Євген Шибалов родом з Донеччини. Працював власним кореспондентом "Дзеркала тижня" у Донецьку, а з 2015 року — в міжнародних організаціях. Після початку повномасштабного вторгнення Росії добровільно вступив до Сил територіальної оборони, де служив гранатометником. У травні 2022 року потрапив у російський полон. Пережите в неволі, історії своїх побратимів та власний досвід він описав у книзі "Гра чисел", яка цього року стала одним з бестселерів "Книжкового Арсеналу".
Що допомогло вижити в російському полоні? Як не дозволити себе зламати під час допитів, чому після повернення варто обережно говорити про пережите та чому пам’ять про полон має значення не лише для тих, хто повернувся, а й для майбутнього правосуддя? Про це Євген Шибалов розповів в інтерв’ю Суспільне Донбас.
Книга як обіцянка і форма спротиву
Книгу "Гра чисел", яка у травні цього року вийшла друком, Євген Шибалов дав слово написати побратимам, з якими був у російському полоні. Так і говорить: це не лише пережитий спогад, а й виконана обіцянка перед товаришами, які стали героями його твору.
"У них (російські окупанти — ред.) є чітка методичка, як деморалізовувати полонених. І вони весь час ходять і повторюють: «Вас вже всі забули, та ви там вже нікому не треба. Що ви рветесь на той обмін? Ви повернетеся, і всі будуть вважати, що ви зрадники». Вони намагались постійно плюнути у нашу найсвітлішу мрію — мрію про обмін. Я спочатку думав, що вони це роблять, бо вони подонки. А потім зрозумів, що справа не тільки в цьому. Бо наступним кроком після цього були пропозиції відмовитись від обміну, залишитись там і прийти до них на службу. Тобто це така була підготовка, спроба нас остаточно зламати, зневірити, щоб ми стали зрадниками", — згадує він.
Саме тоді Євген заприсягнувся своїм побратимам, що зробить все аби їх не забули.
"Я тоді сказав: єдине, чим я можу вам зарадити, хлопці, щоб вони виявилися неправі хоча б в одному — ви не будете забуті. Хлопці розповідали мені свої історії, щоб я потім написав про них книгу. Це було нашим спротивом. І я хочу вірити, що багатьох з них це втримало від повного відчаю і найбільшої помилки в житті", — говорить ветеран.
Євген став першим, хто потрапив на обмін.
"Перші кілька місяців психологи вчили не винуватити себе в тому, що я вже тут, а вони ще досі там. Але з іншого боку, єдиний спосіб себе в цьому не винуватити, який я знайшов, це нагадати собі, що я їм пообіцяв, і сідати писати”, — розказує він.
Назва книги теж народилася з фронтового досвіду. “Гра чисел” (a game of figures) — це вислів, який Євген почув від побратима — американського військового, який на той час був єдиним з бойовим досвідом у їх роті.
“Є два крайні уявлення про війну у людей, які до неї не дотичні, і обидва помилкові. Одні впевнені, якщо ти гарно натренований, чітко виконуєш накази, всі операції гарно плануються, то це 100% гарантує, що з тобою буде все добре, повернешся з війни живий, виконаєш завдання, всіх переможеш, будеш ходити гордий. А друга крайність, кажуть, що війна – це просто хаотичний рендом. Що б ти не робив, як тобі на роду написано, як доля вирішить, так воно і буде. Але ці два уявлення — помилкові, бо правда, як завжди посередині. Коли ти все добре робиш, відповідально підходиш до бойових задач, ти підвищуєш свої шанси виконати роботу, вижити та повернутись. Але не очікуй, що це гарантовано. Я бачу, що у тебе в підрозділі купа людей, які вже стали твоїми братами по зброї. Але будь морально, що хтось з них загине. І зроби все, щоб це був не ти. Це єдине, що ти можеш зробити, але не очікуй, що ви всі повернетеся. Тому що війна – це гра чисел. На щось ти можеш вплинути, на щось не можеш, тому ти просто вкладаєш усі зусилля, але це не гарантія успіху, це ставка в грі. Але в ній можна виграти, а можна і програти”, — згадує слова американського побратима Євген.
