХХ століття, а тоді хіба вузьке коло втаємничених знало, що українець Василь Стус – великий поет. Я вперше прочитала його вірші в 1989-му, коли їх уперше й було надруковано в СРСР, і тодішнє потрясіння лишилось з мною на все життя: гігантська, океанічна хвиля ні на що не схожої мови, ущільненої до смоляної густини, з першого рядка накрила мене з головою й потягла за собою, аж я задихнулась од такого багатства – образи кружляли розрізнені, як рибки в мерехтливому світлі, один другого незвичніший, а проте якимсь дивом усе зливалось водно, в гулку, рокочучу цілість, насичену пекучо-живим болем (згодом у спогадах Стусового товариша по ув’язненню, російського письменника Леоніда Бородіна я вичитала приголомшливі Стусові слова, сказані в табірній розмові: "Всяка, чесно додумана до кінця думка про життя здатна завдати болю", – фраза, що з неї одної, як із насінини, могло б вирости ціле дерево нової, такої потрібної нам нині, філософії чутливости: як усі великі поети, Стус умів не тільки шаманити словесними виверженнями, а й рефлектувати над словом із зіркістю мислителя, і те, що людству лишились по ньому лиш обрізки вцілілого з кагебістської заглади, назавжди належатиме до тих "злочинів проти духа", які не мають терміну давности), – це була поезія "без шкіри", без больового порога взагалі: саме та "краса як початок жаху", яку до Стуса в європейській традиції зумів так музично-чисто відчути хіба Рільке (недарма Стус упізнав у ньому поета своєї "групи крови"!), – і я брела після неї вулицею, як п’яна, й бурмотіла собі під ніс наскрізною, крізь увесь вірш, мантрою: "Гойдається вечора зламана віть, /Мов костур сліпого, що тичеться в простір…", "…тра-та-та, та-та-та, на серця екрані /Гойдається вечора зламана віть"…

Щось справді зламалось у світі зі смертю цього поета, хруснуло – і загойдалось, як зашморг на полотні з деревом Вільгельма Сасналя, – і гойдатиметься довіку, і на всіх нас відкидатиме тінь.

Розмови про номінацію Василя Стуса, українського поета й радянського політв’язня, на Нобелівську премію з літератури, точилися ще до Горбачова. Чи було його номіновано у 1985-му, чи ні (за деякими даними, це збирався зробити Генріх Бьоль), достеменно стане відомо, згідно з реґуляміном премії, щойно по упливі 50 років, у 2035-му, – за умови, звісно, що до того часу всі звичні нам "меблі" західної культури й далі стоятимуть на своїх місцях, і сама Нобелівська премія (в анамнезі якої задовго до скандалу 2018 року накопичилося, ще за час Холодної війни, досить підшкірного гною, аби цікавити істориків спецслужб не менше, ніж істориків літератури) заціліє в її актуальному статусі.

Наразі відомо лише, що номінація Стуса виглядала того року цілком реалістично, і шанси теж. А також – що для Кремля Нобелівська премія десятиліттями була тяжкою травмою, а спроби КҐБ взяти її під контроль після історії з Борисом Пастернаком могли б скласти тему для окремої серії детективних розслідувань. І ще – що в своєму телеінтерв'ю французьким журналістам перед першим візитом на Захід, у жовтні 1985-го, Горбачов на питання про політв’язнів зробив здивоване обличчя й заявив: "Абсурд!". (В СРСР нема політв’язнів – це був девіз КҐБ часів Андропова: є тільки засуджені за кримінальними статтями.) А це, своєю чергою, означало, що "ідеальним кандидатом" на Нобеля Стус для радянського керівництва, хай нібито й нового, "з людським обличчям", бути ну ніяк не міг…

Втім, на час того інтерв’ю "проблеми Стуса" для Кремля вже не існувало: за місяць перед тим, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року 47-літній Василь Стус загадковим, ніколи не розслідуваним чином помер у карцері Кучинського "табору смерти".

Всі його рукописи, серед них і готову до переправи на Захід книжку "Птах душі" (близько 300 поезій), було конфісковано КҐБ, і доля їх досі невідома.

За півтора місяці перед Стусом з неоголошеної причини помер по виході з лікарні 67-літній Генріх Бьоль, а невдовзі після Стуса, один по одному, з різних причин – троє офіцерів Кучинського концтабору, що знали таємницю його смерти. "Останнього Нобеля" на труну "імперії зла" у 1987-му отримав інший її дисидент – еміґрант Йосиф Бродський.

А смерть Стуса – чи то пак, недоведене вбивство – увійшла в український культурний мартиролог на правах календарного міфа і щороку значи́ть нам початок вересня гостротою незміримої, ніколи й нічим не відшкодовної втрати. Це, власне, симптом зрілости, що для людей, що для народів – здавати собі справу з того, що бувають невідшкодовні втрати: що не всі історії мають щасливий кінець, і не в кожній казці правда перемагає кривду. Культура твориться, серед іншого, на те, щоб допомогти людині вижити з цим знанням, зберігши в собі людину.

Треба бути дорослим, щоб мати мужність додумувати деякі думки до кінця. І щоб уміти бачити, як під нестерпно прекрасними, як ніколи в році, ранньоосінніми небесами, чорним по ніжно-рожевому, просто нам крізь серце, гойдається вечора зламана віть.

Гойдається.

І гойдається.

І гойда…

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше