"Найстрашнішим було, коли привезли військового, у якого була травматична ампутація всіх кінцівок. Він плакав просив хлопців, щоб вони його добили. Найстрашніше, коли привозили з вогнепальним осколковим пораненням голови дворічну дитину. Що може бути страшнішим?"
Так на питання про небезпеку та складнощі роботи у фронтовому Бахмуті відповідає лікар Ігор Манохін. Він — рентгенолог Бахмутської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування. Із початком повномасштабного вторгнення не поїхав з міста, лишився і працював, доки було можливо.
Розповідає: навантаження на лікарів збільшилось втричі. Згадує: були дні, коли до лікарні у Бахмуті привозили до 800 поранених, не всіх лишали у бахмутській, деяких відправляли далі. В середньому, за словами лікаря, бахмутські медики надавали допомогу 300 пораненим на день.
Як лікарі працювали попри обстріли, із якими пораненнями приймали людей і якими були лікарські будні у фронтовому Бахмуті — Ігор Манохін розповів Суспільному Донбас.
"Нас обстрілювали, руйнували, і лікарня поступово зменшувалась"
Чи збільшилося навантаження і з чим до вас найчастіше зверталися люди, коли почалось повномасштабне вторгнення?
Із початку повномасштабної війни на території лікарні працював 65-й військовий шпиталь і основним напрямком роботи були військові травми: вогнепальні поранення, мінно-вибухові травми, в більшій мірі це були травматичні ушкодження. Але були й інсульти, й інфаркти у цивільних людей старшого віку.
Кількість пацієнтів зросла в рази. Коли почалися військові дії і на Луганщині, то за шляхом евакуації всі поранені, всі військові йшли через нашу лікарню.
Деякі лікарі поїхали: деякі з попередженням поїхали, деякі самі по собі, взяли відпустки. Десь з 5 квітня була обмежена кількість лікарів.
Договору ніякого не було. Травматологи, анестезіологи, моя служба — рентгенологи — ми зібралися в ординаторській і розподілили обов’язки, працювали за всіма напрямками. Травматологи — не тільки травматологи, неврологи — не тільки неврологи.
Кожен лікар працював на режимі "взаємозамінності": і рентгенолог, і евакуація пацієнтів, і надання медичної допомоги хронічним хворим, і співпраця з волонтерами, які привозили і харчі, і ліки, і все це розвозили людям. Всім займалися, все, що можна, робили цілодобово. Займалися всіма пацієнтами.
Найстрашнішим було, коли привезли військового, у якого була травматична ампутація всіх кінцівок. Не було ні верхніх кінцівок, ні нижніх. Він плакав просив хлопців, щоб вони його добили, бо боявся повертатися додому в такому вигляді.
Найстрашніше, коли привозили з вогнепальним осколковим пораненням голови дворічну дитину. Що може бути страшнішим?
Було всяке, бачили всяке. Дещо зараз не можна розповідати, після війни будемо розповідати.
Були постійні обстріли. Руйнувалися корпуси лікарні. Як ви продовжували роботу?
По самій лікарні обстрілів було мало. Приміщення лікарні десь до середини травня працювало в штатному розкладі.
Після травня почалися прильоти по корпусам лікарні. І з часом, чим більше було уражень, тим більше зміщалися, так би мовити уплотнялися: корпуси, які руйнувалися залишали, перебиралися в цілі корпуси і продовжували працювати.
Поки була можливість, ми відкрили неврологічне відділення на 60 койок, працювали там з людьми. Потім коли обстрілами повибивало всі вікна в лікарні, перемістилися у поліклініку, там відкрили відділення на 15 койок. Ото ми так рухалися, зменшувалася в розмірах лікарня. Денний стаціонар був, працювали лікарі, а потім вже і там не було можливості працювати.
Чому ви ухвалили рішення залишатися?
Це наша країна, як можна кудись бігти, коли така біда? Ніхто не біг. Це перше. По-друге, я в Бахмуті був завідувач відділення і залишалися мої співробітники — і лаборанти, і лікарі. Як я їх міг залишити? Ніяк. По третє — були ж пацієнти.
Доки залишаються мешканці міста, ми продовжуємо надавати допомогу. Поки було світло, всі залишалися на своїх робочих місцях. Коли світло зникло, десь два тижні співробітники пробули в місті, потім я дав команду всім роз’їжджатися, бо сенсу не було залишатися в місті.
Сам залишався, і в цей час йшла евакуація обладнання. Керівництво дало команду: ми збирали обладнання, вантажили і вивозили. Було вже розуміння, що місто буде частково окуповане, зруйноване, а треба було далі працювати, тому і вивозили.
Чи знали ви, куди будете вивозити, чи ухвалювали для себе рішення, що ви теж потім кудись переїдете?
Керівництво лікарні продовжувало організовувати роботу, поки ми працювали в Бахмуті, шукало міста, де можна буде розташувати лікарню на той випадок, коли місто буде окуповане чи не буде можливості працювати в місті.
Ви вже розуміли, що теж поїдете в інше місто чи думали ще залишитися в Бахмуті?
Дев’ятого серпня я був у своєму будинку. В мене приватний будинок в Бахмуті, на жаль, був. За сорок хвилин поряд з будинком лягло 60 мін. Коли це сталося, я вже зрозумів, що виходу немає: треба буде виїжджати, бо небезпека перевищувала користь мого перебування в місті.
Ви ховались у підвали?
Я не жив у підвалі. І мене трошки інша психологія: хоч підвал, хоч не підвал, якщо прилетить твоя міна — тебе знайде і в підвалі, і де завгодно.
Як ви діставалися до лікарні?
Спочатку їздив на власній автівці, а потім пішки. Якщо сам десь йдеш - відповз, а на автівці був ризик, в бік не відстрибнеш на автівці.
Скільки ходили пішки на роботу?
В один бік два з половиною кілометри. Бувало і по три рази. Коли пізно, залишався, в кабінеті ліжко стояло.
Як ви трималися, заспокоювали себе? Таке бачити щодня.
Ми ж лікарі. Щодня стикалися з травмами і з ДТП, всяке бачили. Помінялася тільки кількість поранених. Але треба ще розуміти, що ми на Донбасі, ми в Бахмуті із 2014- го року, і перша війна через нас пройшла.
В першу війну ми приймали по 140 поранених за добу, у другу війну до 300 поранених за добу. Ми морально були готові. Війна ці вісім років на Донбасі не закінчувалася.
Кількість поранених - це тих, кого приймали. А були такі випадки і 800 людей за день привозять. Прямо у дворі йшло медичне сортування. Тобто 300 десь поранених, яким надавалася допомога, але інколи деяких просто перекладали в іншу автівку і вивозили одразу.
Ми робили свою повсякденну роботу. Трошки більше об’єм. Які герої? Хлопці герої, які воюють, а ми…
Ви у себе в лікарні надавали допомогу чи надавали допомогу військовому шпиталю, який був в Бахмуті?
У нас працювала хірургічна служба. Травматологи наші працювали десь до липня, вони надавали допомогу і цивільним, і військовим. Працювали дві операційні, плюс військові лікарі, 65-й шпиталь працював.
Коли були пацієнти, тоді і працювали. Не можна ж було так казати: я вдома, я не на зміні. Приїжджали, виїжджали ввечері, якщо лікарі військові дзвонили, знову виїжджали і працювали.
А в кінці серпня зрозуміли: все, ви будете виїжджати?
Була критично зруйнована електрика, і відновити її під час бойових дій не було можливості, тобто моя служба стовідсотково не працювала б вже.
З рухом фронту все менше і менше залишалося цивільних, а військові лікарі працювали самі. Акценти зміщалися у бік військових, і потреби в нашій роботі не було.
Працюю в Дніпрі і став безхатьком
Розкажіть, як зараз змінилося ваше життя?
Знаєте, як змінилось життя? Тепер я себе вважаю підстаркуватим бомжем. Будинку немає, міста, на жаль, також немає, повертатися нікуди, придбати своє житло можливості немає і не буде. Як туристи, скитаємося по країні.
В Бахмуті працювали на стресі, бо ніколи було думати — куди, як. Потреба була — працювали, працювали, працювали. А тепер треба своє життя якось планувати, а планувати ніяк не виходить.
***
Нині Бахмутська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування відновила роботу у Дніпрі. Заклад надає меддопомогу профільних лікарів усім жителям Бахмутської громади. Лікарі почали приймати пацієнтів на початку червня 2023 року.
Дивіться також:
