"Я не маю жодних бар'єрів", — каже Емма Андієвська. Вона називає себе шаленою, сміється, коли згадує, як у дитинстві навмисно говорила українською всупереч проханням матері, і зовсім не переймається тим, що про неї думають інші. Уже понад вісім десятиліть вона живе за кордоном, але незмінно повторює: "Я живу Україною".
Емма Андієвська — одна з найяскравіших постатей української культури поетка, письменниця, художниця, представниця українського модернізму, авторка понад 40 книжок і близько 17 тисяч картин. Вона народилася у Сталіно (нині Донецьк) у зросійщеній родині. Коли через хворобу родина переїхала на Київщину, маленька Емма вперше почула українську і вирішила — писатиме лише українською.
З 12-ти років Андієвська живе в еміграції, однак увесь її творчий доробок — українською мовою. Вона неодноразово говорила, що поставила собі завдання "створити українську державу в слові". За її словами, українкою її зробила несправедливість — зневажливе ставлення до української мови й культури. Саме тому вона свідомо обрала українську як мову свого життя і творчості.
Емма Андієвська, Мюнхен, червень 2026 року. Суспільне Донбас/Олександра Папіна
Цього року Емма Андієвська відзначила 95-річчя. Суспільне Донбас ексклюзивно поспілкувалося з мисткинею. Читайте її думки — про любов до України, українську мову, дитинство, спротив русифікації, свободу й відповідальність митця.
"Я собі сказала: лусну, а буду українкою!"
Емма Андієвська народилась у 1931 році у Сталіно (сучасний Донецьк) в родині шкільної вчительки та хіміка-винахідника. Як говорить сама пані Емма, про Донецьк вона майже нічого не памʼятає.
"Про Донецьк я дуже мало памʼятаю. Справа в тому, що я дуже хворіла. Так, що я по справжньому Донецьк не знаю. У мене щороку дизентерія була, але така страшна була, що я просто танула. І лікар сказав, щоб я вижила треба змінити клімат. Ну і мама звичайно переїхала, і мені стало ліпше".
Емма Андієвська, Мюнхен, червень 2026 року. Суспільне Донбас/Олександра Папіна
Родина Емми Андієвської переїхала до Вишгорода на Київщині, де дівчина вперше почула українську мову.
"Я почула українську мову, і це мені просто з серця розійшлося. Думаю, боже, яка це гарна мова. Лише тому, що вона задрипаною імперською не є, тому її не заважають. А я собі сказала, що я лусну, а буду українкою!
Мене виховували в зросійщенній родині, тобто це українська родина, але виховували мене як росіянку. Мама — українка. Але це типове виховання українців, щоб українці зневажали своє майбутнє.
Мама ж моя розмовляла по-російськи. Усі дома розмовляли по-російські. Справа в тому, що російська була престижною мовою, а українська — це фе, це мужицька мова. Так от я розмовляла мужицькою мовою.
Що мама? Бідна моя мама! До нас приходили знайомі, і звичайно росіяни, і такі заядлі росіяни, а я — українською мовою.
Українська мова, така фантастична. Я закохана в українську мову. Я з малку була закохана в українську мову. Кожне слово, яке воно звучне! Супроти російської… Та російська в підметках ходить".
"Я на порожньому місці зроблю Україну!
Коли Еммі Андієвській було 12 років, її мати рятуючись від репресій радянської влади емігрувала до Німеччини.
Хоч я довго живу і за кордоном, але я люблю кожну українську відгалужень. Бо це надзвичайно! Скільки Україна робить для себе, попри те, що вона не мусила б нічого робити. А це надзвичайно, це вже моє. І через це я так тішуся, що можна говорити українською мови, що можна українську культуру поширювати.
Я полюбила Україну, тому що у нас вдома зневажливо відзивалася про Україну, бо вона не має держави. Саме тому вона і не має держави, що вона задобра. Так! Треба трошечки дати по задку, щоб трошечки згладити цю доброту!
Емма Андієвська, Мюнхен, червень 2026 року. Суспільне Донбас/Олександра Папіна
Але це тому, що є такі шаленці, які сказали: “Я на порожньому місці зроблю Україну”. І я оце роблю!
