Бойовий медик 125 бригади територіальної оборони ЗСУ, сержант Андрій Хомицький до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну навчав фінансової грамотності у Львівській комерційній академії, а також працював тренером з шахів у ліцеї Еколенд.
В інтерв’ю Суспільному Андрій Хомицький розповів про те, чому для росіян бойові медики — пріоритетна ціль, та як відбувається медична евакуація "на нулі".
Фінансист зі сертифікатом медика
24 лютого 2022 року Андрій Хомицький був у військкоматі. Згадує, того дня побачив там величезні черги.
"Війна для мене була очікуваною. Я мав передчуття, що вона ось-ось розпочнеться. І першого дня у військкоматах були черги. Ми з друзями вистоювали ці черги дні чотири, аж поки нарешті нам повідомили, що є можливість мобілізуватися до львівської тероборони", – каже він.
До вторгнення російських військ Андрій готувався, ще бувши цивільним: вивчав тактичну медицину, топографію, як поводитися зі зброєю.
"Я відвідував різні вишколи та курси. З друзями ми займалися у центрі територіальної підготовки "Бескид". Ми ночували у лісі, займалися, вивчали топографію, вчили як пересуватися зі зброєю, як її чистити. А також весь свій вільний час присвячував вивченню бойової та тактичної медицини, парамедицини. Я відвідував різні курси, складав іспити, отримав сертифікат. То ж я прийшов у підрозділ вже з певними знаннями", – розповідає бойовий медик.
Бойовий медик – ласий шматок для ворога
Але бойові зіткнення суттєво відрізнялися від того, що вчили на курсах та до чого готували. На тренуванні бійців вчили ходити по двоє та по троє, зачищати приміщення, надавати допомогу. А насправді доводилося багато копати та зариватися в землю під безперестанними обстрілами.
"Це зовсім по-іншому, ніж як у книжках пишуть чи у фільмах показують. Виявилося, що під час обстрілу ти просто маєш копати. І чим глибше ти закопуєшся, тим більше шансів тобі вижити. Треба мати дуже міцний психоемоційний стан, щоб витримувати, коли по тобі гасять, гасять, гасять, гасять, і щоб не зайти з розуму", – говорить Андрій Хомицький.
Про свій перший бій сержант розповідає, що їхній підрозділ російські військові обстріляли "Градами". Тоді загинули його побратими. Але вивозити загиблих та надавати допомогу пораненим треба.
"Для росіян бойові медики теж є пріоритетною ціллю. Вони знищують медиків, тому що розуміють, що ми можемо надати допомогу бійцям та врятувати їх. Навіщо, їм щоби ми врятували бійців? Нехай там наш воїн помре від болю чи витрати крові. Вони за медиками теж полюють, з дронів дивляться коли машина під'їжджає, коли відбувається евакуація, щоб накрити", – каже бойовий медик.
Андрій розповідає, що коли виїжджає на допомогу бойовим побратимам, то про небезпеку для себе не думає. Думає, що треба їхати швидше, щоб не потрапити у засідку. Хоча й розуміє, що ворог бачить усі дороги, якими можуть пересуватися бійці, та прострілює їх.
"Росіяни вже знають, де точка евакуації й починають її обстрілювати. Ми приїжджаємо, а бійця ще не винесли через обстріл. По нас танк стріляє. Ми поховалися в окопи. Водій до мене кричить: "Док, ти живий?". Відповідаю: "Живий. А ти?". Нарешті бачимо, що ведуть нашого пораненого. Ми до нього підбігли, тут знов – приліт, ми падаємо вже всі разом", – розповідає Андрій Хомицький про один випадок евакуації пораненого бійця.
Потім пораненого швиденького затягнули в авто, вдарили по газах і виїхали звідти. А побратими, які його винесли, повернулися на позиції та продовжували вести бій.
Тим часом поки бійця везуть глибше в тил, медик починає перевіряти турнікети, які вже є на пораненому та як його перебинтували: чи ніде не йде кров, чи є ще якісь поранення, знімає бронежилет з нього, "розгрузки", розрізає одяг, визначає чи треба знеболити. А також розмовляє з ним.
"Завжди треба підтримувати психологічний контакт та заспокоювати, казати, що все буде добре. Дуже непросто, бо деколи хлопці реально кричать від болю. Я пам'ятаю, у нас один був важко поранений. І ми їхали вже дуже повільно, ризикуючи. Бо на кожній такій ямці він дуже сильно кричав від болю. Але ми його довезли, слава Богу, живого і передали медикам на стабілізаційний пункт", – згадує бойовий медик.
Чи вміє медик стріляти
Андрій Хомицький наголошує, що він – бойовий медик і працює на "медеваці". Разом з наплічником, наповненим медикаментами для надання першої медичної допомоги, він має автомат, часто опиняється в окопах разом з бійцями.
"Я можу бути на одній позиції, а на іншій може статися поранення. Тоді я виїжджаю в задану точку, куди мені виносять пораненого. На місці, якщо нема обстрілів, я оглядаю пораненого. А якщо обстрілюють, то завантажуємо в авто і від’їжджаємо кудись, де нас не можуть побачити, наприклад у ліс. І вже там надаю допомогу", – каже він.
Опісля пораненого якомога швидше відвозять до стабілізаційного пункту. І далі йде евакуація бійця у лікарню в тил.
Екіпаж "медевака" складається з бойового медика та водія, який теж може надати певну допомогу.
