Неля Шастун — мати двох оборонців Маріуполя. Її сини воювали у складі полку "Азов". Старший загинув під час боїв у місті у квітні 2022 року. Жінка змогла розшукати його могилу у окупованому Маріуполі, а коли тіло вивезли опізнала після ДНК-експертизи. Другий син Нелі був 86 днів у оточеному росіянами місті, на заводі "Азовсталь", звідки потрапив у полон. Вона робила все, аби пришвидшити звільнення сина. 31 грудня він повернувся до України. Нині Неля разом із організацією "Жінки зі сталі" продовжує боротьбу за всіх інших бранців.
Це не лише історія матері, яка втратила сина на війні, шукала і знайшла його тіло. Матері, яка шукала, чекала і зустріла другого сина після понад 200 днів полону. Це історія жінки, яка не втратила сил у найглибшому горі, продовжує боротьбу за інших і знає, як не полишати надії. Суспільне публікує монолог Нелі Шастун.
Брати
Мій старший син Ігор у 2012-му році був демобілізований зі строкової служби, яку він проходив у Києві, у Почесній Гвардії полку президента. Він туди пішов, щоб потім поступити у школу міліції. Завжди казав: я хочу стояти на обороні людей, на обороні своєї країни
У нього було дуже багато медичних показань, він міг не піти до армії, але казав: якщо ти покажеш мою медичну картку комусь, то я з тобою не буду розмовляти.
Потім після армії він вирішив трошки накопичити грошей, і тому пішов працювати на комбінат Ілліча (я там працювала) у ливарний цех. Обрав надважку професію — обробник гарячого металу. Це робота відбійним молотком по гарячим виробам.
Коли в 2014 році почалася війна, сказав: я не буду сидіти склавши руки. Скільки могла, я його утримувала. Але у 2015 році на комбінаті Ілліча була повна мобілізація, він не став ховатися, перший пішов до лав Збройних сил.
Ігор служив у 23-му загоні морської охорони прикордонником на морському катері до кінця 2020 року. А потім полк "Азов" отримав такий же катер, вони шукали туди командира і знайшли в особі Ігора. Запросили його, і вже з лютого 2021-го року Ігор почав служити у полку "Азов".
Другий мій син ― Микита, на 5 років молодший. Брат для нього був авторитетом. В 19 років він теж пішов у маріупольський загін морської охорони, потім перейшов у 56-ту бригаду. У нього був контракт на три роки, які він прослужив під Донецьком в окопах.
У 2019 році Микита одружився і казав, що, напевно, йому вже досить війни, навоювався, віддав борг державі і буде жити мирним життям.
Але 23 лютого 2022 року він мені зателефонував на роботу і сказав: мама, буде таки війна, я йду до Ігоря. Я кажу: чому в "Азов", чому ти не йдеш до своїх? Він каже: мам, це вже не така війна, яка була 14-му році, це — масштабна.
Він сказав: я мушу, я маю боронити державу з тими, кому я довіряю, а довіряю я лише своєму братові. І ми будемо спина до спини захищати наших людей нашу державу.
Сини попереджали нас і казали, щоб ми виїжджали. Але ми, як і більшість людей в Маріуполі, не вірили, що буде таке горе. Вважали, що буде, як в січні 2015, що наша держава нас захистить, наші військові нас захистять.
Востаннє я бачила Микиту 10-го березня, ми ще були в Маріуполі, він приїжджав. Більше я синів не бачила. В березні ми виїхали з міста.
Ігор. Пакет №9
Коли ми в березні виїхали з Маріуполя і приїхали в Київ, знову з'явився зв'язок із синами. Переважно ми переписувались. 1 квітня десь на початку 11 години ранку, дзвонить Микита і каже що Ігор "200". Для мене це був дуже важкий удар, я не знала що мені робити. Билася в істериці…
Його підрозділ стояв на вулиці Зелінського між будинками 13 та 19-Б. Тепер ми знаємо, що були люди, які здали точку. І по ним почали гатити зі всього що є: танки, пушки, артилерія.
Осколками однієї з мін Ігорю розірвало артерії на ногах. Він просто стік кров'ю. Коли тіло сюди прийшло, я побачила, що він був з турнікетами на ногах, з маскою для штучного дихання. Але як хлопці розповіли, він буквально за хвилину-дві стік кров'ю та загинув.
Можливості забрати тіла не було. Десь в червні я знайшла людей в Маріуполі, які його там приховали. Його поховали в тій самій воронці від того снаряду. Мати того хлопця (через якого жінці вдалося знайти могилу сина — ред.) ходила на імпровізовану могилу мого сина, розмовляла з ним, носила йому квіти.
Цей хлопець мені розповів, що батько мого сина (він лишився в Маріуполі - ред.) ініціював ексгумацію тіла. І коли тіло дістали він сказав, що то не його син, це фашист з наколками "Азова" і відмовився від нього.
Тоді у мене почалися дійсно жахливі дні, тому що я не знала, що мені робити, куди бігти, до кого звертатися за допомогою, щоб тіло повернули сюди на Україну. Тим часом почали розказувати, що всі тіла — і цивільних, і військових — скинуть в одному місці в Маріуполі. І що там всі тіла гнитимуть.
Читайте також: Перші тіла воїнів, які загинули на "Азовсталі", 7 червня прибули до Києва
Я зверталася скрізь, де могла, шукала підтримки. Так я знайшла слідчу, яка розпізнавала тілаПерші тіла українських військових, які загинули на заводі "Азовсталь" у Маріуполі, російська сторона в рамках обміну передала Україні 4 червня. До Києва 7 червня прибули 162 тіла загиблих військових. Це були бійці полку "Азов", 36-ї бригади морської піхоти, СБУ, Державної прикордонної служби, Національної поліції та інші.. Вона зателефонувала мені 3-го серпня і сказала, що є збіг за татуюваннями. Ми приїхали, подивилися на фотографії. Дійсно, всі татуювання зійшлися, окрім одного, останнього, яке Ігор зробив собі в день народження. В нього був день народження 23 лютого, а 22 лютого він набив велике татуювання на всю грудну клітку. Про нього я не знала.
Огляд робили у Бучі, акт був від 24 червня. За допомогою слідчої ми дізнались, що Ігор був вивезений в першому рефрижераторі, це стало зрозуміло, бо його пакет був під номером 9.
Я кажу, що хочу тест ДНК. Ми ще чекали три тижні поки прийшов тест ДНК. Відповідь: 99,99 збігу, що то моя дитина.
Тоді ми провели кремацію. Чекали на меморіал, але меморіалу досі немає. Я забрала урну з прахом своєї дитини і похвала поруч — там, де ми зараз живемо.
Микита. 7,5 місяців полону
Тим часом почалася блокада "Азовсталі", і в блокаді був Микита. У Маріуполі ми жили за три кілометри від заводу, я бачила "Азовсталь" із балкона, знаю де що, як знаходиться.
Я розуміла, що ті п'ятитонні бомби пробивають усе, ті фосфорні напали спалюють все. І дивитися на то було страшне. Рідні тоді наполегливо вимикали телебачення, щоб я того не бачила. Мені залишилося одне: дивитися як вбивають мою другу дитину. Всі новини — всі показували, як обстрілюють комбінат "Азовсталь".
Так почалася боротьба. Боротьба за те, щоб його їх вивели з "Азовсталі". Так почалися мої мітинги, я ходила на кожен. Там я познайомилася з Наталкою Зарицькою та Наталкою Кравцовою. Це вони у травні поїхали в Туреччину до Ердогана і молили його про допомогу, щоб вивести хлопців. І поки вони були там, нарешті здійснилося — хлопців почали вводити.
Тиждень перед тим в той рідкий момент, коли він вийшов на зв’язок, Микита мені писав таке: "мама, ми тут помремо як собаки, або нас вб'ють або від голоду".
Ми 16 травня, не відлипали від екранів. Микиту вивели 17 травня. І ми видохнули. Ми побачили, що нам пообіцяли не полон, що це евакуація: буквально три-чотири місяці — і вони всі будуть вдома. Ми дуже зраділи, я Микиті писала, він відповідав: дай Бог, щоб так!
Нарешті було і 20 травня, коли вже вийшли командири. Ще три місяці, ну вже три місяці витримаємо, їх же не будуть там катувати, вбивати, вони ж вийшли, є домовленості, повинні повернути — так ми думали.
Патронажна служба написала мені: так він вийшов, виведений в полон 17 травня, і знаходиться в Оленівці. От і все, що ми знали. Але після 28 липня (в ніч теракту в Оленівці — ред.) — все: для нас то була біда. Ми вже зрозуміли, що в наших хлопців просто так не віддадуть. І це справді було якесь жахіття, просто чекали новин.
Микита — молодший син Нелі Шастун був саме в тому бараці, де окупанти влаштували теракт. Він дивом вижив. Бійця звільнили з полону 31 грудня 2022 року. Читайте його історію:
"Просто горіли всі, хто живцем, хто не живцем". Історія "азовця" Микити Шастуна, який вижив під час теракту в Оленівці
Жінки зі сталі
Я залишаюсь в організації "Жінки зі сталі". Так мої діти знайшлись, одна і друга. Але, як я скажу, що я опускаю руки? Я не можу кинути людей напризволяще, вони на мене дивляться. Мабуть, це — моя місія: допомагати людям. Я повинна людям допомагати, що можу, то роблю.
