"Суспільне Культура" розпочинає цикл статей до 30-річччя Незалежності України. Цього разу разом з експертами-театрознавцями згадуємо деякі знакові події з розвитку українського театру за останні 30 років, а також намагаємося спрогнозувати, яких змін потребує ця сфера у наступні 10 років.
Знакові події українського театру за 30 років
"Відхід від провінційності та меншовартості"
Ганна Веселовська, членкиня експертної ради всеукраїнського театрального фестивалю-премії "ГРА", театрознавиця, докторка мистецтвознавства, професорка, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності НСТДУ:
Український театр довгий час не був пріоритетним навіть для українських митців. Вони завжди дивилися в інший бік і говорили: "А у них так, а у нас зовсім не так".
Другий момент: за ці роки зберігся та покращився творчий ресурс і потенціал – це стосується і акторів, і режисерів, і появи сучасної української драматургії. Наш театр став самодостатнім.
Розвинувся фестивальний рух. Зокрема, з'явився фестиваль-премія "ГРА", який має загальнонаціональний статус. Це теж дуже важливо, бо ще з радянських часів ми були прив'язані до регіональних або загальносоюзних фестивалів.
"Феномен Андрія Жолдака"
Щодо суто театральних подій, особливо цінною та знаковою у цьому тридцятирічному циклі була вистава Андрія Жолдака "Ленін. Love. Сталін Love"Прем'єра спектаклю відбулася у 2008 році в Національній опері та транслювалася у прямому ефірі Першого Національного каналу. За основу взяли роман Василя Барки "Жовтий князь".. На превеликий жаль, її показали лише кілька разів, але за своїм меседжем ця вистава дуже важлива, оскільки в ній не просто рефлексія українців на власне минуле, але й спроби відмовитися від українського відчуття власної жертви, меншовартості і всього такого іншого, що супроводжує нас нескінченно.
Вистава Жолдака є кульмінацією цього тридцятирічного періоду. І, мені здається, подібних подій – по важливості усвідомлення через театральне мистецтво самих себе, свого минулого та майбутнього – у нас не було. Є багато хороших вистав, але не такого загальнонаціонального та історичного значення.
"Включення у міжнародний контекст"
Лілія Волошина, очільниця Музею актриси Марії Заньковецької, театрознавиця, кандидатка наук, експертка Українського культурного фонду:
Театр на Подолі брав участь у десятках міжнародних подій з такими виставами, як "Бенкет під час чуми" або "Ніч чудес", "Яго" за шекспірівським п’єсами. Цей театр опинився серед фаворитів Единбурзького ФрінджаНайбільший серед Единбурзьких фестивалів, найпотужніший фестиваль мистецтв у світі.. Це була перша спроба презентації українського продукту за кордоном, і я вважаю, дуже знакова подія для 90-х.
Львівський театр імені Леся Курбаса стажувався у видатного польського майстра Єжи Гротовського. Вони здійснили декілька спільних проєктів разом з польською групою "Ґардженідзе" Влодзімєжа Станєвського.
"Потужний фестивальний рух"
Тоді ж, на початку Незалежності, відбувався дуже потужний фестивальний рух. Наприклад, "Херсонеські ігри" у Севастополі, "Мистецьке Березілля" у Києві. На жаль, зараз ці фестивалі зникли з театральної мапи. На "Золотий лев" у Львові, який зараз існує в досить регресивному стані, приїздили майбутні світові імена – наприклад, тоді ще молодий Гжегож ЯжинаКерівник новаторського театру ТР "Варшава", один з найбільш помітних режисерів Польщі..
Неможливо не згадати про феномен Андрія Жолдака. Хоча його робота в харківському театрі імені Шевченка мала великий резонанс, ставилися до нього дуже скептично. Це призвело до того, що він емігрував. Зараз Жолдак працює за кордоном, але дуже часто називає себе українським режисером.
Були й інші імена, які на на сьогодні вже працюють не в Україні, але у свій час мали дуже великий вплив на те, що відбувалося в театрі. Режисер Олег Ліпцин одним із перших почав втілювати твори, які на українській сцені раніше не звучали, – "Я (Романтика)" Миколи Хвильового або Джойсівський "Улісс". Валерій Більченко поставив чудові вистави разом з акторами Київського молодіжного театру.
"Відкриття нових театральних будівель"
Ще на початку 90-х з'явився Центр сучасного мистецтва "Дах", а пізніше - міжнародний фестиваль "Гогольфест", який дав можливість українському глядачу бачити величезний об'єм закордонних вистав.
За сприяння його засновника Владислава Троїцького туди привозили різноманітні колективи – як музичні, так і театральні. Зараз фестиваль децентралізувався та відбувається в різних регіонах України. Це теж важливо.
Ще варто сказати про відкриття нових будівель – Театр ляльок "Замок на горі" та Театр на Подолі, який викликав резонанс та суперечки з приводу того як він побудований, але поява сучасної театральної будівлі – це велика подія для України. За часів Незалежності їх тільки дві, а мало бути набагато більше.
