Дві вищі освіти, вісім років практики хірургом. Юлія служить медикинею у 30-й окремій механізованій бригаді. До повномасштабного російського вторгнення вона жила й працювала в Києві, мобілізувалася за власним бажанням. Зараз рятує життя поранених бійців у стабілізаційному пункті на Донеччині.
Як лікують та морально підтримують поранених військовослужбовців та чому міжнародні стандарти надання допомоги в Україні не працюють — Юлія розповіла Суспільне Донбас.
"Стабпункт — це суто українська задумка": робота на передовій в Донецькій області

Медикиня 30-ї окремої механізованої бригади Юлія працює у стабілізаційному пункті на Донеччині. Вона розповідає, бійців до них привозять безпосередньо з точок евакуації.
"Це люди, які приїжджають у багнюці, з турнікетами, з не затампонованими ранами, не знеболені. Наше завдання — в першу чергу, відмити їх від бруду. Далі — стабілізувати як поранених, щоб цей пацієнт, постраждалий доїхав на наступний етап евакуації", — пояснила медикиня.

Юлія за спеціальністю хірургиня, але своїм обов'язком вважає не тільки оперувати, а й допомагати пораненим бійцям — вимити чи перевдягти їх, а також підбадьорити, переконує медикиня.
"Якщо до нас надходять легкі, і я вільна — можу стати помити серветками їм ноги, помити його самого, вдягнути йому шкарпетки, футболочку, труси і штани. Я не вважаю, що це щось таке, що я не повинна робити. Як це я не буду робити? Я це буду робити і буду казати їм — дякую. Піду зроблю їм чайку, скажу: "Йди, сонечко, отут відпочивай" ще й подушечку та свою ковдру дам. Тому що ці люди заслуговують найвищої нашої поваги, повної віддачі", — наголошує Юлія.
"Одягаєш шкарпетки, кажеш: "дивись, які в тебе шкарпетки, сонечко". І вони вже оживають від цього людяного відношення. Вимиваєш обличчя, кажеш йому: "давай вушко помиємо, давай носик помиємо".
"24 на 7 на ногах": вторгнення РФ та лікування військових у Києві
24 лютого 2022 року, згадує жінка, була на чергуванні у лікарні на Оболоні в Києві. Прокинулася від вибухів: "І тут брат дзвонить: "Все, війна, Юля".
"Це перша лікарня, яка на в'їзді в Київ, у якій можна було надавати медичну допомогу. Тому всі, хто був з Вишгорода, з Ірпеня, з Бучі проходили через наші руки. Ми їх стабілізували, оперували й відправляли на подальші етапи евакуації", — розповідає медикиня.
За її словами, тоді вони працювали в лікарні цілодобово.
"Я пам'ятаю, жила той період в проктологічному кабінеті — це 24 на 7 ти на ногах, в якомусь такому підвішеному стані очікування: що буде, як буде", — згадує вона.
"Ми один одного підтримували. Ніколи не забуду 8 березня — нам директор, я не знаю, де він взяв в Києві білі тюльпани, але він привітав кожну жінку в лікарні. Це була велика залізна каталка, на якій стояли оці коробки з білими тюльпанами. І це так якось в тому середовищі було дико і якось неймовірно — запам'яталося на все життя".

Після деокупації Київщини, працювала у відділенні гнійної хірургії, де лікування проходили переважно військовослужбовці після поранень, каже медикиня.
"У мене є пацієнти, яким за 50 років. Можна сказати, що це мої батьки, але для мене — це діти. Я заходжу зранку, наприклад, кажу: "А чому зуби не почистили? О 9:00 ранку обхід, а ми лежимо невмиті. До вас прийшов професор з відділення, я як жінка прийшла. Гляньте на мене — вмита, нафарбована, з зачіскою, у білому халатику, а ви — ще невмиті". Щоб їх присоромити трошки. На другий день заходиш, всі як квіточки лежать".
Підбадьорювала, згадує Юлія, бувало й таке, що сідала разом з бійцями в крісло колісне, щоб підтримати морально.
"Було, що я сідаю на інвалідний візочок і разом з ними їду на прогулянку. Або беру милиці та разом з ними йду, вчуся. Кажу, мовляв, ви казали погані милиці, гляньте, як я на них бігати можу, хлопці, — давайте", — згадує Юлія.
"Люди йдуть посміхаються, попри всі ті травми, ускладнення — скільки операцій вони переживають. Одна ампутація, в подальшому може бути ще 3, 4, 5 реампутацій, невриномидоброякісні пухлини, якісь потертості, інфікування тієї культі".

"Їхні стандарти — це високо турнікети та санавіація": про натівські протоколи
За словами Юлії, базовий військовий вишкіл вона пройшла в "Десні", а після відбору — поїхала на навчання за кордон.
"Мене відібрали у Велику Британію. Усі їхні стандарти — це високо турнікети в максимально ефективний час. Всі вони наголошують на санавіації. Яка у нас санавіація? У них у всіх стандарт — це "золота година"надання допомоги пораненим на полі бою. "Золота година" в нас не використовується, взагалі немає ефективності. Ось навіть хлопчик, якого привезли сьогодні зранку, яка там "золота година", дві години — це мінімум. Якби йому наклали турнікет на дві години, то що б ми мали. Нам треба повністю перероблювати ці стандарти, запроваджувати свої протоколи, вводити це в дію і не дивитися на них", — вважає медикиня.
Вона переконана: попри те, що міжнародні стандарти також писалися на практичному досвіді, український — має власні особливості та відмінності — це багато дронів та брак санітарної авіації.
"У наших умовах, коли ці FPV-дрони літають, як бджоли. Коли авіацію ми не піднімемо, не будемо використовувати як санавіацію, коли в нас "еваки" лише по темному і вночі. Нам треба це переосмислювати. Тим, хто кричить: "Вчіть своїх бійців класти турнікети максимально високо" — подумаймо про 8 годин евакуації з турнікетом та за три роки повномасштабної війни зробимо щось своє, а не перекладемо американські протоколи та зробимо, що піде. В нас стільки людей працює в ЗСУ, які мають цей колосальний досвід, які готові це впроваджувати — дайте їм зелене світло".

"У мене буде три рудих коти": про мрію після демобілізації
Піти у військо — це свідомий вибір жінки. Запевняє, що непримхлива і може пристосуватися до будь-яких умов.
"Я не хочу особливого ставлення до себе. У мене на всі випадки життя є косметичка, в якій все є. Якщо в мене буде обмеження з гарячою водою, відсутність душа — переживу. Я можу працювати, я хочу працювати", — говорить медикиня.
Юлія ділиться, після закінчення війни мріє завести котів.
Я вже близька до тієї точки, щоб завести тут кота. Я хочу рудого мейн-кунаМейн-кун - це найбільша порода кішок у світі, що походить із північних штатів США.. Не те щоб, це негігієнічно, а куди я поїду, кудись на виїзд або на той самий стабпункт — коту потрібні умови: і лоточок, і поїсти, і кігтеточка — це ж дитина. Я себе зупиняю на тій думці, як війна закінчиться, як я демобілізуюся — в мене буде три коти, три рудих мейн-куни, я задоволена цим, тому такі думки гріють", — ділиться Юлія.

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube та Instagram
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма забезпечує страхування журналістів, але не впливає на редакційну політику, даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.