Одна з призерок Docudays UA Аліна Горлова: "В Іраку могли знімати більше, ніж в Україні"

Одна з призерок Docudays UA Аліна Горлова: "В Іраку могли знімати більше, ніж в Україні"

Одна з призерок Docudays UA Аліна Горлова: "В Іраку могли знімати більше, ніж в Україні"

"Цей дощ ніколи не скінчиться" — один із найбільш очікуваних українських фільмів 2021 року. Ця стрічка вже встигла зібрати нагороди на провідних світових фестивалях документального кіно, а українська онлайн-прем'єра відбулася під час фестивалю Docudays UA.

Фільм брав участь у міжнародному конкурсі Docu/Світ та отримав відзнаку та грошовий приз від медіапартнера фестивалю телевізійної платформи Current Time TV.

Головний герой фільму — молодий волонтер "Червоного хреста" Андрій Сулейман. Його батько — курд, а мати — українка. Юнак народився у Сирії, але у підлітковому віці його родина змушена була тікати від війни в український Лисичанськ. Втекти, щоб у 2014 році зустрітися з війною знов.

В інтерв’ю Суспільне Культура режисерка стрічки Аліна Горлова розповіла про те, як народжувалася особлива атмосфера цього чорно-білого фільму, зв'язок між Сирією і Донбасом та рішення, які довелося приймати після смерті одного з героїв.

"Мене вразив контраст між природою та небезпекою Донбасу"

Аліно, як розпочалася робота над цим фільмом? Від чого ви відштовхувалися — від ідеї чи спочатку знайшли героя?

Все розпочалося, коли я приїхала на Донбас. Це був 2016 рік. І мене дуже вразив великий контраст між мальовничою природою, сонячною погодою і тим, що цей простір дуже небезпечний. Нам постійно казали: "Не ступайте на травичку, не ходіть в цей ліс".

Я подумала, що якби я зараз знімала фільм про цей простір — це було б чорно-біле зображення. Початкова ідея виникла з картинки моїй уяві. Я почала шукати героя, який би жив на Донбасі, в цьому просторі взаємодіяв, мав цікаву історію. І знайшла Андрія Сулеймана з його нестандартною долею.

Андрій Сулейман — головний фільму "Цей дощ ніколи не скінчиться"Кадр з фільму.

Андрій Сулейман — головний фільму "Цей дощ ніколи не скінчиться"

Ви одразу відчули, що це ваш герой?

Коли мені розказали його історію — я подумала, що це не зовсім те. Мені хотілося знайти когось місцевого, хто тут народився. Але десь за тиждень роздумів до мене дійшло: це не зовсім те, що я шукала, але щось ще краще. Це та історія, яку я хочу розказати.

Все ж таки Андрій справляє враження такої досить закритої людини. Наскільки важко через це було працювати й фіксувати якісь найінтимніші моменти його життя?

Так, Андрій дуже стриманий емоційно. Був дуже великий контраст між ним і героїнею мого попереднього фільму "Явних проявів немає". Дійсно, спочатку було складно через це працювати, бо хочеться, щоб герой якось реагував і таке інше. Але зрештою, мені здається, Андрій своєю присутністю в кадрі, своїм темпераментом надав дуже багато настрою фільму. Не знаю, як пояснити — це треба дивитися.

А наскільки взагалі важко було встановити контакт з його родиною, всі ці організаційні моменти з фільмуванням? Наскільки курдська нація закрита до того, щоб показувати своє життя?

Ви знаєте, у нас відразу встановилися дружні стосунки. Звичайно, різність культур відчувалася, але ця родина — наполовину українська, наполовину курдська. Не зовсім мусульманська. А коли приїхали в Ірак — мені здається, там ми ще більше могли знімати якусь взаємодію всередині родини. Курди насправді дуже емоційно відкриті. Вони цього не соромляться. Тим паче у нас встановився зв'язок, вони зрозуміли, що нам можна довіряти — ми не будемо маніпулювати.

"Курдів вважають терористами, але мене вразила їх доброта"

Мене, до речі, здивувало, що найемоційніший персонаж у вашому фільмі — це чоловік, а не жінка. В українській культурі чоловіки не схильні так виявляти емоції не те, що під час зйомок, а просто у родинному колі.

Так, у них дуже ніжні стосунки між чоловіками всередині родини. Вони можуть взяти один одного за ручку, поцілувати — як трошки можна побачити у фільмі. Для нашої культури деякі такі речі неприйнятні, ми одразу напружуємося. Для них прояв емоцій — нормальний. І це класно.

Що ще вас здивувало у курдській культурі? Як змінилося ваше сприйняття?

Мені здається, курди — це найвідвертіші люди. Тільки хороше можу сказати про них. І дуже шкода, що вони опинились в такій небезпечній ситуації, коли у них немає своєї країни. Багато хто взагалі їх вважає терористами, але разом з тим ось ця доброта, відкритість і бажання допомогти мене вразила.

І сама їхня історія, бо раніше я не дуже багато про них знала. Один з їхніх важливих символів — це прапор з сонцем у формі території Курдистану, яка насправді знаходиться на території чотирьох країн — Туреччини, Сирії, Іраку і трошки в Ірані. Це як мапа уявної країни, що об'єднується ідеєю, яку вони ніяк не можуть відстояти.

"Цей дощ ніколи не скінчиться" знімали в Україні, Німеччині, Сирії та ІракуКадр з фільму

"Цей дощ ніколи не скінчиться" знімали в Україні, Німеччині, Сирії та Іраку

У вашому фільмі не завжди можна зрозуміти, де саме відбуваються події. Чому обрали саме таке режисерське рішення?

Насправді рішення виникло з самого початку, коли я придумала собі цей чорно-білий Донбас. І коли я вже зустріла Андрія і дізналася про його подвійну ідентичність — українську і курдську — відразу з'явилася думка, що Донбас, не їдучи до Сирії, можна зняти так, ніби це Сирія. Тобто спершу це була візуальна ідея об'єднати ці простори.

Потім, коли ми почали розробляти проєкт, вирішили, що поїдемо туди і будемо паралельно розповідати історію Донбасу та Сирії, знаходячи якісь рими й ритми між цими двома просторами. Як воно почалося, так воно у фільмі й стало врешті-решт.

Розумієте, ми не розповідаємо історію тільки про Донбас або про Сирію. Ми намагаємося розповідати історію про цей світ.

"Треба було вирішувати одразу — знімати похорон чи ні"

Нечасто режисер документального кіно опиняється в ситуації, коли один з героїв фільму — у цьому випадку батько Андрія — раптово помирає. Як ви емоційно впоралися з цим і взагалі вибудовували стосунки з родиною в цей момент?

Проблема була в тому, що це сталося дуже-дуже швидко. І треба було вирішувати одразу — знімати чи ні. Вартувало великих зусиль наважитися на це і наважитися спитати родину про можливість це зняти. Але врешті мені вдалося їм пояснити, чому це важливо. Але морально — це була, мабуть, найскладніша зміна у моєму житті.

Коли знімаєш — ти не поводиш себе просто як людина. Ти поводиш себе як документаліст. Це твоя професія. Звичайно, треба усвідомлювати межі, не нашкодити нікому, але й розуміти, що кіно треба зняти.

А у родини були сумніви? Чи вони погодилися на це одразу?

Звичайно. Всередині родини були люди, які були "за" і  ті, які були "проти", але нам вдалося їх переконати й пояснити, чому це важливо.

І чому це було важливо для фільму, на вашу думку?

Знаєте, насправді Лазґін, який помер, ніколи не відмовляв нам, коли треба було щось зняти. Нам було потрібно показати, чому для них важливо поховати його саме так — транспортувати тіло на батьківщину в Сирію. Весь цей процес дуже дорого коштував насправді. Це велика подія в житті їхньої родини. І вони захотіли, щоб інші члени сім’ї це побачили.

Чому це так важливо у курдській традиції?

Я думаю, що тут справа не в традиціях, а в тому, що для них було дуже важливо поховати його в рідному місті. Вони не планували їхати з Сирії і з міста Хасеке, з яким були дуже пов’язані і за яким сильно сумували.

Це добре показує, що здебільшого біженці не хотіли для себе такої долі. Думаю, що важливо цим фільмом ще раз про це нагадати.
"Цей дощ ніколи не скінчиться" знімали чотири рокиКадр з фільму

"Цей дощ ніколи не скінчиться" знімали чотири роки

"Мені дуже хотілося, щоби Андрій повірив в себе"

Чи збиралася ваша знімальна група їхати в Сирію до того, як все це сталося з батьком Андрія?

Так, все було готово. У нас були дозволи. Але вперше ми дійсно не змогли потрапити туди через повінь — це можна побачити в фільмі. Вдруге — це вже було моє рішення. Наш герой Андрій не зміг перетнути кордон — я не кажу про це в кіно, але була така загроза, що його заберуть в армію. І я вирішила, що не буду їхати туди без героя. Там знімали сирійські оператори — друзі Мезґіна (дядька Андрія).

Чи планували, що зйомки триватимуть так довго? Чотири роки.

Спочатку ми планували цей фільм як короткометражку. Потім вирішили, що він буде повнометражний. Змінили назву раз. Потім ще раз. Вона весь час змінювалася.

У чому була причина? У тому, що ми дуже довго розкривали історію сім'ї. Не відразу дізналися, що в них насправді була дуже велика родина, яка жила на одній вулиці, майже в одному домі, а потім через війну одні поїхали в Україну, інші — в Ірак, треті — в Німеччину. Коли ми все це поступово осягнули, географія зйомок почала змінюватися.

Коли ви коментували свій попередній фільм “Явних проявів немає”, казали, що найважливіше для вас те, як ця робота допомогла змінитися головній героїні, позбутися ПТСР. А як цей фільм допоміг Андрію та його родині? Як він змінився за цей час?

Сам він стверджує, що дуже змінився. І це дійсно так. Мені дуже хотілося, щоб Андрій повірив в себе, і думаю, що ми допомогли йому це зробити. Зараз він в Україні. Раніше він був волонтером в Червоному Хресті, а зараз там серйозно працює. Це вже усвідомлений вибір.

"Ми витримали цю емоційно напругу заради любові до кіно"

Розкажіть, будь ласка, про команду, з якою ви працювали на зйомках.

Оператора Славу Цвєткова я знаю дуже давно, ми разом вже знімали.

Я запросила його не просто так, а тому, що вже давно спостерігаю за його чорно-білою фотографією. Це було дуже схоже на те, що я бачила у своїй голові.

Тому запросити саме цього оператора було єдиним правильним рішенням.

Звук для фільму створив Вася Явтушенко, з яким я роблю всі свої фільми. Я точно знаю, що з точки зору якості та творчості це буде добре, тому що ця людина завжди шукає якісь нестандартні рішення і можливості для експериментів. Адже у нашому кіно ще не всі можливості звуку досліджені.

І, звісно, все це вдалося втілити завдяки нашому продакшену “Табор”, співзасновником якого я є. Також у нас були копродюсери з Латвії, Німеччини та Катару.

Тобто міжнародний інтерес до фільму виник ще на стадії продакшену?

Так, всією цієї компанією ми зробили цей фільм. Цікаво ще, що у нас було два композитори. Один з України, інший — з Латвії.

У вашого фільму активне міжнародне фестивальне життя, дуже гарні відгуки. Як вважаєте, завдяки чому вашу історію зрозуміли в усьому світі? Навіть там, де не знають, що таке війна.

Не знаю насправді. Не скажу, що ми цього прагнули. Думаю, насамперед фільм приваблює тим, що він візуально дуже гарний. По-друге, там нестандартно розповідається нестандартна історія.

Всі ті люди, які його створювали, виклались і дуже багато віддали цьому фільму. Інколи я обертаюсь і думаю: як ми взагалі змогли таке складне виробництво подужати. Для себе я відповідаю так: лише завдяки великій любові до документального кіно. Ми витримали це емоційно напруження, бо розуміли — може вийти щось дуже незвичайне і хочеться завершити це до кінця.

Були моменти, коли хотілося від чого відмовитися, здати назад?

Так, звісно, багато разів. Знаєте, мені здається, це не погано — здавати назад. Це те, що змінилося в мені. Спочатку я намагалася протиснути деякі ситуації, особливо коли персонаж не хоче зніматися, а тобі дуже треба. Але з часом ти розумієш — краще відступити й підійти з іншого боку. Саме це допомогло мені завершити фільм.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше