Есеї про українсько-російські культурні відносини. Віра Агеєва написала нову книгу

Есеї про українсько-російські культурні відносини. Віра Агеєва написала нову книгу

Есеї про українсько-російські культурні відносини. Віра Агеєва написала нову книгу

Літературознавиця Віра Агеєва написала книгу "За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини". Чому дослідниця літератури XX століття і таких постатей, як Микола Бажан, Максим Рильський і Віктор Домонтович, звернулася до жанру есеїстики і заговорила про російсько-українські відносини читайте адаптовану версію ефіру, який відбувся на Радіо Культура.

Пряма мова Віри Агеєвої

Якщо спитаєте, про що книжка, то вона про український культурний спротив. Якби не війна, її б не було або вона була б інакшою. В 2014 році у нас у всіх було нерозуміння, як таке могло статися, як могла початися війна між сусідніми народами, які так пов’язані. Моя відповідь: імперія розпадається. Будь-яка імперія розпадається переважно з такими наслідками. Без війни імперії не розпадаються. Моя книжка – історія більш ніж двохсотлітньої гібридної українсько-російської війни.

Про українсько-російські культурні відносини написана бібліотека. Це була дуже хлібна праця в радянські часи – писати про українсько-російські культурні відносини з російської точки зору. І у нас є безліч книжок про те, як Шевченко вчився в російських класиків, яких він в очі не бачив, про те, як російські класики вчили всіх, одним словом – про всіх все написано. Ця книжка, я перепрошую за нескромність, – одна з перших спроб системно подивитися на українсько-російські культурні відносини з української точки зору на великій хронологічній прямій. Якщо найдавніший з моїх персонажів книги – Іван Котляревський, то найновіший роман, який проаналізовано – "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко.

Фігура чужого

На рубежі XVIII-XIX століття в українських ландшафтах з’явилася нова фігура – москаль у військовій формі. Спочатку москаль – лише російський солдат, тому що інших не було – Москаль-чарівник.

Згодом, у часи Шевченка, москаль – це будь-який росіянин. Щодо приміток до Кобзаря – це вже від лукавого. Для того, щоб зберегти ідентичність – а українці таки зберегли свою національну ідентичність, події в Білорусі це показують, – потрібна фігура чужого, іншого. І цим чужим для української літератури впродовж двохсот років завжди був росіянин.

Модель маскулінності

"Вуси" Олекси Стороженка – класичний текст для того, щоби зрозуміти, що таке ідентичність і як її зберігали. Обрані полтавські дідичі – тепер російські дворяни, приходять на прийом до губернатора, а він на них накидається і кричить.

Виявляється, дворянин прийшов на прийом до губернатора з вусами, а це заборонено. Та фрустрація, страшна ідентифікаційна, екзистенційна криза, яку переживає герой Олекси Стороженка – це якби нам сказали носити паранджу. Він обурений, наляканий, ображений, втрачає гідність у своїх очах. Він зголює вуса, бо немає куди дітися, при цьому тяжко плаче. Заслаб з горя, сучасними термінами – в тотальній депресії. І тут з’являється сусід, який був знавцем законів, і каже, що є стодванадцята примітка до царського указу, яка дозволяє тим, хто вийшов на пенсію з мундиром, тобто воював, мати вуса.

Право на вуса – це право на модель маскулінності та національну ідентичність. Оповідач Стороженка з’являється врешті до губернатора, і коли той знову починає тупотіти ногами і кричати, то йому під ніс сунули указ. Той побачив, що указ імператорський, тому замовкнув. Ось така собі історія. Вона начебто комічна, але вона трагікомічна.

Вчорашній кріпак

"Катерина" – перша велика поема Тараса Шевченка, у якій стоїть присвята Василю Жуковському, який мав причетність до викупу з кріпацтва. Жуковський – не лише великий російський поет-романтик. Він ще вихователь царських дітей, один із найвищих сановників імперій. Присвятивши поему Жуковському, поет-дебютант, вчорашній кріпак починає її словами: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями. Бо москалі — чужі люди, роблять лихо з нами".

Цікава присвята, тут можна довго думати, чому. Відповідь: бо Шевченко не був на службі імперії, у нього немає стосунків з дворянством і у нього є гайдамацька спадщина. Що би ми не говорили, а те, що ми не втратили ідентичність, те, що Україна не була асимільована, ми цьому великою мірою маємо завдячувати тим, що селян було так багато.

Селян було так багато, що їх було дуже складно русифікувати і їх так і не змогли русифікувати попри всі зусилля впродовж XIX століття.

Розколота ідентичність

Феномен Миколи Гоголя багато разів проговорений. Гоголь на п'ять років старший за Шевченка. Він не належить до селянського світу. Це пояснення Шевченка. Отже, Гоголь обирає імперію, Гоголь хоче світової слави і Гоголь вважає, що світову славу можна отримати лише в Петербурзі. Так і вийшло, але Шевченко зробив інший вибір. Коли Шевченку Бєлінський написав: "Маєш талант, пиши ж не мертвою, а великою мовою". Шевченко дуже зверхньо відповів: "Теплий кожух, та не про мене шитий. Буде з мене, поки живу, і мертвої мови". Чий вибір кращий? На це немає відповіді. Але у будь-якому разі Гоголеві розколота ідентичність дорого коштувала.

Як тільки якийсь переломний момент з ідентичністю, раптом стають животрепетними дискусії про Гоголя. Десь є в мемуарах Юрія Шевельова: "1943 рік, Львів, німці вже відступають і радянські війська вже під Львовом, і в українському клубі два вечори полемізують про Гоголя".

Як на мене, нам досить Шевченка, щоб аж так перейматися Гоголем в цій гібридній війні. Якщо ми згадаємо Майдан, то в протигазі був не Гоголь, в протигазі з нами був Шевченко. Але Гоголь багато зробив для популяризації українських мотивів тощо.

Випалена земля

Краплі точили камінь, і не треба думати, що написані вірші про Сталіна і прийняті сталінські премії означали зміну ідентичності і те, що культурного спротиву не було. Культурного спротиву не було в 30-ті роки, бо тиск був таким, що загроза його унеможливлювала. Там нічого не могло бути, бо була випалена мертва земля.

Чому влаштували 1933-1937 роки? Тому що це був єдиний спосіб знищити УНРівський дух. Я люблю іронічні сюжети. Павло Тичина патологічно боявся, писав усе на замовлення, ми це добре знаємо. Багато поколінь радянських дітей вчили в школі вірш "Як упав же він з коня та й на білий сніг. — Слава! Слава! — докотилось і лягло до ніг". Питання: про кого цей вірш? Річ у тім, що радянський червоноармієць падав з коня під крики "Ура". "Слава" – військовий клич УНРівського війська. Так гарне питання, про кого цей вірш. Так було весь час: так було в 60-ті, у 80-ті роки. Як тільки ледь-ледь попускало, тут же підносила голову гідра українського буржуазного націоналізму.

Показова історія з віршем Володимира Сосюри "Любіть Україну". Його дозволили. Насправді "Любіть Україну" – поганий вірш. "Україну в огні" Довженка сьогодні читати теж неможливо. Але треба розуміти: їх треба сприймати не як художні тексти, їх треба сприймати як національні маніфести. Це політичні маніфести, це публіцистичні тексти. Їх писали як вірші, прозу, белетристику. І в такому сенсі вони мають лишитися в нашій культурі і літературі.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше