Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну застало Павла Тарадюка, нині – старшого солдата Національної гвардії України, за кордоном, де працював. А вже за кілька днів він був у Львові.
Як розповів Суспільному Павло Тарадюк, про те, що на українські міста летять російські ракети, йому повідомила дружина, яка залишилася в Україні.
"Волонтери передавали "швидку" 103 бригаді тероборони. Я сів за кермо і пригнав її сюди. Мені дружина подзвонила, плачучи. Тому я довго не думав. Дружину я надурив, сказав, що мене депортували. Правду вона дізналася, коли я вже був у війську. Звісно, потім дістав від неї за це. Але також вона сказала, що не очікувала від мене іншого: я б все одно повернувся і пішов до війська", — каже він.
Розповідаючи про дружину, нацгвардієць згадав, як вдалося привітати дружину з днем народження.
"Зателефонував їй, сказав, що передав додому свої речі, хай вона вийде і забере. Вона підійшла до авто, відчиняє дверцята, а там – букет квітів та я. Я їй зробив сюрприз на день народження", — згадує чоловік.
Війна для Павла розпочалася ще у 2014 році, коли він у складі добровольчого батальйону "Львів" виконував завдання у Луганській області. Був єдиним водієм БТРа у підрозділі. Зрештою, тоді й БТР у батальйоні був один.
Коли у лютому 2022 року військовослужбовець прийшов у військкомат Львова, йому сказали, що фахівців його профілю зараз не потребують. Тому він погодився на те, що запропонували – став снайпером у новоствореній 125 бригаді територіальної оборони Львова.
"Спочатку мене призначили водієм та старшим сержантом. Вчив новобранців. А потім пішов вчитися на снайпера, на нижчу посаду. Мені подобається самому щось робити", — розповідає Тарадюк.
Вчитися довелося чотири місяці. У грудні 2022 року боєць виїхав знову в Луганську область.
"У 2014 році це були наші території й ми проїжджали повз ці населені пункти. Місця знайомі. Але враження було недобре", — каже боєць.
Згадує, що морози в ті дні досягали мінус 21. А снайперу доводилося лежати на певному місці по кілька діб нерухомо. Місце, де ховався, готував собі сам: вивчав територію, йшов з саперами, аби знати, де заміновано.
"Завданням було спостерігати, аби не викривати своє місце сховку, й передавати інформацію. І тільки коли бачив офіцера, то ліквідовував його. На початках я рахував тих, кого "нащолкав". А потім вже перестав", — розповідає Павло Тарадюк.
Згадує, як довелося лежати в окопі, який вирили російські військовослужбовці. Він був неглибокий.
"Я спробував стати на коліно, але мене відразу помітили. Прилітали дрони та насипали по мені "цукерок". Бог мене охороняв, жодного разу не зачепило. Холодно. Їсти не хотілося. Вода замерзала", – розповідає про свою роботу військовослужбовець.
Одного дня, коли російські війська пішли в наступ, Павло знайшов у окопі російську гранату, затиснув у руці та тримав кільце. Вилізти через сильні та щільні обстріли не міг.
"Потім набрався сміливості, залишив там всі речі, взяв тільки рушницю. Навіть бронежилет хотів скинути, бо важко було бігти. Біг стежкою, поки вона не скінчилася. Далі – мінне поле. Виходу не було. Поміж тих розривів перескоками якось дійшов до своїх. Через пів дня нас евакуювали", — згадує він.
Під час того бою він отримав контузію. Але в моменти, коли ще біг, на адреналіні нічого не відчував. І тільки наступного дня, перебуваючи у відносно безпечному місці, відчув, що заніміло пів обличчя й чоловік почав затинатися, лікарі констатували контузію.
"В лікарню не їздив. Наші лікарі підлікували пігулками", — каже Павло Тарадюк.
Зараз військовослужбовець перевівся до одного з підрозділів Нацгвардії та знов готується до виїзду в зону бойових дій.