Ми проводимо акції, ми працюємо координаційним штабом, ходимо до уповноваженого ВР з прав людини Дмитра Лубінця, організуємо зустрічі, щоб люди могли зрозуміти, що відбувається, що їх ніхто не кинув напризволяще, що за них борються.
Ми їздили до ПАРЄ у Страсбург, зустрічались з сенаторами в Парижі, були в Женеві, були в Червоному Хресті, були в місії ООН. Остання поїздка була в Польщу.
Ми розповідаємо і показуємо, в якому стані повертаються наші люди із полону.
Один приклад. Люди втрачають вагу. Наш рекордсмен по втраті ваги з морських піхотинців: Іван, який втратив 80 кг. Мій син втратив 40 кілограмів ваги: при зрості 2 метри він прийшов з вагою 60 кілограмів.
Чоловік Наталки Зарицької повернувся і привіз з собою ложку, якою він їв. Це пластикова ложка поділена навпіл, одна половина була у когось, а другою половиною їв. От чи встигаєш, чи не встигаєш — давали 15-20 секунд на поїдання їжі. Як хочете так і їжте.
Ми розказуємо, що наших полонених, хлопців і дівчат, там катують. У списку зі 168 людей, який Наталка Кравцова передала під час аудієнції з Папою Римським є не тільки військові жінки, а і цивільні. Уявіть, 31 грудня міняли жінку, якій більше 70 років, яка працювала простим кухарем. Я не знаю, що в головах у тих людей, що вони хочуть від цивільної людини, а тим паче від жінки?..
В Україні ми їздимо по всіх містах, підтримуємо рідних полонених.
Потрібно не втрачати надію і не опускати руки. В жодному разі не опускати руки. От наша сім'я втратила будинки у Маріуполі, втратила всі речі, а я втратила дитину. Мій син втратив рідного брата. Але за життя ми боремося, і я знаю, що ми будемо жити в найкращій державі на світі.
Як діяти рідним полонених
Я раджу, по-перше, звертатися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, до Національного інформаційного бюро. У полку "Азов" є патронажна служба, якщо людина служила у ЗСУ — звертатися до військової частини, до командирів.
По-друге, ні в якому разі не йти на перемовини з російською стороною. Дуже багато було випадків ще в 2014 році і зараз, коли просять гроші і пропонують вирішити питання, витягнути людину.
Я знаю випадок, що близькі заплатили 200 тисяч гривень, а людини немає, ніхто його не повернув. Гроші просто втрачені, людина не знає, що їй робити.
Люди, які виставляють фото своїх рідних дітей, чоловіків, дружин, сестер у військовій формі зі зброєю в руках, роблять велику помилку. Цього робити ніяк не можна. Тому що це, як червона ганчірка для бика, для всіх росіян, які тримають наших в полоні. Вони тоді ще далі відтягують, щоб не обміняти. Починають думати так: коли дуже багато людей про когось балакають, може, ми за нього щось попросимо більше.
Мовчати не треба, потрібно говорити, але говорити тихо. Говорити всім: крапля води камінь точить. Ось і ми капаємо кожен день, випускаємо якісь пости, про те що наші хлопці в полоні, що їх потрібно витягати. Але не треба робити якісь заходи, щоб весь світ бачив, що народ протестує проти держави. Треба правильно це робити.
Контакти для рідних тих, пропав безвісти, потрапив у полон чи загинув:
- Національне інформаційне бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб: 1648 (телефон гарячої лінії), +380 44 287-81-65 (для дзвінків з-за кордону), сайт nib.gov.ua
- Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими: 0 800 300 529 (консультаційна лінія), сайт koordshtab.gov.ua
- Об'єднаний центр пошуку полонених при СБУ: +38 098 087 36 01; +38 067 650 83 32.
- Відділ репатріаційних заходів та відділ пошукової роботи Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України: +38 (044) 454-73-51.
- Міністерство внутрішніх справ України гаряча лінія для звернень рідних та близьких полонених, зниклих безвісти та загиблих захисників: +38 (089) 420 18 66
- Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України:
- пошук зниклих безвісти: +38 (099) 792 01 26,
- щодо військовополонених: +38 (066) 382 03 56 (Олександр Смирнов), +38 (093) 059 09 46 (Роман Каракаш),
- пошук і передача тіл загиблих: +38 (050) 600-25-37, +38 (044) 355-14-74
Читайте також
"Жага рятувати життя": інтерв'ю військової медикині, яка пройшла "Азовсталь" та Оленівку
Пройшла блокпости окупантів. Історія нацгвардійки Марії, що вийшла з Азовсталі
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
