Знайшов прихисток, але сумує за рідним степом переселенець з Новохатського із кобилою Лідікою. Так і не виїхала з Донеччини, попри пошуки місця для пасіки, бджолярка з Високопілля. Повернулася до служби колишня снайперка "Танго" зі Слов’янська. А також про те, скільки тварин проводять різдвяно-новорічні свята у шелтері для худоби, які спортивні досягнення ветерана Івана Артюха та які сподівання на новий рік в останнього жителя Іжевки та фермерки з Микільського Юлії Кульченко — Суспільне Донбас розповідає про героїв матеріалів 2025 року.
Що роблять зараз та які надії покладають на новий, 2026-й, рік — читайте.
Олександр Синельник, переселенець з Новохатського та власник кобили Лідіки. Його історію ми розповідали у червні 2026 року. Тоді ще їздили разом із ним у рідне село, хоча сам Олександр вже евакуювався зі своєю кобилою на Дніпропетровщину.
Нині чоловік у Тальному на Черкащині разом зі своєю улюбленицею. Знайшов роботу водієм у лікарні.
"Конячка зі мною. Як мені без Лідіки! Тільки їй степу нашого не вистачає де вона гасала кожен день, тут такого немає. Такого райського куточка, як у нашому селі, ніде немає. Мої всі три хати в селі згоріли. Коли "орки" зайшли в село вони ще стояли, а потім їх там стали бити і все, села немає, із тих людей які там залишились іще п'ять загинуло. А мрію я тільки про мир!".
А от Тетяна Держипільська з Високопілля Олександрівської громади, так не знайшла прихистку для своєї пасіки. У серпні ми знімали репортаж про неї: 35 років жінка займається бджільництвом. Тоді, казала, шукає місце в більш безпечному регіоні, аби переїхати зі своїми вуликами.
Але, як розказала нам Тетяна, родина досі не змогла знайти житло в тиловому регіоні й поки залишається удома, евакуювали частину бджіл.
Про родинну ферму Юлії Кульченко ми знімали відео у вересні. У Микільському вони тримають корів та розвивають господарство. Попри те, що все втратили у 2022 році поголів’я корів відновили, молоко, а також сири, сметану та йогурти власного виробництва продають у Слов'янську.
"Ну, недовго ми були в евакуації, бо все одно тягне серце додому, тут наша Батьківщина. Ми повернулися додому та почали все спочатку", — казала в інтерв’ю Суспільному тоді Юлія.
Додавала: звісно думають про евакуацію, якщо фронт наблизиться, та знайти місце для такого господарства та нових покупців для продукції буде вкрай важко.
Наразі фермери не виїхали — вдома та продовжують працювати.
"Мрію, щоб цей рік приніс світло, спокій і віру в краще — але передусім, щоб закінчилася війна. Бо поки вона триває, кожен наш крок дається важче. Планую розвивати й укріплювати свою справу, вдосконалювати якість роботи та впевнено рухатися вперед, відкриваючи для себе нові можливості — звісно, за умови, що поруч не буде війни", — розказала нам Юлія Кульченко.
Про ветерана з Сіверськодонецька Івана Артюха, який боронив Україну у складі бригади "Лють" та навесні 2024 року на Донеччині під час виконання бойового завдання отримав поранення і втратив ногу ми розповідали у травні цьогоріч. Тоді Іван розповідав: відновитися після ампутації допомогли родина та спорт, зокрема, він грав у ампфутбол.
Спортом, розповів Іван Суспільному, він продовжує зайтися і вже має певні досягнення.
"Отримав звання КМСУ з плавання, паралельно граю у ампфутбол та займаюсь паратетраборством, звичайно провожу час з родиною", — розповів він.
Мрії в Івана, окрім перемоги України, теж пов’язані зі спортом та майбутнім родини.
"Прагну взяти участь в якомога більшому кількості різних змагань в різних країнах світу і мрію придбати власне житло", — поділився він.
Тетяна Хіміон зі Слов’янська, у мирному життя хореографка, і колишня снайперка у війську, стала нашою героїнею у жовтня 2025 року. Нагадаємо, вона пішла служити у 2022 році доброволицею, сама обрала снайперський фах. Воювала на рідній Донеччині, отримала три поранення. Після останнього — майже рік відновлювалася, має протез та нервовий імплант.
Лікарі майже не давали шансів, що нога відновиться, то ж з танцями, усвідомила Тетяна доведеться попрощатися. Проте не з військом, казала вона тоді.
"Часто теж питають: "Ти ж жінка, що ти тут робиш?". Я завжди відповідала: "Я зі Слов'янську" і ставила точку. Тобто, ну, щоб нічого не пояснювати. Але насправді, можливо, це один із факторів. Бо окрім того, я дуже не хотіла залишити цю війну у спадок своїм дітям".
Окрім того, що Тетяна написала книгу, вона розповіла Суспільне Донбас, що вже повернулася до служби, змінила професію. Вирішила не вдаватися поки що у деталі, проте додала, у новому році прагне у новому році стати якісним бійцем у новій ролі.
Вікторія Жидкова, засновниця товариства захисту тварин "Вірність", лауреатка цьогорічної Всеукраїнської зоозахисної премії, в 2025 році відкрила на Донеччині шелтер для людей, які евакуюються з худобою. Нині, розповіла вона Суспільне Донбас, евакуювалася до Одеської області, вивезла 80 тварин, а шелтер в Донецькій області теж продовжує працювати.
"Там більше ста тварин. Як завжди потребують сіно і зерно", — розказала Вікторія Жидкова Суспільному.
Мріє вона повернутися на український Донбас, додому, а ще допомоги для своїх проєктів:
"Щоб всі були живі-здорові. Хочеться стабільності, бо збори стоять, а утримувати притулок треба".
У лютому 2025 року ми востаннє були у селі Іжевка Костянтинівської громади. Тут народився та пів життя жив письменник та правозахисник Олекса Тихий.
Єдиним жителем Іжевки лишався Сергій. Тоді чоловік розмірковував про виїзд, евакуювався, розказав він Суспільне Донбас, навесні.
"В Іжевці я був востаннє на початку квітня. Бомбили. Одна з бомб впала на асфальт неподалік, дістав контузію. Потроху зібрався та виїхав", — розказав чоловік. Мріє, додав, повернутися додому.
А живе нині на Полтавщині. Лінія фронту настільки близько, що їхати туди зараз чоловік не ризикує. Рідне село Сергія та батьківщина Олекси Тихого офіційно на кінець 2025 року не окупована.
