Кобила Лідіка з села Новохатського Комарської громади пережила поранення під час обстрілу. Це село Донеччини — за 7 кілометрів від фронту. Господар Олександр виїхав сам і вивіз її з села приблизно місяць тому. Зараз мешкають на Дніпропетровщині. У рідному селі, каже чоловік, він буває наїздами, хоч і небезпечно, — адже там залишилися три собаки, хата, сад. Новохатське, розповідає Олександр, у травні перебувало під масованими ударами російських авіабомб, загинули четверо людей, зокрема його однокласник та сестра.
Чоловік розповів про поранення кобили Лідіки під час російського обстрілу та показав руйнування у рідному прифронтовому селі.
Любима кобила Лідіка
Олександр Синельник розповідає: його кобилі чотири роки. Вивіз її на Дніпропетровщину з рідного села, коли Лідіка була поранена через обстріл.
"У неї тут глибока рана була. Дзвонять: Лідіка поранена! У вас чотири "прильоти" вдома!". Приїхали — з неї кров цебенить… Я вивіз її сюди до друзів, які допомогли вилікувати мою Лідіку любиму. Я у військових медиків взяв металодетектор, подивилися, що немає осколка", — згадує Олександр Синельник.
"Це – моя мрія була з дитинства. Я люблю коней. В мене дід був конюхом, і дядьки, і батько. Люблю її. Люблю її. Приходжу, щоб не забувала. Сумує, але — тільки аби цукру дав".
Олександр розказує: мати коня було його дитячою мрією. На початку повномасштабної війни його товариш, власник 12 коней, загинув через обстріл. Тоді Олександр забрав Лідіку до себе, згадує: гнали кобилу 12 кілометрів.
"Може відіб'ють, відгонять — повернемося"
Тепер Лідіка — вдруге переселенка. Олександр вивіз її з рідного Новохатського та виїхав сам місяць тому. Зараз буває вдома наїздами, раз на кілька днів.
"Моє село Новохатське засновано у 1888 році переселенцями з Таврійської губернії. На 2001 рік, коли був останні перепис населення, було 224 людини. Зараз 20 лишилося, — розповідає чоловік.
По одній з вулиць, окупанти вдарили відразу кількома авіабомбами, це було 2 травня цьогоріч. Олександр добре пам'ятає дату — загинули сусіди, однокласник.
"Воно прилетіло. Ще кров лежить… Курточка мого однокласника. Вони сиділи на лавочці. І КАБикеровані авіабомби звідтіля летіли", — показує розбитий двір Олександр.
Обійстя Олександра теж побите ударами окупантів.
"Туди — 7 кілометрів — фронт! Це Запоріжжя. Комар — напряму, мабуть, кілометрів десять. Мирне, кілометрів десять. Товсте… Всі ці села зруйновані".
"Авіабомба, а на неї чіпляються крила. Оце ті крила… ", — показує Олександр уламки на подвір'ї.
Залишатись довго у селі небезпечно — полюють дрони, каже чоловік. Та сподівається повернутися назовсім.
"Надія вмирає останньою. Хоч і хати не буде — курінь поставлю, буду тут жити. Простір який! Де такий простір в Україні знайдеш? Це ж усе моє. Надія — тільки повернутися додому!", — ділиться Олександр.
Лідіку Олександр не полишить, вже зараз думає, де б знайти постійний прихисток: "Може, вивезем поки у Запоріжжя. А може, і мир буде, може, відіб'ють наші, відгонять їх. село поки не окуповане".
