Росія захоплює культурний простір на окупованих територіях України. Йдеться не лише про знищення чи пограбування музеїв. РФ змінює експозиції, завозить нових працівників, проводить виставки та лекції про «героїв СВО» — у такий спосіб окупаційна влада зокрема Донеччини та Луганщини намагається нав'язати російські історичні наративи та змінити ідентичність людей. Про те, як РФ краде українські культурні цінності, переформатовує музеї під потреби російської пропаганди та насаджує її дітям, а також чи визнає національне та міжнародне право такі дії культурним геноцидом — в інтерв'ю Суспільне Донбас розповіла правова експертка та аналітикиня Товариства Рафаеля Лемкіна Дарина Підгорна.
«Росія спочатку юридично привласнила культурні цінності»
— Як Росія захоплює культурний простір на окупованих територіях України і чи можна їхні дії класифікувати як культурний геноцид?
Товариство Рафаеля ЛемкінаГромадська спілка, що об'єднує юристів, дослідників, культурних дієвців та правозахисників задля превенції та покарання злочину геноциду. працює над кейсами, кінцевою метою яких є формування юридичної рамки культурного геноциду. Тому ми досліджуємо окремі елементи, які можуть привести нас до цієї мети.
Ми орієнтуємося на теорію, яку свого часу розробляв Рафаель ЛемкінРафаель (Рафал) Лемкін народився 1900 року у селі Безводне неподалік Волковиська (нині територія Гродненської області в Білорусі) в родині польських євреїв. Лемкін навчався у Львівському університеті, де вивчав право. Докторський ступінь із права він здобув у Польщі.У 1944 році вийшла його знаменита праця «Axis Rule in Occupied Europe» («Правління країн Осі в окупованій Європі»), де він уперше вжив і чітко визначив термін «геноцид» та проаналізував політику нацистської окупації.Робота Лемкіна стала основою для обвинувачень на Нюрнберзькому процесі, а також послужила фундаментом Конвенції ООН від 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього».. Для нього культурний геноцид — це не лише фізичне руйнування. Це також примусове насадження чужої культури поверх зруйнованої.
Власне, це те, що зараз відбувається з музеями на окупованих територіях.
Після 2022 року, коли відбулися так звані референдуми, у договорах про «приєднання» нових регіонів до Російської Федерації — Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей — була прописана конкретна норма.
Вона фактично говорить про те, що всі культурні цінності, культурні надбання, об'єкти культурної інфраструктури — абсолютно все, що стосується сфери культури, — відтепер належить Російській Федерації.
Таким способом Росія юридично закріпила контроль над цією сферою. Потім вона ухвалювала додаткові нормативно-правові акти, які дозволяли конкретизувати свої повноваження в культурній сфері на окупованих територіях і ще більше посилювати цей контроль.
Так музеї потрапляють під владу Російської Федерації.
Щодо музеїв Херсонської та Запорізької областей ми вже багато знаємо. Там відбуваються масові пограбування, примус працівників до співпраці, переслідування, психологічний і фізичний тиск на людей, які працюють у сфері культури.
Донецьк і Луганськ: «музеї переформатовують під потреби російської пропаганди»
— А що відбувається в Донецькій та Луганській областях? Як росіяни зараз використовують музейні фонди України на тимчасово окупованих територіях?
— Оскільки ці регіони вже тривалий час перебували під умовним контролем Російської Федерації, «ДНР» і «ЛНР» існували понад вісім років, то там ситуація дещо інша.
На територіях, які Росія контролювала попередньо, таких масштабних переслідувань, як у новоокупованих регіонах, не відбувається.
Натомість змінюється маркування: умовно закреслюють «ДНР» і пишуть «Російська Федерація». Буквально така зміна відбувається в тих музеях, які вже були під контролем.
Що стосується музеїв, які до цього не контролювалися Росією, — того ж Маріуполя, — картина інша. Там відбувається або тотальне знищення, оскільки лінія бойових дій доволі активна, що призводить до руйнування всього навколо й також фіксуються пограбування.
Нам відомі кейси, коли директорка, яка перейшла на бік росіян, показала їм, де співробітники сховали картини Куїнджі та деякі експонати Маріупольського краєзнавчого музею. Вона фактично дозволила росіянам забрати ці експонати й перевезти їх, якщо я не помиляюся, до Донецького краєзнавчого музею.
Частину співробітників переслідували. Частина — встигла виїхати на безпечні території чи за кордон, а частина — перейшла на бік Росії.
Таким був 2022 рік для Донецької, Луганської та загалом чотирьох новоокупованих областей.
— 2023 рік був дещо стабільнішим у порівнянні з 2022-м. Але в роботі музеїв, у контексті експозицій та діяльності установи, почалися певні зміни.
Відбувається переформатування. Тепер на порядок денний у музеях — абсолютно незалежно від їхнього профілю — виноситься теза про те, що потрібно підтримувати російських військових, які беруть участь у «СВО».
Будь-який захід — лекція, майстерклас, виставка, лекторій, науковий семінар — має презентувати ідею, що російські військові нібито ведуть «праву справу», «звільняють» території від «укронацистів».
Мета — сформувати позитивне ставлення до «СВО» і зменшити підтримку України, українського народу та його права на самовизначення.
«До музеїв приводять представників російської армії та окупаційної влади»
— Хто відвідує такі заходи і чим вони небезпечні?
— Музейні працівники — добровільно чи під примусом — запрошують представників російської армії, військової адміністрації, ФСБ, міліції, міністерства оборони, місцевої адміністрації, керівників регіонів, зокрема Дениса Пушиліна. Ці люди розповідають про умовний «героїзм» росіян, про те, як Росія нібито «звільняє» території.
Хто є слухачами? Основна цільова аудиторія таких заходів — діти.
Це діти, які навчаються в кадетських класах, є учасниками «Юнармії» чи інших квазімілітаризованих об'єднань, які діють на окупованих територіях.
Але це можуть бути й звичайні школярі, яких просто привели на екскурсію до музею. Там їм починають розповідати про так звану «Кримську весну», 2022 рік, «Київ за три дні», героїзм Путіна, про те, що він нібито хоче захистити Росію від «українських нацистів». Особливо це помітно у виставках.
«Історія Новоросії»: як дітям розповідають про «російські території»
— Які виставки чи проєкти ви могли б назвати найбільш показовими?
— Одна з найпоказовіших, як на мене — мультимедійний проєкт «Історія Новоросії».
Росія запустила його для музейних установ, будинків культури та інших об'єктів культурної інфраструктури, де є технічна можливість проводити такі трансляції.
Знову ж таки, ми потрапляємо в наратив про «Новоросію», про те, що Росія нібито «звільняє споконвічно російські території». Це серія анімаційних роликів тривалістю приблизно 10–15 хвилин. Вони присвячені різним історичним постатям і подіям.
Серед них, крім Катерини Другої та Петра Великого, були персонажі та події, пов'язані з Донецьком, Запоріжжям, Кримом. Зокрема, Володимир ЖогаВолодимир Жога був проросійським бойовиком і терористом, командиром окремого розвідувального батальйону «Спарта» (2016—2022) та гвардії полковником. чи Олександр ЗахарченкоВатажок «ДНР» Олександр Захарченко, який керував самопроголошеною республікою з листопада 2014 року по серпень 2018 року..
Їх презентують як людей, які нібито «звільняють» території, борються за «праве діло», «єдиний народ», за те, щоб ці території знову були під «крилом» Росії.
Ці ролики транслювали в музеях і будинках культури, де була технічна можливість. На них запрошували дітей, а після перегляду їм додатково проводили лекції про те, як Росія нібито почала «звільняти» ці території у 2022 році.
