Волонтерська діяльність Богдана Зуякова почалася одразу після 24 лютого 2022 року. Тоді студент Луганського національного університету Тараса Шевченка з однодумцями став частиною волонтерського руху в Краматорську Донецької області.
Нині йому 23. Цьогоріч він продовжив навчання вже в другому виші. Богдан пробував жити поза прифронтовим регіоном. Переїхав у столицю і навіть влаштувався у школу "трудовиком", однак вже за два місяці повернувся в рідне місто.
Краматорець, ризикуючи власним життям, допомагає іншим з евакуацією, харчами, відновленням житла. Натомість за таку звитягу він отримує не лише вдячність, а ще й хейт. Йому закидають начебто недоречну посмішку на фронті, а ще дорікають за російську. Але найважче, каже молодий чоловік, подолавши небезпечний шлях, чути, що тобі тут не раді.
Як з першого дня вторгнення військ РФ в Україну волонтер з Краматорська рятує людей з-під обстрілів — Богдан Зуяков розповів Суспільному Донбас.
"Я патріот свого міста, Донеччини. Мені подобається жити тут. Тому, коли був в Києві й бачив у новинах як прилітає по Костянтинівці, Торецьку, як важко в Бахмуті — серце рвалося додому. І я повернувся. Війна не відпустила мене".
Богдан Зуяков у мирному житті захоплювався армрестлінгом, отримав титул Чемпіона України серед молоді у цьому виді спорту. Тепер мріє стати тренером, ділиться спортсмен.
Наразі його учні з міста або виїхали, або поповнили лави Збройних сил України, розповідає Богдан, а він свою енергію спрямовує на допомогу тим, хто найбільше потерпає від війни. Одним із напрямків його діяльності стала евакуація.
Богдан не вірить у забобони. Головною "прикметою" збільшення кількості бажаючих виїхати з Донеччини називає інтенсивність обстрілів російських агресорів.
Евакуація: кому і як допомагає
Власної автівки для здійснення евакуації цивільних у фронтових містах і селах Донеччини волонтери не мають, перед кожною поїздкою вони шукають "бусик" по знайомих, розповідає Богдан Зуяков.
"Заявку на евакуацію може подати будь-хто, просто написавши мені у соцмережі про бажання виїхати та залишити свій контакт. Частіше звертаються родичі. Вони пишуть, що хотіли б, щоб ми допомогли вивезти їхніх бабусю чи дідуся з Часів Яру, Калинівки чи Торецька, наприклад", — розповідає волонтер.
Наголошує, аптечка, інструменти та запасне колесо — це те, що вони обов'язково беруть з собою на кожний виїзд. Захисні плити та каски для власного захисту, каже, їм передали українські військові.
"Це "бронь" їхніх загиблих чи поранених побратимів. Багато хто з приводу цього має забобони: не живуть у квартирах чи будинках з № 200, 300, не вдягають нічого з померлих. У нас таких забобонів немає, як і коштів придбати нове".
Буває таке, що, прибувши за вказаною адресою, люди відмовляються від евакуації, каже Богдан, але в більшості випадків їх вдається переконати.
"Ми ж завжди усміхнені, це зближує. З пів сотні евакуйованих, категоричних відмов, коли ми поверталися без людей, було десь випадків п’ять. Були також пропозиції привезти людей назад додому, наприклад, в Авдіївку. Тут вже не погоджуюсь я. Як би не вмовляли, ми не повертаємо людей на війну", — запевняє краматорець.
Нині аргументують таке бажання вони дуже просто, каже Богдан, сезон городів.
"Це для мене парадокс. 90% таких пояснень – це город. Саме він є неймовірною силою тяжіння для повернення людей додому, у небезпеку".
Грошей ані з тих, хто рятується, ані з їхніх родичів волонтери не беруть, на паливо дають або благодійники, або ж волонтери вивозять людей власним коштом, розповідає Зуяков.
"У жодному разі грошей ми не беремо!"
Порятунок з небезпекою для життя
Торік 31 грудня під час евакуації по дорозі до села Торське волонтери вперше потрапили під серйозний обстріл, згадує волонтер. Тоді було дуже страшно, каже Богдан.
"Постріл був так близько, що нас обох контузило, страшенно боліла голова. Після того були випадки набагато гірші і прилітав вже не якийсь "Град", а ракета, та вже переляку такого немає. Звикли. І це погано, бо має бути почуття самозбереження", — ділиться молодий чоловік.
"Було таке, що за день ми робили три виїзди на фронт під щільним вогнем з ризиком для життя і зовсім на це не зважали. Кожного разу, коли поверталися, я думав нормально ж все, то можна їхати знову. Почуття реальності і небезпеки повертаються лише після паузи".
На його думку, гірше, коли починають панікувати пасажири, бо опанувати себе простіше: "Прилетіло і не вбило — то й добре, а ось, якщо люди в розпачі — це прям спантеличує. До цього звикнути не можу, важко й досі".
Свою першу евакуацію Богдан добре пам’ятає. Тоді, каже, було більше хвилювань, але все пройшло добре. А ось найскладнішим у порятунку людей називає не обстріли, а дитячий плач.
"Дороги на фронті погані, їх фактично там немає, тому часто дітей вкачує. З одного боку і повільніше ти їхати не можеш, не те щоб зупинитися, а з іншого — дитині погано",— згадує волонтер.
А ще він каже, що неприємностей інколи додають і самі "пасажири".
