Російські війська обстрілюють навіть погоджені "зелені" коридори та вбивають цивільних, які намагаються вирватися із охоплених боями міст. Ірпінь, що під Києвом, — одне із таких. 5 березня його мешканець Денис Луньков загинув під обстрілами, коли намагався вивезти сім’ю із міста. Його син Віктор розповів Суспільному цю історію.
Я зараз неподалік від Білої Церкви. Тут не чутно вибухів, тільки сирени бувають. Від початку воєнного загострення був удома в Ірпені. Ми з татом організували оборону нашої секції будинку. Створили чат, підключили активних людей та розписували графік оборони по 2 години.
З татом ходили щодня в Тероборону. Хотіли отримати зброю та стати на захист, але нам казали: "Приходьте завтра, зброї немає". Ми проживали на тому боці Ірпеня, який зараз захопили росіяни. Коли ми були там, їхні війська ще не зайшли в Ірпінь, але вже бомбили. Сусідні будинки почали бомбити четвертого березня. І вже п’ятого тато о 8-й ранку вирішив, що необхідно їхати у Київ. Він не сказав, куди, просто проговорив, що збираємось та їдемо.
Читайте також: Вони вважали, що скажуть: "Путін, поможи", а кажуть: "Путін, здохни". Як живе Охтирка під бомбами РФ
Поїхали своєю автівкою, разом із сусідом. Спробували через Забуччя. Там на заправці були росіяни. Перед нами — обстріляне авто. Сусід його об’їхав. Ми за ним, але в нас почали стріляти. Тато сказав, щоб я влігся на сидіння. Не знаю, скільки було пострілів. Тато намагався вирулити і автівка врізалась у заправочний стенд. Мене росіяни дістали з питанням: "Хочеш жити?" і відправили перевіряти ту обстріляну автівку, яку ми об’їздили. Під автоматами сказали: "Тільки рипнешся, ми відразу будемо стріляти на "поражение". Ту машину сильно обстріляли, вона була метрів за 50 від заправки. Я пішов, подивився, кричав "Люди!", але там уже все горіло.
Мені дозволили повернутися до нашого автомобіля. Маму вони вже дістали звідти, наклали їй джгути на ноги. Тато залишився в авто. Я поглянув на нього, він намагався дихати, але захлинався від крові. Його не дозволили забрати. Він мене врятував і назавжди залишиться для мене героєм.
Росіяни зупинили цивільну машину. В неї ніхто не стріляв, там їхали хлопець з дівчиною. Нас довезли до найближчої лікарні, там надали першу медичну допомогу. Потім ще двічі перенаправляли в інші лікарні, оскільки ніхто не міг прооперувати маму. У неї були дуже сильні травми, оперували більше 4 годин, лікарі сказали, що ледь врятували. Мамі обстріляли живіт та ноги. У мене кулі пройшли по дотичній, ураження сідниці, досі у вусі дзвін.
Читайте також: Дружину, дітей та собак вбили при евакуації. Історія Сергія Перебийноса, він втратив сім'ю в Ірпені
Мама зараз у лікарні, вона за 90 кілометрів від мене, під Києвом. Лікарі кажуть, що стан нормалізувався, але все ж залишається тяжким.
Мого тата звали Денис, він працював в охоронній компанії, в медицині знався і мене цьому навчав. Для мене тато назавжди залишився прикладом, він завжди був сильним, ніколи не давав слабину. Завжди підтримував маму. Ми всі сподівались, що війна завершиться набагато раніше.
Я закінчив коледж в Ірпені, вчився на юриста, планував цьогоріч вступати до ВНЗ, але тепер незрозуміло, як все буде. Хочу, коли мамі стане легше, евакуюватися разом на захід, у Львів, можливо. Віднайти більш безпечне місце. Всі дивуються, як я не впадаю у паніку, але я розумію, що зараз треба замінити батька.
Читайте також
Щоденник війни. "На вулиці, де були бої, досі лежать трупи" — записки з охопленого боями Ірпеня
Щоденники війни. "Ми відрізані від цивілізації". Як живе Славутич в оточенні
Щоденник війни. Евакуація з Гостомеля
Щоденник війни. "Вирішили вмирати по дорозі на волю, а не в погребах"
Що робити цивільним під час обстрілів — поради Міноборони, СБУ, ДСНС