Ще один приклад — виставка в Токмацькому музеї Запорізької області.
Схожі експозиції існують у Донецькому та Луганському краєзнавчих музеях, а також, наскільки мені відомо, у Маріупольському. Це експозиції про «СВО», які постійно поповнюються новими експонатами.
Серед експонатів бойові дрони, які Росія нібито збила, боєприпаси, уламки оптоволоконних систем, форма української армії, знята з українських військовополонених. Усе це музеєфікують і демонструють як умовно «славну сторінку боротьби Росії проти нацизму». Це подається як продовження «подвигу дідів».
Три основні наративи російської окупаційної політики
— Ці виставки не випадкові. Якщо подивитися на те, що ви дослідили, які російські наративи ви б виокремили?
— Є три основні наративи, навколо яких зараз будується культурна діяльність Росії на окупованих територіях. Перший — «ці території споконвічно належали Росії»
Основна мета цього наративу — у будь-який спосіб обґрунтувати окупацію та агресію. Для цього використовують усе: музейні експонати, лекції, виставки, фільми, розповіді музейних працівників.
Потрібно довести, що існує певна історична прив'язка цих територій до Росії, що Україна тут нібито з'явилася випадково — через серію помилок, яких припустився Ленін, коли, за російською версією, «дозволив» українцям створити власну державу.
Так формуються наративи про «Новоросію», про пам'ятки й експонати як про свідчення російської державності. До цього ж наративу належать виставки про «об'єднання історичних регіонів», пропагандистські фільми, лекції.
Цікаво, що на такі заходи часто привозять військових — причому не лише етнічних росіян. Були лекторії за участі дагестанців, чеченців, людей з Уралу. Це теж частина наративу: показати, що навіть люди з далеких від Москви регіонів нібито є частиною єдиного народу.
Другий — «Росія — єдина спадкоємиця перемоги над нацизмом»
— Другий наратив я б назвала «побєдобєсієм».
Росія транслює думку, що перемога у Другій світовій війні належить винятково Росії, що жодна інша держава не має права претендувати на цю перемогу чи на духовну місію, яку Росія нібито отримала після розпаду Радянського Союзу.
Через цю міфологізовану спадщину Росія обґрунтовує своє право продовжувати «боротьбу з нацизмом». Звідси виникає теза, що нинішня війна почалася нібито не у 2022 році, а є продовженням війни 1945-го.
Українців у цьому наративі зображують як «нацистів», яких нібито підтримує Захід. Звідси й твердження, що Україна не має права на власну державу та повинна існувати як частина Росії.
Наприклад, у Старобільському краєзнавчому музеї Луганської області ФСБ передала документи про ліквідацію німецьких шпигунів часів Другої світової війни. Через ці документи окупанти намагалися продемонструвати нібито співпрацю українців із нацистами.
У Донецькому краєзнавчому музеї, наприклад, у межах подібного заходу показували фільм про нібито вербування українською армією дітей. На показ запрошували не лише військових, а й представників академічного середовища, університетів та наукових установ. Їм фактично надавали можливість академічною мовою легітимізувати ці пропагандистські твердження.
Аудиторією знову були школярі, кадети, учасники «Юнармії» та інших квазівійськових формувань. Це можна сприймати як інструмент мілітаризації через культурну індоктринацію.
Третій — «Росія захищає традиційні цінності»
— Яка участь російської церкви в насаджені людям в окупації таких наративів?
— Третій наратив — Росія нібито є єдиною країною у світі, яка стоїть на сторожі «традиційних цінностей», традиційної родини, традиційного порядку та віри.
Тут дуже цікавою є роль Російської православної церкви. Представники РПЦ МП через умовно релігійні тексти та проповіді переконують людей, що ця війна є духовною війною і тому має продовжуватися.
Наприклад, у музеї можуть показувати хрест, яким нібито благословляли військових на «СВО», і розповідати, що це велика реліквія, яка врятувала їх від куль чи танків.
У музеях регулярно проводять уроки релігії та моралі, де дітям пояснюють, що таке російська мораль та ідентичність, як вона поєднується із «захистом вітчизни». Фактично дітям пояснюють, що найкращий спосіб продемонструвати відданість традиційним цінностям — загинути за них.
Тому майже в кожному музеї зараз можна побачити «вівтарі» — стенди або експозиції з портретами людей, які загинули під час «СВО». Поруч із ними — відповідні гасла про героїзм, смерть за батьківщину: «Гєроі ідут до конца», «Гєрой — ето тот, кто умєр за родіну». На фоні цих світлин дітей радісно фотографують і розповідають, що це справжні герої та, якщо вони хочуть бути такими ж, їм варто приєднатися до російської армії.
«Діти — найбільша цільова аудиторія, але не єдина»
— Окрім дітей, хто ще потрапляє під вплив російської пропаганди на ТОТ?
— Цікаво, що діти — основна цільова аудиторія таких заходів, але не єдина. Так само активно працюють із літніми людьми, які можуть бути більш вразливими до пропаганди та маніпуляцій.
Також окремою аудиторією є люди з фізичними або інтелектуальними особливостями. Їх спеціально привозять із закладів, де вони живуть, до музеїв. Якщо це неможливо, музейні працівники приїжджають до них і проводять заходи безпосередньо там. Тобто уникнути такого впливу фактично неможливо.
Ще одна тенденція, яку я помітила наприкінці 2025-го — на початку 2026 року, — активна співпраця музеїв із військовими комендатурами. Зокрема, це стосується Донецької, Луганської та Херсонської областей.
Місцеві окупаційні «міністерства культури» прагнуть створювати музеї при військових комендатурах або залучати військових до культурних заходів. До цього також залучають ФСБ, місцеву поліцію та інші силові структури.
Тобто йдеться про створення більш мілітаризованих музеїв, де просуватимуться ідеї контролю, безпеки та фактично системи доносів. Тому що це теж досить поширена практика.
Інша спільнота, з якою почали активно працювати музеї, — ув'язнені. Це, зокрема, колонії для неповнолітніх та інші установи виконання покарань.
Наприклад, Старобільський краєзнавчий музей Луганської області часто приїжджає до колонії для неповнолітніх і проводить профілактичні заходи щодо «екстремізму» та «тероризму». При цьому дітям демонструють фотографії українських військових, Шухевича, Бандери тощо.
Це можна сприймати як інструмент залякування та витіснення будь-якого інакодумства.
Фактично в цих трьох наративах зараз вариться вся культурна сфера на окупованих територіях. У ній опиняються і люди, які там працюють.
«Почала з російської нормативної бази»
— Скільки часу ви збираєте цю інформацію і яким чином? Яка у вас методологія? Які методи ви використовуєте для збору інформації?
— Я збираю її вже досить тривалий час. Більшою мірою спочатку працювала з Кримом — приблизно два роки, щоб зрозуміти загальну картину.
Коли ми говоримо про Донецьк, Луганськ та загалом новоокуповані території, я цікавилася ними через призму Криму, тому що між цими процесами є дуже багато зв'язків. Наприклад, музейні цінності з Маріуполя чи Херсона частково вивозили до Криму, частково — на територію Російської Федерації.
А конкретно занурюватися в те, що відбувається в донецьких і луганських музеях, я почала приблизно півтора року тому.
Оскільки я юристка, першим моїм питанням була юридична апропріація — тобто те, як відбувається привласнення через ухвалення відповідних договорів, актів та інших документів. Почала дивитися реєстри, нормативні акти, аналізувати, як саме захоплюється контроль.
Другим основним джерелом для мене є Telegram-канали, які самі музеї та культурні установи створюють і ведуть. Вони самі публікують інформацію про свої заходи, виставки, «досягнення». Це дає можливість побачити, як вони розподіляють і комунікують певні наративи. Також слідкую за російськими ЗМІ та соціальними мережами.