"Як і скрізь, є конфліктні люди. Були такі випадки, що нам закидали те, що ми , умовно, на мерседесі С класу зі шкіряним салоном за ними не приїхали".
Робота "загону швидкого реагування"
Окрім евакуації, волонтери Краматорська гуртуються щоразу після обстрілу міста. Як розповідає Богдан, вони формують групи на допомогу людям. Це можуть бути збір речей, ремонтні роботи.
"Ми допомагаємо руками. Я всьому навчався в процесі, дивився на своїх старших, більш досвідчених колег і сам набирався досвіду. Спочатку щось подавав, а зараз вже можу перекрити дах", — хвалиться студент з Краматорська.
Як він зазначає, волонтери завжди на по готові під час тривог. Вони одними з перших приїжджають у місця обстрілів. Так було і під час ракетних ударів по Слов'янську та Краматорську.
"Ми саме поверталися з Сіверська, куди відвозили гуманітарку. Їхали через Слов'янськ, коли по ньому росіяни почали гатити С-300. Прямували на одне місце влучання і стався повторний обстріл поряд з нами. Ми побачили пораненого чоловіка, який стікав кров'ю, надали йому першу допомогу. Медики потім сказали, що вона була дуже вчасною, оскільки поранений міг померти від втрати крові", — згадує Богдан.
Швидче за екстрені служби команда волонтерів Зуякова прибула й на розбір завалів по вулиці Марата в лютому, куди поцілили війська РФ.
"В Авдіївці стали свідками авіаудару по місту. Ми побачили чоловіка, якому наскрізь пробило ногу. У нього була сильна кровотеча, ми наклали турнікет і відвезли його в стабілізаційний пункт".
Краматорськ: обстріл піцерії
27 червня, згадує Богдан Зуяков, він саме був вдома. Після першого вибуху вийшов на вулицю і побачив як ще одна ракета просвистіла над містом. Краматорець зателефонував друзям і вони попрямували до ймовірного влучання у селищі Біленьке.
"Коли ми під'їхали, то побачили двох постраждалих. Одна жінка була поранена, я перев'язав їй рани. Іншу — контузило, ми привели її до тями й заспокоїли, а вже за 15 хвилин були біля піцерії", — розповідає Богдан.
Першим, кого він там побачив, каже, був його знайомий з команди краматорських волонтерів. За словами Богдана, чоловік був пригнічений і дуже розгублений. Як з'ясувалося, його дружина того вечора була на зміні — вона працювала на кухні у закладі, куди поцілила російська ракета.
"Він її покликав і вона обізвалася під грудою уламків. Ми довго до неї не могли дістатися. Там було дуже небезпечно, бо кожної хвилини могла обвалитися плита. Жінка була важко травмована, але, на щастя, жива, і при свідомості".
На допомогу прийшли й інші волонтери, вони виводили з кав'ярні неушкоджених, розповідає краматорець, потім — діставали з-під завалів тих, хто був присипаний уламками й самостійно не міг вибратися.
"Ми розподілилися на групи та стали розбирати по квадратах. Оголошувалися хвилини тиші, аби почути людей — це переважно були крики болю та стогін".
"Ми винесли трьох поранених на ношах, чотирьох дістали загиблих, ще сімох просто вивели. Я був шокований, відчував неймовірний біль від того, що сталося. У кафе була переважно молодь, це горе і жах. Я особисто знав керуючого закладом, він загинув", — розповідає Зуяков.
Гуманітарна допомога: кому везуть і як їх приймають
Бахмут, Святогірськ, Лиман — волонтери завжди поспішали туди, де було найгарячіше, ділиться Богдан. Наразі вони їдуть у населені пункти, куди решта не доїжджає.
"Усі знають про Сіверськ, Часів Яр, але навколо багато сіл, де лишилися двоє-троє стареньких. Туди ніхто не їде. Не часті гості й там, де лишається двадцять людей, оскільки це може бути небезпечно", — пояснює краматорець.
"Коли ми знаємо, що там потрібна допомога, нам не важливо, наскільки близько це буде до лінії фронту, наскільки це буде небезпечно. Людям треба допомагати".
За словами волонтера, втома від війни дуже відчутна, але на загальні настрої вона не впливає.
"Погляди майже не змінилися. Чим ближче до фронту, тим гучніше російська пропаганда. У людей немає можливості послухати українського радіо, особливо в селах. Коли старенькі чують, що їх бомблять ЗСУ і в Україні на них не чекають, то вони в це вірять", — пояснює Богдан Зуяков.
"Ми навчилися з цим жити, що не у всіх думка така, як хотілося б нам. На жаль, є люди, яким не хочеться допомагати, але і помирати залишити їх ми також не можемо".
Не вигоріти натомість допомагають позитивні відгуки, а їх набагато більше, переконує волонтер.
"Траплялося різне. Були під Ясинуватою, там чоловік тицяв у прапор на плитоносці мого напарника і казав: "тут вам не раді", стриматися тоді вартувало надзусиль. З іншого боку, мені часто дорікають за російську, мовляв, мова агресора. Розумію й обов'язково перейду на рідну, але хочу, щоб це сталося природньо, не під тиском. Натомість частіше все-таки нас при зустрічі обіймають, пригощають чаєм, полуницею", — ділиться враженнями краматорець.
І переконує, що після війни роботи на Донеччині буде ще більше, тому про переїзд не може бути й мови.
"Після перемоги, людям ще буде потрібна наша допомога. Поки відновлять електромережі та водогони, потрібно буде возити ліхтарики, воду. А скільки руйнувань — це все маємо відбудувати".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
