Молодшому сержантові ЗСУ Йосипу "Доброму" 22 роки й зараз він вже передає новобранцям свій бойовий досвід. Війна для юнака розпочалася у 2020 році, як тільки йому виповнилося 18 років.
В інтерв’ю Суспільному військовослужбовець розповів про свій бойовий досвід та поранення, яке отримав на Запорізькому напрямку.
Чотири роки тому Йосип закінчив навчання у коледжі та отримав професію кухаря. Каже, що згодом, на війні, коли була можливість, балував побратимів смачненьким: ніхто в підрозділі не міг приготувати смачніше м'ясо. Міг би й навчатися далі, але вирішив, що в часи, коли Україна бореться за свою незалежність, його робота має бути зі зброєю у руках. Тому, не очікуючи повістки, записався до першого окремого батальйону добровольчого українського корпусу "Правий сектор".
"У мене вже було чітке розуміння того, що діється навколо. І якщо є можливість нищити ворога, то я це робитиму", – каже Йосип.
Перша робота – війна
Його бойовий шлях розпочався з Карлівки на Донеччині – навчав побратимів тактичної медицини. Згадує, що тоді це було маленьке мальовниче селище: дамба, річка.
"Досить мальовниче та спокійне місце. Тоді було", – розповідає військовослужбовець.
Зараз Карлівка зруйнована вщент, але – не окупована. Далі юнак переїхав на Маріупольський напрямок, вивчив міномет і у складі вогневих груп виїжджав на завдання.
"Ворог там почував себе досить вільно. І ми нагадували їм, що вони перебувають на нашій землі. У нас була задача перекрити відхід ворожої групи, яка поїхала мінятися. Ми випустили міну, яка влучила у їхній склад боєприпасів", – каже "Добрий".
Почалося!
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Йосипа застало у Торецьку. Напередодні він з побратимами проводив розвідку переднього краю, хотіли знайти шляхи у тил ворога.
Повернулися на базу втомлені, поки помилися, випрали одяг, почистили зброю, поїли та повлягалися, то вже була друга ночі. А о четвертій його вже будив побратим.
"Кричить мені: "Добрий, Добрий, вставай, війна почалася. Я дивлюся на нього сонний: "Не жартуй так". А він не відступає від мене: "Та ж почалася, вставай", – пригадує боєць.
Ще не прокинувшись, він пішов дивитися виступ Путіна. Згадує, від тих слів сон вивітрився остаточно і настрій покращився.
"О 4:59 шахту "Южний", розташовану за кілька кілометрів від нас, росіяни почали зносити під фундамент. Ми аж зраділи. Відчули полегшення, тому що до того ніби війна є, але й ніби її нема. А тут всі зрозуміли, що треба або працювати, або – ти не українець", – розповідає Йосип.
Бої тоді були настільки інтенсивними, що бійці мали хіба по 3-4 години на добу, аби поспати. Йосип каже, що наступного разу добре виспатися йому вдалося аж у квітні.
Оточення
Згодом підрозділ перекинули на оборону в Запорізьку область, де бійці потрапили в оточення. Місцеві мешканці повідомили українським військовослужбовцям про російську колону бронетехніки.
"Вони нарахували близько 50 одиниць бронетехніки, тільки не могли сказати якої. Російські військові рухалися вдень, а вночі – ховалися у селах. Наша група з шести бійців на двох автомобілях мали намір зупинити ту колону. Наш план був хороший, але – не ідеальний", – каже військовослужбовець.
Не врахували вони тих місцевих мешканців, які очікували прихід росіян. Саме вони й повідомили російським військовим про групу українських бійців. Тому колона пішла іншим, обхідним шляхом.
"Поки ми ловили зв'язок та намагалися зрозуміти, що діється, нас оточили. Ми почали вибиратися. Планували максимально вибиратися на автомобілях, потім їх підірвати, а самим вибиратися пішки. Але водієм у нас був місцевий тероборонівець, який знав всі шляхи та стежки. Ми йому довірилися і він нас вивіз. Ще б хвилин десять, то ми б не встигли втекти", – розповідає Йосип.