"Перезавантаження театральної спілки"
І останнє – це перезавантаження Спілки театральних діячів України, а також запуск таких інституцій, як УКФ та Український інститут. Український культурний фонд працює не тільки у цій сфері, але як державний інвестор дає можливість реалізувати незалежні проєкти у сфері театрального мистецтва, виводить більше наш театральний простір на проєктний менеджмент, підтримує не тільки державні театри, але й незалежні колективи. А Український інститут презентує нашу країну за кордоном. Наприклад, завдяки його програмам активно перекладаються українські п'єси. Для драматургів це дуже хороша можливість.
Після перезавантаження спілки з'явився фестиваль-премія "ГРА". Окрім українських експертів, які дивляться прем'єри і формують шортлист, у фіналі долучається міжнародне журі, яке виносить вердикт та оголошує переможця, що включає наші театри в європейський контекст.
"Розвиток незалежних театрів та впровадження нових форм"
Люба Ільницька, театрознавиця, театральна кураторка і драматургиня:
У цьому контексті знаковою для мене була діяльність Мистецької майстерні "Драбина" у Львові, яку створила Оксана Дудко, а потім перейняли Вікторія Швидко, Ольга Пужаковська і Оксана Данчук. "Драбина" реалізовувала один з найкращих міжнародних театральних фестивалів "Драма.UA" (іншим такого рівня фестивалем, що існує зараз, є Parade Fest у Харкові під керівництвом Вероніки Склярової), також однойменний конкурс сучасної драматургії, що цього року знову оголосив open call, а також створила Першу сцену сучасної драматургії і ряд важливих проєктів.
Величезний поштовх до розвитку актуальної мистецької рефлексії дали Театральна лабораторія "Десант" і "Мапи страху / Мапи ідентичності", які у 2014-2016 роках організовувала Йоанна Віховська, польська кураторка і драматургиня, тісно пов'язана з Україною.
Тут у лабораторному процесі виникав винятковий простір синергії між митцями/мисткинями, з якого багато акторів та акторок сучасного театрального процесу черпали натхнення, нові інструменти та професійні контакти. Серед них – актриса Оксана Черкашина, режисерки Роза Саркісян, Ніна Хижна, Антоніна Романова, драматург Дмитро Левицький, драматургиня і кураторка Ірина Гарець.
Український театр у наступні 10 років. Які зміни йому потрібні?
"Реформа театральної освіти та створення інфраструктури"
Ганна Веселовська:
Увесь цей цикл пройдений нашим театральним мистецтвом був не завдяки, а всупереч, через зусилля, на попередньому досвіді. На майбутнє, по-перше, потрібна реформа театральної освіти. Це стосується і статусності того закладу, який зараз вважається головним театральним вишем, і його матеріальної бази, і підходу до навчання, яке, мені здається, зараз знаходиться десь у 1968 році.
Друге – створення інфраструктури. Йдеться про дуже великі капіталовкладення в театральну сферу, які дадуть можливість і більш динамічно розвиватися, і створити альтернативу репертуарному театру, який зараз домінує.
Це може бути поява таких театральних центрів, як, припустимо, в Польщі. У Гданську є Шекспірівський центр з фантастичним технічним обладнанням, де можна організовувати театральні фестивалі, проводити майстер-класи, навчання, де є технічна можливість робити спектаклі іншої якості, які приваблювали б молодь, перш за все.
Було багато спроб змінити організаційну структуру театральної сфери. До прикладу, зробити конкурси в театрах. Але по факту виявилося, що це неможливо, бо організаційно театр реформувати поки неможливо, бо в Україні театри різного підпорядкування. Їхня робота залежить від того, хто їх фінансує. Здебільшого це облдержадміністрації, обласні ради. Складно уявити, що депутати облрад підуть на такі серйозні експерименти і захочуть, щоб їхні театри були суто експериментальними інноваційними центрами. Мені здається, це утопія, тому треба думати про інфраструктурні об'єкти, які б їх доповнювали. Це не обов'язково Київ, але й інші міста, інші регіони. Наприклад, як новий театральний комплекс у Любліні (Польща).
У нас уже є приватні театральні компанії, але вони всі фактично безхатченки. Ці центри могли б стати тим місцем, де вони б могли працювати більш-менш стабільно, бо зараз це колективи, які мусять платити оренду. І тому вони дуже залежні від грошей і, звичайно, від глядацького попиту. А глядацький попит часто орієнтований на розваги, адже такі речі легші для сприйняття.
Наш театр дуже локалізований по всій країні. Тому наша задача – зокрема, цим вже займається фестиваль-премія "ГРА" – зробити це все більш цілісним, де відбувається жвава комунікація і обмін.
"Поява Інституту театру"
Лілія Волошина:
Дуже довгий тривалий час і Спілка театральних діячів України, і Міністерство культури обговорювали питання створення Інституту театру. І, на жаль, ті процеси досі не завершилися. Це дало б можливість сфокусуватися на нормативній базі – що змінити в законі чи самому визначенні “театрально-видовищний заклад культури”.
Наприклад, хотілося б нарешті вирішити суперечки, чи потрібно об'єднувати посаду директор-художній керівник театру, як це відбувається зараз. Особисто моя думка - ні, тому що зазвичай це різні люди, які вміють або вести менеджмент, або займаються художньою складовою театру.
