Алан Меєр — художник та громадський активіст з Берліна. Він з 2014 року організовував благодійні аукціони аби зібрати кошти для допомоги жителям Донеччини. Разом з іншими волонтерами організував кілька поїздок дітей з Авдіївки до Європи. Пізніше щороку робив мистецькі резиденції у містах Донеччини та Луганщини і планував купити будинок в Авдіївці, щоб зробити там мистецьку резиденцію. Його роботи є у колекціях художніх музеїв Краматорська, Авдіївки, Маріуполя та Старобільська.
У перші дні повномасштабного вторгнення Алан зустрічав українських біженців на польському кордоні та доправляв їх до Німеччини. А у серпні 2022 він отримав лист від дівчини з окупованого Маріуполя, в якому йшлося, що вона врятувала його картину зі зруйнованого музею міста.
Чому, на думку художника, мистецтво переконливіше за будь-які слова про врятовану картину та як трансформувалась мрія про резиденцію в Авдіївці — Суспільне Донбас поговорило з Аланом Меєром.
"Я б не знайшов Авдіївку на мапі": перше знайомство з Донеччиною
Після початку російсько-української війни у 2014 році Меєр долучився до гуманітарних ініціатив і працював із дітьми з прифронтової Авдіївки. Саме тоді виникло бажання побачити Донеччину на власні очі та познайомитись з людьми, з якими працював в гуманітарних проєктах, більше дізнатись про їх життя.
“Для мене практично Донбас — це було місце, яке я не знав зовсім. Що таке Авдіївка? Навіть коли вони до нас приїхали, я б не знайшов це місто на мапі просто так”, — згадує Алан.
Першим містом став Краматорськ, куди художник приїхав у межах мистецького проєкту зі створення муралів. Саме тоді Алан створив стінопис присвячений українському шаховому чемпіону Руслану Пономарьову.
Перші свої враження від Донеччини та Краматорська Алан порівнює з дисонансом між минулим та новою дійсністю.
“Це було настільки радянське місто — просто неймовірно. На вулицях реклама поїздок до Москви, Курська та Криму. Мені було, з одного боку, дуже дивно це все. Бо війна вже тривала. З іншого боку, я спілкувався з іншою спільнотою, для котрої це теж було дивно. І тому такий дисонанс. Це був час такого дисонансу в Краматорську”, — загадує Алан.
Також тоді Алана Меєра вразили люди, які долучились до культурних ініціатив, і таким чином змінювали своє місто.
“Мене вразила “Вільна хата”"Вільна Хата" — молодіжна платформа у Краматорську, який працював з 2014 року, ці всі люди, що прийшли малювати мурал. Я не очікував такого. У Берліні такого немає. Я думав, що буду сам повзати по цій стіні, а виявилося — ні. Люди хотіли долучатися. І коли ти щось таке побачив, ти хочеш до того доєднатися. Ти вже не можеш просто так повернутися”, — згадує він.
Мистецтво замість “прямого пояснення”
Саме тоді в Алана народилася ідея мистецької резиденції “Дифузії” у Краматорську — простору, де могли б зустрітися державні музеї, громадські ініціативи та художники з України й Німеччини. Художник таку резиденцію хотів зробити саме в музеї, щоб зміни відбувалися не лише в громадських культурних просторах, а й у державних.
Також в цій ідеї важлива була й одночасна участь місцевих та європейських митців. Саме така спільна робота, спілкування з місцевими та мистецтво, на думку Алана, набагато краще можуть розказати за Україну, ніж будь-яка пропаганда та політичні гасла.
"У Берліні тоді багато німців не розуміли взагалі, що відбувається. Україна для них була «щось біля Росії». Коли німці працюють у Краматорську, спілкуються з українцями, живуть тут — це набагато сильніше працює, ніж пряме пояснення", — згадує Мєєр.
Для роботи резиденції Алан не залучав кошти благодійників та меценатів. Всі учасники добирались своїм коштом, з поселенням у Краматорську допомогли волонтери “Вільної Хати”, а простір для роботи митців надав міський художній музей.
“Я почав розмовляти з місцевими художниками, і хтось доєднався. Не так багато, як я думав. Я думав, що зараз усі митці вилізуть зі своїх майстерень, прийдуть і будуть малювати. І це буде круто, бо це якраз така була ідея, що всі малюють разом, ми робимо таку виставку, вибираємо там кращі малюнки, і за 5-6 днів можна щось гарне намалювати. І було насправді не так погано. Олена Олександрівна (директорка художнього музею у Краматорську — ред.) казала, що так багато людей в музеї вона не пам'ятала”, — розказує Алан.
