До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ірина Клейменова працювала в ІТ-сфері, виховувала двох дітей та волонтерила. З 2022 року жінка – бойова медикиня одного з підрозділів ЗСУ. Її позивний – "Сонце".
Про роботу в лавах ЗСУ Ірина Клейменова розповіла в ефірі Українського радіо. Львів.
Мама двох дітей йде на війну
"У 2020 році я зрозуміла, що рано чи пізно прийде той день, коли ми всі воюватимемо. І я почала готуватися: вивчати тактику та стратегію переміщень, стріляти з різних видів озброєння та вивчати такмет", – говорить Ірина Клейменова.
А за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, коли стало очевидно, що Росія нападе, то почала визначати, що ж буде робити.
"Я обрала для себе тактичну медицину. Тому 24 лютого 2022 року я вже знала, що робити", — каже Ірина Клейменова.
Згадуючи події дворічної давності, Ірина розповідає, що ще 23 лютого, коли вже було оголошено надзвичайний стан, вона вночі сіла за кермо свого авто і дві чи три години їздила дорогами міста та околицями, щоби впорядкувати свої думки та накреслити план дій. Каже, що водіння за кермом є одним з методів поповнення ресурсу: навіть зараз, якщо потрібно прийняти важке рішення, сідає за кермо.
"Я хотіла зрозуміти, що я робитиму зранку, що – пообідді. Мені треба було полишити волонтерку, у моєму телефоні були номери великої кількості військових. Я розуміла, що вони вже почали рух, почали підготовку. І коли я побачила, що все вірно: є ракети, які летять, є рух колон у різних напрямках, навіть там, де я не очікувала, я зібралася і поїхала у львівський військкомат", — згадує бойова медикиня.
За її словами, те, що колись їй доведеться взяти в руки зброю, вона вирішила ще у 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна. Тоді вони з чоловіком домовилися, що хтось з них піде на війну.
"У 2014 році я була вагітною молодшою донькою і прийняла рішення народжувати дитину. Але тоді з чоловіком вирішили, що коли Росія дійде до Києва, то хтось з нас, а, можливо, й обоє, піде на фронт. Минуло майже вісім років. У лютому ми ще раз це обговорили. Для мене було зрозумілим, що моїх знань є достатньо, щоби рятувати людей десятками. Тому я не зовсім демократично прийняла рішення першою. Тобто, коли я повернулася додому, у мене на руках уже було мобілізаційне скерування", — каже Ірина.
Два роки тому їй, жінці та мамі двох дітей, у військкоматі спочатку сказали фразу: "Ми жінок не беремо". У черзі охочих мобілізуватися на 11 ранку 24 лютого вона була сім тисяч п’ятисота.
"Я простояла до пізнього вечора. Перезнайомилася зі всіма, навіть з тими, хто стояв у наряді на вході. І нам з подругою вдалося потрапити до командира 103 бригади територіальної оборони. Мабуть, наш напір неможливо було стримати. Я всім доводила, що вам потрібні будуть медики, ті, хто фізично витягуватиме поранених, фронт буде динамічним і нас буде бракувати. Ми всіх так дістали, що нас мобілізували", — говорить жінка.
Залишалося тільки повідомити про своє рішення дітям: синові на той час було вже 12, доньці – вісім років. Їм Ірина не наважилася сказати. Про те, де вона перебуває і що може не бути зв’язку, знав тільки чоловік.
"Про те, що я вже на фронті, діти дізналися місяців через два. Я намагалася виходити на зв'язок. Це ще була ера з мінімальним доступом до старлінків, зв’язку майже не було, я виходила на зв'язок раз в декілька тижнів. Говорила, що я в безпечному місці, тут немає бойових зіткнень щодня. Так і було: у перші пів року у мене було більше соматичних хворих, ніж поранених", — каже військовослужбовиця.
Що робить жінка на війні
Говорячи про початок своєї служби у ЗСУ, Ірина Клейменова розповідає, що тоді вона мала досвід, коли до жінки в армії ставилися не дуже добре.
"На початку, у 2022 році, я з цим часто стикалася. Казали: "ти – не бойова одиниця, не стій тут, ніхто тебе не бере", "поживи на ротному опорному пункті, потім розберемося", "чим далі від фронту баба, тим краще". Але я стояла в нарядах, не цуралася нічних, бойових, не ховалася. Дуже активно навчала людей, ламала стереотипи", — говорить вона.
Свій авторитет серед бійців-чоловіків вона здобувала у ситуаціях, коли чоловіки зависали й не знали що робити, а Ірина бігла й надавала медичну допомогу пораненим, в тому числі й цивільним, які зазнали поранень.
Також вона зазначає, що у 2022 році Збройні сили не були готові до того, що стільки жінок забажають захищати Україну зі зброєю у руках.
"Я все ще замовляю для себе пошиття однострою, тому що я не знаю, скільки мені ще чекати. Хоча минулого року я отримала жіночі берці. Це було вперше. У мене особливий бронежилет, тому що у мене великий розмір грудей. Але це був пошук виробника, який до цього індивідуально підходить. Я свій бронік шукала рік. До того я носила те, що називають "слинявчиком": від поранення не захистить, але буде вважатися, що боєць був у броніку", — каже військовослужбовиця.
За її словами, зараз вже є розуміння, що жінка-медик, яка працює на фронті, це – бойові люди, які мають глибокі та конкретні знання.