Бійці з’явилися на очі командирові, який сказав: "Живі? Ну то поїхали працювати далі". Хлопці ж сподівалися хоч на якийсь відпочинок.
"Я тоді так змерз. Я в житті ще так не мерз, як тоді. Березень був дуже холодний. А ми лежали в лісопосадках та чекали, щоб виконати завдання. Снігу не було. А дощ був крижаний-крижаний, аж обличчя обпалював", – каже юнак.
Вагнерівець у полоні Правого сектора
А тим часом місцеві мешканці повідомили, що у тил бійцям зайшов ворожий танк. Той, хто повідомляв, не знався на бронетехніці. Бо згодом виявилося, що то була російська БМП-3 з розвідувальною групою, яка мала намір перерізати дорогу до міста та визначити шляхи, якими їздять українські військовослужбовці. Але заїхали в болото і застрягли там.
"Це зіграло нам на руку. Ми думали: танк, велика неповоротка машина, троє людей екіпажу, робота – не бий лежачого. А на справді довелося дати бій. Наступного ранку ми знов пішли туди, щоби спалити техніку та, якщо люди будуть здаватися, взяти їх в полон. Коли ми підійшли ближче, то побачили, що техніка покинута. З коптера було видно, що навколо неї розкинуті криваві бинти, витоптана, земля, кинуті речі та спорядження. Видно, що у них була паніка", – розповідає Йосип.
Перевірка бронемашини показала, що вона навіть не замінована, паливний бак повний і вона працює. Пізніше БМП витягнув трактором місцевий мешканець.
А українські військовослужбовці розшукували російських. Невдовзі знайшли 12 осіб, які вже йшли здаватися.
"Під час бою у них важкі поранення отримали командир машини та старшина. Всі інші були строковиками. Ми надали першу допомогу пораненим і повели їх у полон. Строковики були з Бєлгорода, з Іванова, з Ростова, з Улан-Уде", – згадує боєць.
І серед них виявили одного вагнерівця. Розповів, що він до того перебував у Сирії, звідки його перекинули в Україну.
"Ми були без ідентифікації. Але вирішили над ним пожартувати. Сказали, що його в полон взяли тероборонівці, яким навіть форми ще не видали, та Правий сектор. Він перелякався", – сміється "Добрий".
Про позивний
Згодом підрозділ переформатувався у 67 окрему механізовану бригаду, де Йосип воював разом зі старшим братом, Ігорем. Брат через повномасштабне вторгнення Росії в Україну полишив за кордоном роботу й дружину з маленьким сином, та повернувся на Батьківщину. Побратими молодшому дали позивний "Добрий", а старшому – "Злий". Каже, що ці позивні відповідають рисам їхнього характеру.
Також Йосип має ще один позивний – "Кащей". Так його нарік один з побратимів, грузин за національністю.
"То вже минулого року було. Ми сиділи, розмовляли, я про себе розказував, згадував де був і що робив. І цей грузин каже: "Та ти ж – Ащей!". Я не зрозумів, перепитав що це означає. Він пояснює: ну цей, невмирущий". Так воно й прив’язалося", – говорить він.
Про поранення
Своє поранення юнак отримав на Запоріжжі. Біг тоді вздовж посадки, коли його почали накривати з гранатомета.
"Я зрозумів як та макака стріляє: він косить квадратами, криє по 100-150 метрів. Я так і біг: перебіг, чую "ту-ту-ту-ту", впав. І тут я бачу, що ніякої ямки чи насипу нема, щоби я там сховався. Думаю: добіжу й так. Але коло мене пару ВОГів впало і по нозі щось тепленьке потекло. Добіг до своїх, мене оглянули, ножем ковирнули, осколок витягли, та й по всьому", – каже Йосип.
Боєць не звертався до медиків, не фіксував поранень, контузій. Але одного ранку прокинувся і не зміг встати – не відчував ноги. Тільки тоді звернувся до лікаря.
Зараз Йосип навчає нових бійців та продовжує лікування.