"Стимул та умови для молодого покоління"
Потрібно зафіксувати певний статус для недержавного театру. Зараз це або ФОП, або ГО.
Роками обговорюється, але не змінюється процес професійного навчання. Не можуть у професійних вишах викладати люди, які не практикують роками, не є дійсними акторами, режисерами.
І найбільша проблема ще з 90-х років - те, що багато режисерів емігрувало. Мені здається, зараз молоде покоління залишається в українських театрах. І нам треба максимально стимулювати, щоб ці люди були важливими, були тут і мали умови, щоб реалізуватися, а не виїжджали за кордон.
"Перегляд професійно-суспільної етики"
Люба Ільницька:
Щоб вийти на новий, чутливіший, рівень комунікації і рефлексії український театр має стати уважнішим, більш емпатичним до світу, в якому існує, визирнути за власні стіни. Усвідомити свою силу і потенціал впливу та взяти за нього відповідальність – це важливий емансипаційний процес, а я вірю, що розвиток і трансформація, рух, що підтримує життєздатність, можливі лише в стані емансипації.
Також наш сектор потребує реформи системи театральної освіти: маємо врешті вийти з аб’юзивних стосунків "майстер – послідовники/послідовниці", який є травматичним для учасників і учасниць мистецького процесу та зрештою призводить до застою і гіркого самообману в театральних колективах.
За такими мисленнєвими процесами та переглядом професійно-суспільної етики неодмінно запускаються неочікувані процеси на рівні естетики, що їх плодами стає те, що ми називаємо знаковими мистецькими творами чи продуктами. Але справді вражають і трансформують реальність вони лише тоді, коли виникають з цих внутрішніх процесуальних змін.
Навіть найближче майбутнє складно спрогнозувати, але можна і варто про нього фантазувати. Я уявляю, що театральний сектор в Україні більше тяжітиме до міждисциплінарності, вбиратиме практики з різних мистецьких і не тільки мистецьких, сфер. Таким чином збагатить і зробить більш гнучкою свою мову, а також стане відкритішим до голосів і досвідів, які раніше не мали права на сцену, тому що вважалися непрофесійними або такими, що не личать "храму мистецтва". Уявляю, що театр буде менше зважати на те, що є мистецтвом, а що ні, прагнутиме стати простором зустрічі, конфлікту (що є неодмінним у кожній близькій комунікації) та спільного нового досвіду.
Хроніки українського театру:
1991 — У Севастополі вперше проходить фестиваль "Херсонеські ігри".
1992 — Заснували премію "Київська пектораль". З'являються фестиваль театрального експерименту "Золотий лев" та фестиваль-лабораторія "Мистецьке березілля". Відкриття Центру Леся Курбаса у Львові.
1994 — З'являється Центр Сучасного Мистецтва "ДАХ". Театр на Подолі визнають одним з найкращих на Единбурзькому театральному фестивалі.
1997 — Затверджують "Положення про державний театр".
2004 — Андрій Жолдак стає Лауреатом премії ЮНЕСКО в галузі виконавських мистецтв.
2005 — Відкрили будівлю Київського академічного лялькового театру "Замок на горі".
2007 — Заснували ГОГОЛЬFEST. "Хроніки сім'ї Хоменко" Наталії Ворожбіт поставили в лондонському театрі Royal Court.
2009 — Андрій Жолдак отримує орден III ступеня за здійснення мистецьких проектів на вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні — вистава "Ленін Love. Сталін Love".
2010 — У Львові заснували Перший фестиваль сучасної драматургії "Драма.UA"
2012 — Відкриття Камерної сцени імені Сергія Данченка в Театрі імені Франка.
2014 — У Польщі вперше проходить Міжнародний Фестиваль Українського Театру "Схід — Захід". На зустріч European Theatre Convention — професійної європейської театральної мережі — вперше запросили делегатів з України.
2015 — У Центрі науки та мистецтва "DIYA" починає працювати "Театр переселенця". Українські режисери представляють три п'єси українських драматургів на фестивалі "Дикий Схід" у Магдебурзі.
2016 — Перезавантаження Національної спілки театральних діячів України — ї головою стає директор Національної оперети Богдан Струтинський.
2017 — Відкриття нової будівлі Театру на Подолі. ГОГОЛЬFEST стає регіональним. Створюють УКФ та Український інститут.
2018 — Зміни до Закону "Про театри та театральну діяльність", проходить Перший фестиваль-премія "Гра", створення Гільдії Незалежних театрів.
2020 — Запуск інноваційного артпроєкту "Театр 360 градусів", який показує відеоверсії театральних постановок з інтеграцією 3D-копій акторів та декорацій.
Як змінювалась кількість театрів та відвідувань:
1990 рік — 17,6 мільйона відвідувань.
2010 рік — 140 театрів, 6,6 мільйона відвідувань.
2017 рік — 113 театрів. 6,2 мільйона відвідувань.
За даними останнього опублікованого дослідження Державного управління статистики у 2017 році.
