20-річний Михайло з Сумщини — один із наймолодших військовослужбовців у своєму підрозділі. Найменший же за віком, розповідає, у них — його побратим і найближчий друг, з яким вони товаришують ще з цивільного життя. В армії вони — два роки. Боронять Донеччину. Зараз обоє служать операторами БпЛА. А ще — навчають літати дронами інших, іноді — удвічі старших за себе бійців. Хлопці здобувають вищу освіту — дистанційно вчаться на істориків.
Про ураження дронами російської техніки та особового складу, про "посилки" з неба як тактику знищення російських військових, а також про дружбу на війні — Михайло розповів Суспільне Донбас.
Навчає керувати дронами операторів БпЛА
Військовослужбовець 101 окремої бригади охорони Генштабу Михайло каже, зараз йому 20 років. Служить оператором БпЛА разом з другом.
"Я з другом прийшов. Він молодший за мене на два місяці. Він наймолодший, а я трохи старше. А так ми напевно, найменші. Рівень роботи вік перекриває. І вже ніхто не хоче і не може сказати: от це — малий якийсь", — каже Михайло.
"Ми потрапили на війну, ми знали, що ми не йдемо десь там ходити стройовим кроком. Ми йшли на бойові дії, ми йшли, щоб нищити ворога".
Військовослужбовець згадує: керували відділенням операторів БпЛА, де навчали людей з нуля працювати з дронами.
"На "учебках", де навчають пілотів, там навчають базі, але справжній досвід там ніяк не може здобутись. І нам давали людей, ми навчали їх, можна сказати, що з нуля. Там у нас було відділення, у мене вийшло, що я і мій друг, ми керували відділенням "Мавіків"серія компактних квадрокоптерів з дистанційним керуванням. Там у нас було 18 людей і ми всіх навчили і зараз вони своїх вже навчили. Виходить з покоління в покоління", — розповідає оператор БпЛА.
Навчали керувати дронами чоловіків різного віку, додає Михайло.
"Декілька чоловіків, яким по 45, по 50 бувало. Тут суть навіть не у віці. Тобто багато хто каже, дрони — це для молодих. А так деякі люди на свій вік — дуже свіжі. Прям бачиш, думаєш: "О, це те, що потрібно"", — говорить він.
"Були такі, що нас навчили: нема дурних питань. Краще поставити дурне питання, чим сидіти і думати, що ти все знаєш. І виходили дуже тямущі люди, вони і зараз працюють".
Все його покоління грає в комп'ютерні ігри, говорить хлопець.
"В комп'ютерній грі нема проблем, які треба вирішувати крім пульта. А там уже потрібно, буває ж обладнання відпадає, тобто і потрібно щось майструвати, щось придумати, просто сидіти склавши руки й потім хтось може постраждати або загинути. Зараз, коли минуло багато часу, уже начебто не так прям горить, але коли бачиш цю ціль, прям аж "ух". Все, адреналін стрибає. Уже забуваєш, що стомився, не стомився, вже хочеться уразити ціль", — говорить юнак.
"Якщо боїшся втратити дрон, то скоріше за все — втратиш"
Спочатку був в артилерійській батареї, потім була робота на дронах "Мавіках" розповідає військовослужбовець.
"Багато чого робимо, це і доставка провізії, різні "посилки" на піхотні позиції. Це — і ураження хат, в яких — укриття ворога, в яких вони переховувались. Підвали завалювались танковими мінами. Іноді, якщо вони (росіяни — ред.) там в кучі бігали, бо у нас же є можливість нести більший боєзаряд, ніж FPVвид безпілотних літальних апаратів, керування якими здійснюється за допомогою FPV-пілотування або "Мавік". І ми носили велику бомбу — подарунок", — розповідає військовослужбовець.
"Це все з досвідом. Спочатку, коли працюєш на "Мавіку", він коштує в районі 200 тисяч, суть яка? Якщо ти боїшся його втратити, то більш за все — ти його і втратиш, тому що ти будеш нервувати. Але коли ти звикаєш, коли ти спокійний, коли ти впевнений у своїх діях, то воно — все йде як треба. А дрон за 800 тисяч чи за скільки там "Вампір"... Мені, чесно кажучи, було взагалі все одно".
Михайло згадує, бували випадки, коли повертались вже поламані дрони.
"Було таке, що я повертав "Вампір" без двох моторів, тобто — на чотирьох із шести, бо FPV уражали. Бувало, що вони взагалі без кришки прилітали, просто якимось чином він керувався", — згадує Михайло.
Доставляти боєкомплект, продукти, воду на позиції наразі доставляти дуже небезпечно, кожного дня їздити ризиковано, говорить Михайло.
"Зараз вже 9-10 кілометрів — це вже не дистанція. Зазвичай за ніч ми робимо десь 8-10 вильотів. Половина — на "посилки", половина вже на ураження цілей і мінування. Наприклад, весь наш район нашої відповідальності у місті Часів Яр замінований. Бо люди вже не можуть зараз замінувати", — говорить Михайло.
"Коли бачиш ціль, адреналін стрибає"
Михайло каже, при "скидах" ефективна перероблена танкова міна.
"Звісно, дуже треба постаратись, щоб поцілити, тому що зазвичай кидаємо з 70-80 метрів і треба потрапити, в камері дрона підвал, взагалі маленький здається. І потрапити, бажано, щоб всередину. І там уже, коли всередині, то всім "добре", — каже Михайло.
"Нашому ворогу теж скидають "посилки". І наші дуже вмілі сапери, з якими ми дуже добре спілкуємося. Вони робили аналогічно, тобто робили візуально один в один — їхня посилка, але всередині була міна. Воно там в радіусі пів метра вибухає і все: добрий день".
Михайло говорить, найбільш страшним для нього не Часів Яр, а ділянка в районі Кліщіївки.
"Я тоді ще працював на "Мавіках" і з-під Бахмута викотився танчик і по нас вистрілив, я не знаю, більш як 20 разів і лягало дуже поряд — в наш квадрат працювало. Було нормально страшно, але хіба можна таке казати. Коли у натовпі сидиш, потрібно робити якийсь серйозний вигляд, ніби нічого такого, бо якщо починаєш ти сіяти паніку, стадний інстинкт, всі почнуть бояться, а це не потрібно", — пояснює Михайло.
Наразі хлопець навчається в університеті на четвертому курсі історії.
"Я зараз навчаюсь на історика України. Я і друг само собою. Ми на одному факультеті. Мій найкращий друг зараз зі мною. Я з ним прийшов до армії. У мене був ще один офігенний друг Ігорьок, але він загинув. Теж пішов до армії у 19 років", — ділиться Михайло.
"Мені трохи не подобається, що якісь чоловіки років по 40 — сидять у хаті та бояться, а я чогось у 20 маю це робити, хоча, як вони кажуть: "За владу не хочемо воювати". Хоча вони її вибирали. Я ще на виборах жодного разу не був. Є такий осад, але все одно ми знаємо, якщо я тут, це моя робота, тобто я маю це зробити, я маю це виконати. Я не вважаю себе якимось героєм. Я просто роблю те, що потрібно".