Ці слова та пояснення Євгену запам'ятались.
“Мені дуже сподобалася ця концепція, бо вона дуже гармонійно поєднувала проактивну позицію і певний фаталізм. Тобто вона вимагає повністю вкладатися, але при цьому й допомагає не розчаровуватися у невдачах”, — додає він.
Наприкінці травня “Гра чисел” стала бестселером на "Книжковому Арсеналі" в Києві.
“На «Арсеналі» мене порадувало, що військова література з якоїсь нішевої, від якої видавці крутили носом, поступово стає мейнстрімом. Купа військових письменників — до них підходить купа читачів. Тому ми маємо це відрефлексовувати — цю війну — навіть, коли вона ще продовжується. У нас немає можливості чекати поки вона закінчиться. Ми маємо фіксувати все те, що відбувається тут і зараз і наші думки, і почуття з цього приводу тут і зараз. Бо після війни ми це все загубимо. І нашу історію, історію нашої війни, як це часто з нами бувало, знову напише хтось інший” — каже Євген.
“У полоні дуже погано бути місцевим. У полоні дуже погано бути мною”
У полон Євген Шибалов потрапив у травні 2022 року та пробув там сім місяців і один день. Розказує: у полоні кожен факт з його біографії грав проти нього.
“Перше, що вони мені сказали, коли привезли в Луганськ: «Тобі пощастило, що тебе привезли в Луганськ. Якби тебе захопили твої донецькі, вони б тебе нікуди не везли. Вони б тебе обнулили б на місці». В мене немає підстав, цьому не вірити. Знаєте, в полоні дуже погано бути місцевим, бо солдат з інших регіонів для них просто ворог, а місцевий зрадник. Бо в їхньому уявленні я мав воювати за них, а якщо я воюю за Збройні Сили України, то я зрадив в той самий «народ Донбасу». Тому ставлення до місцевих більш жорстоке".
"В полоні дуже погано бути гранатометником. Бо весь час тобі кажуть: «Ага, пуляв з граніка, ї**шив наших пацанов». Причому вони це так казали, ніби це щось погане. В полоні дуже погано бути людиною, яка працювала в міжнародних структурах і знає англійську. Бо у ФСБшників чухаються руки звинуватити тебе в шпіонажі і посадити на 20 років. Підсумовуючи: в полоні дуже погано бути мною”, — пояснює ветеран.
Під час допитів окупанти використовують тактику “доброго та злого поліцейського” аби полонені “не звикали”. Бо навіть до найжорстокіших тортур та побоїв людина може звикнути, і це вже буде неефективним, розповідає Євген.
Під час одного з таких допитів той, хто грав роль “доброго поліцейського” дозволив Євгену подзвонити рідним.
“Я зміг назвати адресу, де я. Телефон миттєво вимкнули. Мені знову за це дісталося, бо виявляється, не можна полоненим під час таких дзвінків називати своє точне місце перебування. Але потім мої рідні сказали, що це скоротило процес організації обміну на кілька місяців”, — розказує Євген.
За його словами, найскладніша частина обміну — це встановити місце, де окупанти утримують полоненого.
“Після того, як я це сказав, в Росію від координаційного штабу, чи інших структур, задіяних в організації обміну, поступив конкретний запит: чи перебуває у вас в Луганському СІЗО за адресою вулиця 23 лінія, 4, солдат такий-то. Тоді вони підтвердять, що так, є такий, і вже можна обговорювати обмін. А якщо в тебе немає такої інформації, то швидше за все вони дадуть відповідь, що такого немає”, — говорить експолонений.
Саме усвідомлення того, що близькі знають, де він перебуває, стало одним із головних джерел надії для Євгена.