«Національне та міжнародне право поки не мають достатніх інструментів»
— Ви дослідили випадки культурного геноциду, що далі? Які можуть бути для РФ юридичні наслідки?
— Наша організація зараз дуже активно співпрацює з українськими правоохоронними органами, зокрема зі Службою безпеки України. У них уже є декілька сформованих справ, які безпосередньо стосуються діяльності музеїв, зокрема в Донецькій та Луганській областях.
Зараз ми допомагаємо збирати ці кейси — робити їх більш об'ємними, деталізованими.
Але тут є проблема. Ми як експертна спільнота бачимо в цих діях злочин. Для нас це очевидно. Ми можемо приблизно передбачити наслідки для майбутнього — що відбуватиметься з музеями, зі спільнотами, які слухали ці наративи, після деокупації.
Але, на жаль, ані національне, ані міжнародне право сьогодні не має достатньої кількості інструментів для цього. Йдеться не лише про норми, які захищали б культурну сферу, а й про механізми контролю за їхнім виконанням та притягнення до відповідальності.
З одного боку, міжнародне гуманітарне право чітко говорить, що Росія не має права робити те, що вона зараз робить. Але Росія чинить протилежне.
Ми маємо рішення Європейського суду з прав людини та Міжнародного суду ООН, у яких йдеться про те, що насадження російської культури в межах освітнього процесу є порушенням. Однак окремого рішення щодо культурних прав немає.
Є норми, які забороняють фізичне руйнування культурних об'єктів, апропріацію, мародерство. Але інформаційна війна, наративізація та переформатування пам'яті й історії, зміна ідентичності — фактично не охоплюються цими нормами.
Міжнародне та національне право сьогодні не мають достатніх інструментів, щоб говорити про такі порушення як про окрему категорію злочинів.
«Ми хочемо змінити цей усталений порядок»
— Якщо міжнародне право безсиле щодо таких питань, чи є важелі змінити щось та притягнути РФ до відповідальності?
— Підійти до цього питання в міжнародній практиці спроби вже були. Зокрема, у справах, які розглядалися в трибуналі щодо колишньої Югославії. Там ішлося про руйнування мусульманських пам'яток сербами, обстріли Дубровника тощо.
Подібні спроби були під час справи в Міжнародному кримінальному суді щодо руйнування мавзолеїв у ТімбуктуТімбукту — місто в Малі, розташоване на березі річки Нігер на краю Сахари.. Але в обох випадках суди фактично обмежилися визнанням фізичного руйнування об'єктів культурної спадщини.
Тобто суд сказав: це трагедія, це злочин, але далі ми не можемо піти, тому що в нас немає відповідних інструментів і норм, на які можна спиратися.
Саме тому наша організація хоче змінити цей усталений порядок. Міжнародне право здатне еволюціонувати та змінюватися.
Події, які відбуваються в Україні вже понад 12 років, на нашу думку, можуть привести до більш результативних і якісних змін як у міжнародному, так і в національному праві.
Тому ми вважаємо, що цю ситуацію можна змінити. Ми вже це робимо: подаємо скарги, працюємо з українськими правоохоронними органами, формуємо документи, які надалі можуть бути передані до міжнародних судових та інших інституцій.
Ми активно комунікуємо з міжнародними партнерами, щоб переконати їх у тому, що речі, про які говорив Рафаель Лемкін, — про культурний геноцид, про насадження чужої культури, про знищення — є релевантними, реальними й актуальними.
І Україна сьогодні є величезним прикладом того, як це відбувається в реальному житті.
Ми справді хочемо, щоб у найближчому майбутньому це призвело до змін, які будуть корисними не лише для України, а й для інших ситуацій, які вже виникли або можуть виникнути у світі.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