Після першої резиденції у Краматорську у 2017 році, Алан до повномасштабного вторгнення щороку робив “Дифузії” у Маріуполі, Добропіллі, Авдіївці, Прилісному та Старобільську, а також брав участь в інших мистецьких проєктах “Тонка червона лінія” у Бахмуті та "Post Most" у Маріуполі. Роботи, які створювались під час цих резиденцій, залишались в колекціях місцевих музеїв.
“Пишу вам з окупованого Маріуполя. У мене ваша картина. Вона в безпеці”
Коли почалось повномасштабне вторгнення, а Маріуполь опинився в облозі російських окупантів Алан Меєр безперервно стежив за подіями у містах Донеччини та Луганщини, з якими його пов’язували робота у мистецьких проєктах та особисті знайомства.
“Я був підписаний на всі маріупольські й краматорські канали, дивився, що там відбувається. І, звісно, там було і про музей Краєзнавчий, де ми працювали, будинок культури, де був Гогольфест. Я бачив зруйнований вже музей, де ми теж були, і, де була виставка. І ті всі кіпи малюнків були звалені”, — згадує він.
На фотографіях з розбитих виставкових залів Алан впізнав власні роботи.
“Маша Вишедська написала мені: бачиш, ось там наша картина лежить. Наскільки я розумію, вони забирали все, що було зі штампом. Все, що на їх думку було нецікаве, вони викидали”, — згадує він.
У липні 2022 року, коли Маріуполь уже був окупований, Алан отримав повідомлення від незнайомої дівчини.
“Було написано: “Добрий день, Алан. Я знайшла вашу картину в музеї, і вона зараз у нас вдома. Не хвилюйтеся”. Я був просто в шоці, практично до сліз! Мені було важко усвідомити, що там таке жахливе пекло, а хтось рятує мою роботу, яка там залишилась”, — згадує він.
Як розказав Алан, цю дівчину звали Лєра. Їй вдалося виїхати з окупованого міста — через Росію та Естонію. І вже в Берліні вони познайомились особисто та подружились.
Простір для тиші та відновлення
Зараз Алан Меєр до України приїздить по кілька разів на рік та планує втілити свою мрію — мистецький простір для відновлення людей травмованих війною, яка народилась у нього ще у 2017 році під час резиденції в Авдіївці. Тоді Алан робив воркшопи з живопису для місцевих дітей.
“Ми починали роботу з підготовки підрамників. У мене був шуруповерт, і я розказував дітям, як з ним працювати. Я запитав, чи хтось знає як працювати з шуроповертом. І ось одна дівчинка каже: у нас ракета потрапила в дах, і я з батьком ремонтувала. Я стою, і в мене вже сил нема! Їй лише 13 років, і війна стала для неї настільки повсякденною, що вона про це говорила без емоцій, як про звичайну побутову ситуацію! І ось тоді я зрозумів, з ким насправді працюю”, — каже Меєр.
Тоді Алан почав підшукувати будинки у прифронтовій Авдіївці, які можна було б перетворити на мистецький простір та постійну резиденцію. Але задум так і не вдалось реалізувати, бо ціни на житло були значно вищими, ніж він міг собі дозволити.
Повернувся до цієї ідеї Меєр уже після повномасштабного вторгнення. На його думку, українському суспільству доведеться вчитися ще довго жити з наслідками війни.
"Цей жах не закінчиться після перемоги. Досвід Ізраїлю, де війна є частиною повсякденності вже десятиліттями, тому доказ. І люди, що будуть повертатися з війни, вони потребуватимуть реабілітації, вони потребуватимуть місць, де вони зможуть знайти затишок”, — розказує Алан.
Зараз художник підшукує автентичну хату в українському селі, де можна було б організувати таку реабілітаційну мистецьку резиденцію. Меєр не бачить цей проєкт як великий центр із мільйонними бюджетами. Навпаки — він переконаний, що такі простори можуть існувати майже без великих ресурсів
“Людям насправді не треба дуже багато. Треба місце, де можна спати, місце, де можна працювати. І натхнення. Мольберти, фарби — це все я можу зробити сам. Мені не треба для цього величезного фінансування”, — говорить він.