“Я йшов на війну і потрапив у полон, будучи абсолютно впевненим, що в мене є надійний тил — моя родина. Що вони гори звернуть, але зроблять усе можливе і неможливе, щоб мене звідти витягти. Тому я всім раджу: хлопці, коли йдете воювати, не сваріться з жінкою. Це дуже погана ідея!”, — говорить ветеран.
Як згадує Євген, найважчим у полоні був час, коли російські окупанти намагались сфабрикувати проти нього справу про шпигунство. І тоді настав момент, коли фізичне і психологічне виснаження досягло межі.
“В якийсь момент, коли з мене дуже сильно хотіли зробити американського шпигуна і вибивали зізнання, я просто перестав боротися за життя. Розумієте, вони можуть робити з полоненими все, що хочуть, але завжди зупиняються на тій межі, коли можуть вбити. В мене такі відчуття, що їх за це «сварять». Тоді я подумав, залишками того, чим я ще міг думати: для мене підписати зізнання і отримати 20 років по шпигунській статті в Росії, чи просто бути вбитим, закатованим на допиті, це не два різних шляхи. Це один шлях, який не веде додому. Я подумав: може, тоді хай мене просто вб'ють зараз під тортурами і нарешті це все закінчиться. І на цьому етапі вони зрозуміли, що з мене вже нічого не добитися, що я вже приготувався до смерті. І вони зупинилися”, — згадує він.
Все, що Євген памʼятає про своїх катів, — це голоси.
“Вони роблять все, щоб приховати свою особистість. Під час допиту ми із зав'язаними очима, якщо іноді нам їх розвʼязують, щоб підписати свідчення або зізнання, то вони вдягають балаклави. Тому все, що я памʼятаю, — це голоси. Єдине, що я знаю про їх подальшу долі, — це те, що вони досі іноді приходять мені у сні”.
Макс Буткевич, якого всі знали
Одну історію з полону Євген згадує з гумором — це історія про заочне знайомство з Максимом Буткевичем — українським журналістом та правозахисником, якого російські окупанти утримували в тому ж самому місці, де і Євгена.
Як розказує, аби не дати полоненим організувати спротив, російські окупанти постійно переводили їх з камери в камеру.
Читати ще
"Нести свою свободу" ― Максим Буткевич“І кожен новенький, хто потрапляв в нашу камеру, першим ділом питав мене: «А ти Макса Буткевича знаєш?». Мене вже це питання почало дратувати в якийсь момент: «Та з чого я маю його знати?». Аргументи були залізобетонні: він теж журналіст, і теж знає англійську. А потім виявилося, що в цей час в камері у Макса була рівно та сама ситуація. І бідний Макс вже не знав, як пояснити людям, що не всі журналісти, які говорять англійською, обов'язково знають один одного. Що це тільки тут у в'язниці нас двоє, а насправді таких людей багато. Це велика різноманітна спільнота”, — розказує Євген.
Особисто вони познайомилися вже після звільнення, але про один одного знали багато.
“Можна сказати, що ми були дуже добре знайомі заочно. Але мушу зазначити, що люди, які потрапляли до мене в камеру, про Макса говорили з великою повагою. Видно, що він справляв на людей неабияке враження своїм інтелектом, гуманністю, добрим серцем. Я впевнений, навіть у найважчих ситуаціях він у першу чергу намагався підтримати інших, а не думав про себе”, — говорить ветеран.
Звільнили з полону Євгена Шибалова 31 грудня 2022 року. Коли зрозумів, що його везуть на обмін, згадує Євген, то не відчував жодних емоцій. Він боявся в це повірити, аби вберегти себе від нового болю.
“Жодних думок. Повний емоційний ступор. Знаєте, внутрішнє заперечення. Я боявся в це повірити. Бо мені там дуже часто снилося, що мене обняли, я повернувся додому. Сни були дуже яскраві, дуже реалістичні. А потім я прокидався в камері. Я боявся, що зараз станеться знову те саме. Тому я не поспішав радіти про всяк випадок, а ходив такий просто заморожений. І от тільки в той момент, коли хлопці в автобусі почали всі дружно співати гімн, я зрозумів, що тепер можна співати гімн України, і тебе за це не поб'ють. Можна сказати, що в цей момент я розморозився і нарешті усвідомив, що ми їдемо додому”, — згадує він.
