Харків’янка Юлія у цивільному житті — громадська діячка. Після загибелі двоюрідного брата долучилася до війська медикинею, командувала ротою на бойових позиціях. Нині служить у 111 бригаді ТрО на Донеччині.
Чому жінка переконана, що тільки українці можуть і мають закінчити війну, а також про складнощі керівної посади та про те, що засмучує і надихає — військова на псевдо "Сіріус" розповіла журналістам Суспільного.
"У мене позивний Сіріус. Людина тричі помилилась однією буквою в моєму прізвищі, і замість Сіроус вийшло Сіріус. Мені подобається. Це така гарна зірка. Її теж свого часу використовували як дороговказ — мабуть, це гарно".
Харків’янка Юлія у минулому — громадська діячка і волонтерка — працювала в організаціях, що спеціалізувалися на захисті прав людини та екології. До війська прийшла після загибелі брата.
"У мене є... був двоюрідний брат. Він служив у Нацгвардії. На жаль, він загинув на Азовсталі. Тоді я вирішила, що прийшла моя черга захищати країну. І на початку 2023 року я пішла у військкомат", — згадує Юлія.
Попри медичний вишкіл, попрацювати медикинею майже не прийшлося, розповідає Юлія. Натомість вона пристала на пропозицію стати офіцеркою — обійняти посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. Зрештою довелось виконувати обов’язки командира роти в бойових умовах.
"Якби кинули в якусь незнайому роту, то там би якісь гендерні стереотипи почали б грати. Можливо, було б набагато складніше. А тут вони вже знали, що я за свої вчинки відповідаю, на мене можна покластися. Людське життя — для мене це найвища відповідальність", — розказала військовослужбовиця 111 бригади ТрО.
Знання медикині стали у пригоді, коли з побратимами підірвались у машині. Удар прийшовся на бак, згадує військовослужбовиця, тоді отримала контузію та травму ноги.
"Я вже пам'ятаю саме момент вибуху. У нас позаду були три побратими, вони загинули та важкий — триста, там була часткова ампутація. Тоді я по повній програмі зрозуміла, що навчання, воно… Я не думаю, що в мене голова думала, що я роблю, а ось руки чітко робили все, що треба. На щастя, людина жива", — розказала очільниця роти.
Зараз Юлія в групі планування та опановує нові знання — як керувати боєм. Серед військових буднів має і маленькі радості — вона колекціонує шеврони, читає книжки.
Жінка мріє повернутися в цивільне життя, до двох своїх улюблених собак. Але тільки після перемоги.
"Я дуже гарно знаю історію і мені хочеться цю війну із нашим ворогом, який у нас все краде: історію, ідентичність, спадщину — перемогти. Мене дуже тригерить, коли всі чекають: коли все закінчиться і хто нас врятує. Якщо ми самі себе не врятуємо, якщо ми самі не зробимо так, що війна закінчиться, то вона триватиме", — переконана офіцерка.
"Ми надто довго сприймали Україну як даність, а насправді мали цінувати. Цінувати країну з такими ресурсами, з такими людьми".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube та Instagram
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма забезпечує страхування журналістів, але не впливає на редакційну політику, даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