Я ні одного речення не написала по-російськи. Я знаю російську мову трошки ліпше, ніж багато інших тих, які думають, що вони знають. Бо я виховувалась в російському середовищі, і в мене акцент видушили ще, коли я була дитиною. Але я собі сказала: я з уярмленими, я їх право вборонятиму! Все!
Емма Андієвська, Мюнхен, червень 2026 року. Суспільне Донбас/Олександра Папіна
Бачите, я ж могла писати німецькою, англійською, при бажанні і французькою. Але я вибрала українську. Бо вона зневажена, як кожна недержавна мова.
Мені казали: "Хто вас буде перекладати? Вас забудуть!" Хай забудуть!. Але в ту секунду, поки не забули, я їм тлумачила в мозок яка надзвичайна Україна!
Бо я хочу, щоб Україна мала те, що інші не мають. Бо Україна все віддавала своє. І досі віддає. Треба робити для України! А від неї так багато пішло людей, найкращих людей, в чужі культури і пропали.
От і я вирішила не пропасти! Я зроблю все для України! Все, що тільки можу і не можу. Бо людина завжди може робити те, що вона і не може. І тоді вона велика. Тоді вона справжня. Тоді вона не боїться, що про неї скажуть. Хай собі кажуть! На здоров'ячко! Мене це не турбує.
Велике і мале – це дуже абстрактні речі. Треба бути просто людиною, тоді ви можете все зробити для інших. І я собі поклялася в житті, що все, що я можу зробити для України, я зроблю. А це тільки так можна підходити. І це звучить дуже аподиктично (логічно — ред.), але це справді так!
Коли мова уярмлює іншу – вона не моя мова
"Де я вивчила мову? Справа в тому, що серед українців було дивно багато людей, які досконало знали українську мову. А яка мова досконала! І це при тому, що українська мова не була ніколи державною. І бути такою досконалою – це феномен. Це людський феномен. Ніхто про це не писав, але це так є. Це унікальне явище абсолютно!
Я собі поклялася, що я ні одного речення по-російськи не напишу. Не тому, що я жодної мови не ненавиджу. Але коли мова уярмлює іншу – вона не моя мова. Все! Зовсім просто! Без ніяких ображень, а тільки ствердження.
Емма Андієвська, Мюнхен, червень 2026 року. Суспільне Донбас/Олександра Папіна
Що таке взагалі мова? Мова, з одного боку, це нічого. А з другого боку — це розквіт. Це як ви орхідею кожного разу собі свіжу одягаєте на суконочку. І це така розкіш! Це таке щастя!
І я своє щастя знайшла. Це моя Україна! І я собі поклянуся, що навіть як ніхто не говорить українською мовою, я скрізь розмовляю українською мовою.
Кожна мова потребує великої уваги. І точно знати, де його (слово — ред.) можна вживати, а де неможна. Де, скажімо, — лайливе слово, хоча воно не звучить лайливо. Українська мова дуже рафінована, вона дуже багато має лайливих слів, які не звучать лайливо. Це фантастика. А я люблю все, що надзвичайне .
Якщо ви дійсно хочете вивчити українську мову, то беріть книжки, учіть, запамʼятовуйте слова і тоді вам мова буде приходити. Я захотіла розмовляти українською мовою, і я розмовляю".
"Україна — то країна мрій"
"Я люблю так Україну. Хтось любить, хтось не любить. А я люблю. А любов все робить великим.
Без любови нічого по-справжньому не функціонує. Любов — це щось таке ірраціональне, що ми не можемо пояснити.
Емма Андієвська, Мюнхен, червень 2026 року. Суспільне Донбас/Олександра Папіна
Чому один любить, а другий не любить? Ну чому? А Бог його знає.
Там, на горі, вирішують, що любиш, а що не любиш. А я полюбила Україну, тому що вона була зневажена. І я ніколи не пошкодувала. А те, що любиш, у того ніколи не бачиш поганих сторін. Навіть якщо вони є.
А Україна — це те, що німці кажуть, “Traumland” — то країна мрій! Країна мрій!"
Зараз Емма Андієвська живе у Мюнхені у будинку для літніх людей. Стіни кімнати вона прикрасила своїми картинами та світлинами. Там її навідують старі друзі та українці, які через війну опинились у Німеччині.
Читати ще