"Я знаю снайперку-дівчину, яка працює добами, хоча жінці тут працювати дуже важко. Тут я кажу про фізіологічні відмінності. Я знаю дуже багато жінок-пілотів аеророзвідки. Але знаю дуже мало жінок-фінансистів у ЗСУ, жінок-зв’язківців. Бо це посади, які працюють у тилу. У мене була подруга-стрілець, вона загинула минулого року, яка на рівні з чоловіками захищала позиції під Кремінною. У мене була подруга-медик, яка могла витягнути кілька поранених з бойових позицій й була абсолютно геніальним медиком без медичної освіти. Нас, жінок, є вже тисячі на фронті. І ставлення до нас вже інше", — розповідає бойова медикиня.
У спілкуванні з чоловіками Ірині допомагала її освіта психолога.
"Я вчилася виходити з конфліктів за допомогою переговорів. Я вчилася пояснювати хлопцям, чому це буде так, а не інакше, особливо, якщо це стосувалося моєї роботи. Я вчилася послабляти напір, розуміючи, що я слабша фізично, і мені треба дати два кроки назад, щоби потім сказати: "Я ж казала", — каже вона.
Поранені побратими
Першого пораненого, якому довелося надати допомогу, бойова медикиня пам’ятає досі. Це був нацгвардієць, якого побратими виносили понад сім годин, на відстань п’ять кілометрів.
"Були сильні обстріли. У них були м’які ноші, це було незручно. У нього була висока ампутація, високе турнікування ноги. Пізніше помітили ще кровотечу, наклали турнікети на руки, коли він потрапив до мене, не було варіанту рятувати ногу. Ми з моїм помічником, номером два, спробували врятувати руки. Найгірше, що він майже не дихав і у нього майже не було вен. По ГлазгоШкала Глазго — шкала для оцінки порушення свідомості та коми у дітей старших 4-х років і дорослих. Шкала була опублікована в 1974 році Грехемом Тіздейлом і Браяном Дж. Дженнеттом, професорами нейрохірургії Інституту неврологічних наук університету Глазго. у нього був показник три, найнижчий показник. Він не міг дихати, ми мусили давати йому кисень. Чудом вдалося спіймати вену і поставити катетер, не довелося свердлити йому кістку. Після наших маніпуляцій у нього з’явилося відчуття болю, а це – добре. Коли нам його поклали в машину, я не знала, чи йому вдасться вижити. Але хлопці його не кинули, а ми його передали медикам у стабпункт живим. І деякий час я цікавилася його станом, то казали, що він живий", — розповідає Ірина Клейменова.
За її словами, у її медевакові досі ніхто не помер: всіх поранених вона віддавала на стабілізаційний пункт з пульсом, мозковою активністю та здатністю дихати.
"Я віддавала всіх живими. Це не означає, що й потім їм вдалося вижити. Інколи буває, що ми виграємо час у смерті", — каже вона.
Повертаючись у міста трохи віддалені від зони бойових дій, бойова медикиня інколи зустрічається з бійцями, яких вона врятувала. Часом у дуже несподіваних місцях.
"У 2022 році я зробила корекцію зору. Так сталося, що я не відразу почала бачити. Тому я проходила ВЛК, щоб отримати реабілітаційну відпустку. Стою я в коридорі, мене тримають за ручку, я нічого не бачу. У мене паніка чи я буду взагалі бачити. Підходить до мене чоловік і каже: "Ви мене, напевно, не впізнаєте". А я нічого не бачу. А він мені каже: "А я пам’ятаю ваш позивний. У серпні 22-го ви мене і мого друга вивозили з села Ямпіль, коли було форсування річки". Починає мені розказувати. А я така: "Зачекайте. Яка у вас травма?" І я моментально згадую той день. Ми починаємо з ним говорити. Вся черга, осіб 50 — слухає. А він: "Та в мене ще не дуже добре заживає, це, напевно, через погоду. Але я цим не парюся, я парився тим, що не міг вам подякувати", — згадує Ірина.
Каже, що найважче у роботі медика, коли потрібно надавати допомогу побратимам, з якими ділилася кавою та їжею, їли з однієї тарілки, пили з одного горнятка. І коли перед нею два десятки поранених, а ті, найближчі, настільки важкі, що можуть не вижити, то важко їх сортувати.
"Тут лежить твій-твій, але неперспективний, і не твій, але перспективний. Тут не вистачає рук. І важко вибрати не твого, а не вкладати всі ресурси у твого-твого, який і так через пів години перестане дихати. Тому про медиків часто говорять, що ми цинічні. Насправді ми не цинічні. Ми відключаємо рубильник своїх емоцій та ставимося до людей, яких вивозимо, як до роботи. А вже після того я дозволяю собі виплакати. А до того, хлопці, вибачте, я мушу зробити так, щоб ви жили, а не мене любили", — ділиться "Сонце".
Каже, коли їй треба виплакатися, вона йде на Марсове поле у Львові, розмовляє з загиблими побратимами, свариться з ними, кричить на них. І її попускає.
Коли підрозділ Ірини вийшов з Кремінної, вона вирішила, що більше не може і схотіла полишити бойову медицину та перевестися на посаду аеророзвідника. Проте до знань медика у неї додалися вміння керувати безпілотниками. І вона таки продовжує надавати допомогу пораненим побратимам.
"Я часто думаю про те, чи варто було мобілізуватися з 2022. Велика частина мого патріотизму загинула разом з моїми побратимами. Але скільки б я не прокручувала події 2022 року, я розумію, що я – на своєму місці. І навіть коли ухвалять закон про мобілізацію і можна буде демобілізуватися, то це мене не стосуватиметься. Ми з моїм напарником плануємо залишитися до нашої перемоги", — говорить Ірина Клейменова.
І додає, що не хоче передати цю війну своїм дітям. Тому після перемоги залишиться в армії.