"Мій водій теж мені допомагає, бо, якщо у людини багато поранень, йому можна сказати: "Я займаюся ногою, ти давай рукою займайся швиденько, подивися тут, тут тримай тампонаду, притисни", бо це треба ж притиснути, щоб кров зупинилася. Я за той час пораненого обдивляюся зверху донизу, поки водій там щось домотує", – пояснює медик.
За його словами, його водій – кваліфікований санітар, який розуміє його з пів слова. Адже, якщо, умовно, поранений зазнав чотири ушкодження, то робота в чотири руки дає можливість виграти час для порятунку пораненого.
"Але не завжди нам вдається дотриматися правила "золотої години", щоби врятувати побратима. Нас можуть накривати обстрілами безперестану. Я, як бойовий медик, працюю як стрілець, веду бій, відбиваю штурми та атаки. Не завжди таке буває, але – буває", – говорить Андрій Хомицький.
За його словами, дуже важливо на війні аби бійці самі вміли надавати собі допомогу, тому що медик може не доїхати вчасно через різні обставити, в тому числі й через те, що мусить прийняти бій.
"Тому ми вчимо бійців, щоб вони могли самі надати собі першу невідкладну допомогу, щоб перебинтували, турнікет правильно поставили, оглянули та поклали у безпечну бокову позицію того бійця, щоб контактували з ним, контролювали його стан", – каже він.
Так, одного разу медики не змогли три дні добратися до бійців, які потрапили в оточення. З дронів їм скидали ліки та воду, аж поки побратими прорвали оточення та вивели їх з позицій.
Розповідаючи про свою роботу, сержант ЗСУ наголошує, що вчився надавати допомогу за стандартами НАТО, а навчали їх інструктори з США, які опиралися на свій досвід війни в Афганістані та в Іраці. Також, за його словами, бойові медики підрозділу забезпечені усім. Єдине чого не вистачає – людей.
"11 жовтня загинув один з моїх кращих товаришів, теж бойовий медик з водієм. А бойових медиків треба навчати довго. Ти працюєш з людським життям, ти намагаєшся врятувати цю людину так, щоби вона повернулася і до своєї сім'ї", – говорить він.
Хто нас замінить?
А також йому дуже болить, коли він бачить та чує про ухилянтів від мобілізації, які намагаються втекти за кордон.
"Я не бачу іншого варіанту як примусової мобілізації. Пояснення та добрі слова чомусь до людей не доходять. Вони думають: ті хлопці там хай стоять. А ми ще стоїмо поки там стоїмо. А коли нас там проламають або всіх переб'ють, то вороги наші опиняться під Львовом. Я не знаю, що ті чоловіки будуть тоді робити, де вони будуть тікати. Вони кажуть, що візьмуть зброю тоді, але це вже буде пізно. Я взагалі не розумію чому ТЦК має за кимось бігати. Це твій обов'язок піти захищати батьківщину. Я шокований, коли дивлюся ці відео, де вони сваряться з працівниками ТЦК. Я хочу подивитися як вони будуть з росіянами сваритися, як ті сюди прийдуть. Та не будуть вони сваритися – будуть мовчати й слухатися", – каже військовослужбовець.
Він зазначає, що для чоловіків створено всі умови аби мобілізуватися: працюють мобілізаційні пункти різних підрозділів. То ж можна обирати й навчатися. Натомість ухилянти сплачують великі гроші за фальшиві довідки, щоб уникнути мобілізації.
"Нас і так мало залишилося. Ви можете забезпечити армію сучасною зброєю, сучасним одягом, сучасним обладнанням. Але ту зброю хтось має тримати. Коли нема людей, то користі від тої зброї не буде. Хлопці вже змучені. Вони не можуть постійно нести ту службу", – каже Андрій Хомицький.
За його словами, він та його побратими за ці майже два роки дали можливість іншим чоловікам спати у теплих ліжках, заробляти гроші, жити зі своїми родинами. А тепер черга помінятися місцями.
"Це наша спільна держава, це наша Україна. Люди повинні зрозуміти, що ця війна – надовго", – говорить він.
Про що не хочуть говорити бійці
Андрій Хомицький розповідає, що до нього часом приходять побратими та просять заспокійливе. Бо нерви на межі. А після бойового чергування бійцеві хочеться побути на самоті й помовчати.
"Я б просив тих, хто вдома, дружин особливо, розуміти хлопців. Достатньо, якщо скаже декілька фраз і все. Не треба його розпитувати та просити поговорити. Я деколи бачу, що хлопці дуже дратуються, коли дружини цього не розуміють. Це не означає, що він вас не кохає чи хоче розійтися. Це означає, що він хоче лягти собі, відпочити та ні про що не думати", – пояснює медик.
За його спостереження, побратими деколи сваряться зі своїми коханими по онлайн-зв’язку. І вважає це нормальними стосунками: посварилися, сколихнули емоції та помирилися. Не буває все в житті ідеально.
"Хлопці відірвані від нормального, звичайного життя. Їм ще треба буде адаптовуватися. І дуже в багатьох буде, якщо не у всіх, ПТСР. Будуть травмовані хлопці. Вони повернуться всі різними. І не все, що вони пережили, розкажуть. Дай Боже, щоб змогли розказати через три-чотири роки після повернення з війни. І у мене є багато речей, які не хочу згадувати. Просто хочу їх забути, і все", – підсумовує Андрій Хомицький.
