Збиралася на пенсію, натомість пішла до військкомату і десять місяців рятувала поранених побратимів в одній з найгарячіших точок фронту — під Пісками. І продовжує це робити на передовій на Донеччині. Тіна — військова медикиня бойової бригади. Вона не стримує сліз, коли згадує деякі випадки поранення та порятунку. І найважчим називає не обстріли, багатогодинну роботу чи складний армійський побут — а розлуку з трирічним онуком.
Суспільне публікує монолог бойової медикині Тіни. Далі — пряма мова.
Тіна
Мене звуть Валентина, позивний у мене Тіна. І люблю, коли мене звуть Тіна. В армії я нещодавно — з початку повномасштабної, не з 2014 року. Пішла добровольцем.
Я збиралася вже на пенсію оформлятися, бо 30 років в медицині працювала. Але таке сталося. Тож я спитала у свого друга, як стан справ з медиками на передовій. Це був кінець лютого-початок березня, він сказав: медиків багато, але є фахівці — окулісти, стоматологи, фармацевти, а тих, хто може надати саме допомогу медичну, було на той момент дуже мало.
Я не вагаючись пішла у військкомат. Вони мене спочатку хотіли прогнати. А коли взнали, що я медик і хочу робити по фаху, бо в мене був досвід роботи без лікаря на "швидкій", хірургічна медсестра. Я відразу сказала, що крові не боюся, нічим мене не налякати. Все можу зробити, будь-яку допомогу надати.
Мені сказали: на Волноваху потрібні медики, поїдеш? А в мене там подруга. Кажу — авжеж. Але поки ми їхали, то Волноваха вже була захоплена, і я 10 місяців під Пісками працювала в бригаді. Ми жили на Пєрвомайкє. І поки саму Пєрвомайку не почали геть сильно "розбирати", то ми там були.
"Наша задача — щоб хлопці вижили максимально".
Ми "забирали з броні". Жили за кілометр від батальйону, який брів участь в бойових діях, і якщо є поранені, то ми вискакували, щоб було швидко, щоб було мобільно. Тільки "броня" поїхала по пораненого, нам передали по рації, і ми вже там чекали.
Одного разу в нас постраждали медики. Поїхали по пораненого, потрапили під обстріл: постраждав екіпаж, який поїхав. І замість одного пораненого — стало чотири. І от всі, хто там був, — всі гуртом працювали. Всі четверо швидко всім надали першу стабілізаційну допомогу. І відвезли. Всі вижили, всі здорові, всі вже повернуті в стрій.
Простих не було. Таке, що більше за все мені запам’яталося, коли масовий наступ був — Пєрвомайка, Піски. Це з 27 липня десь два-три тижні ми і не спілкувалися. Ми не встигали вилазити з машини — і тут відразу поступали ще хворі.
Випадки бували різні. Буває в машину навантажать багато людей, ніби вони “легкі”. Але він тут “легкий”, а там у нього може бути, що судина в мозку лопнула від акубаротравми. Чи відкривається кровотеча, бо судини можуть спазмуватись під час прильоту міни. І якщо не був накладений турнікет, або вже розслабляється сосуд, або коли починаєш везти і машина трясе — то відкривалися кровотечі, втрачали свідомість люди, які в принципі зайшли в машину самостійно.
Прильоти по евакуаційній машині
Бувало таке, що їдеш, а позаду "прильоти". А ти сидиш і не можеш в принципі нічого зробити, ти тільки чуєш: “бух-бух-бух” і чуєш, що водій на газ прибавляє.
На такій машині ми якось вивозили масово, багато поранених. У нас хлопчик, водій, був — просто герой. Ми тоді вивезли поранених з точки евакуації, де був збір поранених, від’їхали, може, три кілометри — і тут прилітає міна. І оцю здорову машину, в якій було 16 людей поранених і медики, її підняло на 45 градусів в повітрі, побило з одного боку колеса. Авто вирівнюється, а тут саме поворот, і лоб-в-лоб їде вантажівка. Направо можливості вирулити не було, і він — вліво. А в цей час, уявіть, стан юдей, які вже пережили контузії, поранення, а тут машина підлітає. А вони закриті, вони нічого не бачать, як сліпі кошенята.