Першій після обміну Євген зателефонував дружині, потім поговорив з кількома друзями. Новина про звільнення поширилася блискавично. Ті, кому він подзвонив, почали телефонувати іншим. Багато друзів також дізналися про його звільнення з офіційного відео, оприлюдненого українськими спецслужбами після обміну.
“Кілька десятків людей сказали мені, що це був найкращий Новий рік у їхньому житті”, — згадує він.
Пастка відвертості: як поводитись після полону?
Євген згадує, що у полоні він був єдиною людиною з вищою освітою у камері серед побратимів. Єдиною людиною, яка знала про міжнародне гуманітарне право та міжнародні правила поводження з полоненими. Цих знань, звісно, було недостатньо, щоб захиститися від катувань чи принижень. Але вони допомагали зрозуміти логіку катів.
"Я міг розпізнавати ці маніпуляції росіян в намаганні зламати психологічно, продавити, вмовити перейти до них на службу, залякати. Тому я пояснював хлопцям в камері, де саме їх намагаються намахати. І продовженням таких своєрідних індивідуальних консультацій стала моя стаття “Як не потрапити в полон”, яку я написав після звільнення”, — говорить ветеран.
Як зазначає Євген, після звільнення колишні полонені стикаються з іншим викликом. Людина повертається з досвідом, який важко вмістити в собі. З’являється природне бажання розповісти про все пережите.
"У полоненого є такий рефлекс — психологічна компенсація — ледь не кожному зустрічному розповідати все, що з ним сталося, де він був", — пояснює ветеран.
Сам він радить бути обережним. Причина не лише в особистих кордонах. Євген критично ставиться до частини медійників, які нерідко намагається отримати емоційну історію від людини, яка ще не оговталася від пережитого.
Його правила безпеки прості:
- "Що з тобою було, ти розповідаєш тільки тим, хто нікому про це більше не розкаже. Лише згодом, коли гострий біль відступає і людина повертає собі контроль над власною історією, вона може вирішити, що робити з цим досвідом далі.
- Потім, коли ти трохи прийдеш до тями, цей “безцінний” досвід, ти зможеш усвідомлено використати. Я ухвалив рішення написати книгу".
“Я б радив пояснювати полоненим, що вони привезли з собою травматичний, але унікальний досвід. Що зараз — це травма, але потім, коли вони зможуть це пропрацювати, перетвориться на їх унікальну інтелектуальну власність, яка можливо допоможе їм знайти себе у новому житті. Розумію, що там ми не могли бути відвертими ні один з одним, тим більше з людьми, які нас допитували. Тому ми просто сумували за відвертим людським спілкуванням. Але я б радив памʼятати, що цю розкіш тут вам можуть дати далеко не всі”, — наголошує Євген.
Свідчення для майбутнього суду
Також Євген переконаний, що свідчення українців, які пройшли російський полон стануть доказами у міжнародних судах.
“Я дуже сподіваюся, що ці спогади колишніх полонених колись будуть долучені до кримінальної справи Міжнародного кримінального суду", — говорить він.
Після обміну кожен звільнений проходить ретельне документування пережитого.
“Ті результати медичних обстежень, які ми проходимо після обміну та під час реабілітації, стають матеріалами для кримінальних проваджень щодо жорстокого поводження з полоненими. У нас після обміну забирають весь одяг. Його спаковують співробітники СБУ в герметичні пакети для збереження доказів. Тобто мої клопи з камери поїхали в камеру СБУ, де зберігаються речові докази. Нас обстежують, потім опитують представники спецслужб України. Вони фіксують усе в протоколах, порушують кримінальні провадження. Дуже багато працюють над тим, щоб ідентифікувати людей, які це з нами робили. Я мушу подякувати СБУ та іншим службам за те, що вони роблять гігантську роботу, щоб виявити кожного”.
