Лишалася одна у прифронтовому селі, мешкала в літній кухні без світла й зв'язку. 69-річна жителька Новокриворіжжя Донецької області Алла Коляда — мати загиблого під час обстрілу гірничого рятувальника Віталія Коляди. Життя її молодшого сина забрав удар російської армії по Добропіллю в ніч з 7 на 8 березня 2025 року. Старший син жінки помер від хвороби за 40 днів до смерті молодшого. Могили синів та чоловіка, якого не стало трохи більш як рік тому, зізнається, і тримали її в рідному селі. У розтрощеному Новокриворіжжі самотню Аллу 31 грудня минулого року знайшов волонтер Денис Христов, розповідає жінка. За кілька днів її вивезли співробітники ДСНС у Донецькій області.
Що пережила у селі поблизу фронту, як прощалася з могилами синів, куди переїхала й як облаштувалася з господарством на новому місці, в тилу, — жінка розповіла Суспільне Донбас.
Переселенка з Донеччини Алла Коляда нині облаштовується на Дніпропетровщині у будинку, який їй надали волонтери. Жінці 69 років, у 2025-му поховала обох синів.
Молодший — Віталій Коляда — був рятувальником, загинув під час російського удару по Добропіллю у ніч проти 8 березня торік.
"7 березня я дзвоню, чую, що "прильоти" у Добропіллі. Я кажу: "Синок, що там таке?". Він каже: "Мам, зараз бігом відвожу родину". Старший онук із невісткою побігли по сумку. А малий онучок сидів у машині. Син вийшов покурити, і в цей момент — касетикасетні боєприпаси", — розповідає Алла.
"Я не можу, сумую за ним. Не віриться мені. Номер сина напам'ять знала. Все хочеться мені подзвонити. Як згадаю, як говорили: "Синок, який борщ варить? Із куркою чи качкою?". Він: "Ма, та байдуже". Кажу: "А з чим, із капустою чи з щавлем?". А він: "Зі щавлем". Я коли згадаю, я не можу ні той борщ, нічого…", — плаче жінка.
Її старший син В'ячеслав помер через хворобу за 40 днів до смерті молодшого. Трохи більше року похована вона чоловіка.
Останній час жінка жила сама в розбитому обстрілами Новокриворіжжі на Донеччині. Була єдиною жителькою на все село.
"Сестра поїхала, вона напроти жила. А я сама залишилася. У нас і вікна повилітали, і штукатурка, і кахлі відлетіли, і шифер побило, і димар, і все. Думаю: я ніде не поїду, буду тут чи в погребі. Думаю, хлопців своїх не кину…", — розповідає Алла.
Алла Коляда згадує, як під обстрілами чи не востаннє йшла на кладовище до могил своїх синів та чоловіка.
"Найбільше не хотіла хлопців кидати своїх. Пішла на кладовище до хлопців. На край села дійшла, як бахне з усієї сили — КАБ прилетів у посадку. Страшне! Дійшла у балку – ще один "прильот". Я у балку заховалася. Тоді піднялася. Чую: "Шахед" летить. Я на кладовищі, всього п'ять хвилин побула. А я ж люблю побалакать, розказать їм усе… Обратно йшла, знову КАБ прилетів! Я ледь звідти йшла бігом".
31 грудня там, у селі, каже, її знайшов волонтер Денис Христов. За десять днів — евакуювали співробітники ДСНС. Чи не найбільше, говорить Алла, переживала за кошенят.
"Їх без мене ловили. ДСНСники дали сітки для них. Думаю, не доведи Господи, якщо одного немає! Що мені тоді робити? Хто мені його привезе?! І як вони поїхали, я тоді ж почала їх розпаковувати. Слава Богу, всі. Аж легше стало", — ділиться жінка.
Котів у Алли п'ятнадцятеро, ще восьмеро псів, кури, качки. Частину господарства забрати не вдалося.
Волонтери знайшли жінці хату на Дніпропетровщині.
"Хата — як хата. Зате не віриться мені, що — тихо. Один "Шахед" пролітав. Тихо. Порівняно з тим, що цілу ніч, кожну годину — стріляли і так цілий день. Ще КАБикеровані авіабомби вдень", — говорить жінка.
Зараз 69-річна жінка живе надією на завершення війни й повернення додому.
"Навіть якщо розбомблять усе. Я кажу: побудую собі дім два на два, щоб стіл був і ще щось. Я і плитку можу класти, і шлакоблок вмію. Але я буду там! Вдома!", — ділиться Алла.