Він вивіз їх там ще пару кілометрів, перевантажуємо хлопців. І проїжджаєм ще кілометрів п’ять — і коло нас "прильот", але такий вже, без підняття машини.
Врятовані з-під землі
Дуже багато хлопців в окопах можуть втратити свідомість, і вже передають, що він 200, а він прийшов до тями і кричить з-під того завалу, що я тут живий. За місяць в мене було, коли з однієї й тієї є позиції було два випадки, коли я вивозила людей, яких відкопували.
Одного викопували 20 хвилин. Він каже: мене спасло те, що я присів, і руки були близько до каски, і він каскою лице закрив, і поки хлопці до голови дорилися, він мав чим дихати. І крикнув — я живий.
А з другим випадок був після дощу. А там земля — глина, дуже тяжка. Його спасло те, що каримат лежав зверху. Був "прильот", він впав на дно окопу, а вся ця глиба на нього лягла. І каже: до голови лише 20 хвилин докопувались, але там було достатньо повітря. А далі тіло викопували біля 4 годин. То він був так частково паралізований за рахунок ваги, яка була. А він розказував, як він з усіма попрощався.
Дзвінок дружині
І ще був випадок, коли хлопець попав в оточення. Їхні там всі загинули, кругом "орки", і він оце по посадочкам, по посадочкам, втрачав свідомість, але п’ять днів вилазив. Він мав скальповану рану голови: тобто відкрита кістка, але не пробитий череп, ще відкритий вогнепальний перелам ноги і побитий він був так, що він не міг йти. Він п'ять днів вибирався. Він п’ять днів повз. Два рази пив води з калюжки. В ранах завелися хробаки, але там, де завелися хробаки, то гарно — вони вигризли ото все гній — чисто.
І коли він до нас вже потрапив, він попросився подзвонити дружині. То був такий дуже гарний молодий хлопець. І ми дозволили — ну п'ять днів не був зв'язку, з такого вилазив. І він дзвонить дружині, лежить — ми його капаєм — а він каже: це я, все гаразд, мене везуть до шпиталю, руки-ноги на місці. А в цю мить в нього сльоза тече.
Молитва
Бувало таке, що ти вже нічого не можеш зробити. Припустимо, тяжке поранення голови, людина в комі. Все, що ти міг вколоти, зробив. Везем, але більше нічого не можна зробити. То було таке одного разу, що я просто за людину молилася. Просто скільки їхали — стільки і молилась, щоб доїхав. Він довго лежав в лікарні Мєчнікова, але він отямився. Хлопець молодий, він має трохи вади, але він відновлюється.
Обереги та янголи-охоронці
Цей оберіг у мене вже рік, він із заходу країни. Я його губила, коли в нас був обстріл, а потім я його знайшла. Трошки підремонтували. І от очі мені подарував побратим, і він тримає мій оберіг. Одні обереги, все одні обереги.
Я вважаю: на все воля Божа. Я так рахую, коли кажуть, що повезло, то я рахую, що то не пощастило — то в Бога на мене є ще плани, ще не прийшов просто мій час.
Було таке, як послав ангела-охоронця. Ми вже повертаємось додому, дорога під обстрілом. І стоїть хлопчина на обочині і махає нам рукою. І мій екіпаж каже: зупинись, може щось прилетіло. А він нам каже: бігом, бігом, бо дорога прострілюється. То три секунди: секунду ми зупинялися, секунду він то говорив і секунду ми почали їхати. І щойно ми поїхали — саме в те місце, за 20 метрів, прилетіла міна. Тобто якби б не цей ангел охоронець, якого послав нам Боженька, щоб нас загальмувати, на ці три секунди, ця міна була б наша.
Онук
Умови в нас були, що і без світла, без води, у приміщенні -1 градус. Але ж є термоковдра і спальник. Все можна витримати. Людина така, що вона все витримає, було б бажання. В мене поки бажання є. Хоча вже хочу на пенсію.
Самий острий момент, що мені найбільше болить, що я мало спілкуюся з внуком. Він у мене маленькій і він може мене забути. Забуває. Коли додзвонишся, бо в нас же зв'язок поганий, коли-не-коли вдається по відеозв’язку його побачить, то він не завжди вже впізнає. Йому ще нема трьох рочків, а я вже більше року тут. Оце найбільш болить. А інші всі вже виросли, все зроблено. Кожному робити те, що він навчився.
