День Перемоги кропивничанка Валентина Долженко зустріла у Кіровограді, нині Кропивницький, коли їй було вісім років. До міста повернулась з родиною після його деокупації, а під час окупації — з 5 серпня 1941-го по 8 січня 1944 року — разом із родиною була у партизанському загоні, який 1941 року створив її батько Семен Долженко. Загін діяв на території чотирьох районів Кіровоградщини та обласного центру. Валентина Долженко поділилася із Суспільним своїми спогадами про Другу світову війну.
Валентині Долженко було чотири, коли розпочалась окупація її рідного міста. Батько, згадує, отримав завдання створити партизанський загін. Мама допомагала.
"Коли почалася війна, батькові запропонували залишитися для формування партизанського загону, що він і виконав. Партизанський загін організували у селі Федвар, нині Підлісне (Олександрівська громада Кропивницького району — ред.). Батько звідти родом, він добре знав і ліс, і людей".
До загону увійшли понад 200 людей. Це жителі навколишніх сіл та військовополонені. Серед них були двоє рідних братів Валентини Долженко. З її слів, партизани були пов'язані присягою: якщо товариш важко поранений і врятувати його неможливо, то його не залишали живим.
"Батько мав важке поранення правої руки, розбите плече. От батька на ношах несуть, а німці йдуть по слідах. Батько при свідомості показує – зупиніться. Стають у коло, батько каже, – забули клятву? Дострілюйте, не можна, німці йдуть слідом".
Аби врятувати командира загону, його пораненого заховали у лісі — в ямі під деревом.
"Батька накрили й залишили самого. Партизани почали шуміти якомога далі від того місця, де вони сховали батька, щоб німці пішли за партизанами, тим самим відвели їх від батька. А під ранок його забрали".
У грудні 1943 року партизанський загін з’єднався із частинами Червоної армії. Перемогу зустрічали у тодішньому Кіровограді.
"Всі вийшли на вулицю. Знайомі, незнайомі обнімалися, цілувалися, плакали. Плакали від радості, плакали й ті, хто не дочекався своїх і знали, що не дочекаються. День Перемоги сам по собі люблю, тому що це перемога, але ніколи цей день у мене не проходить без сліз, тому що перемога далася дуже важко".
За словами жінки, після війни батько написав спогади про життя партизанського загону.
"Батько розіслав кожному партизану листа з проханням написати, як він пам’ятає своє перебування в партизанському загоні, про бойові дії, тобто все. І на основі цього він писав".
Нині, у свої 86 років, Валентина Долженко чекає на перемогу України.
"Хочу дожити до перемоги. Дуже хочу, вірю в неї й бажаю усім, хто зараз на фронті, здоров'я, витримки й тільки перемоги".
