Подружжя переселенців з Покровська знайшли прихисток у саманнійСаман - це суміш соломи та глини, з якої виробляють цеглини. хаті під очеретяною стріхою на Дніпропетровщині, якій майже 150 років. Людмилі та Анатолію Березам вона дісталась в спадок від бабусі. Ця оселя в останні 30 років слугувала їм дачею: саджали городину й вирощували понад сто сортів троянд. Тепер це — їхній єдиний прихисток, адже квартира у Покровську, у мікрорайоні Шахтарський вигоріла через обстріли. Наразі подружжя знов збирається переїжджати — фронт від їхнього села Василівка за 20 кілометрів.
Про хату кінця ХІХ століття, у якій мешкає сучасна родина, що пережило подружжя Берез під час війни та яка доля чекає на їхню унікальну оселю — у матеріалі Суспільне Донбас.
Спадщина, яка стала домом
Подружжя Берез отримало цю хату у спадок від бабусі Людмили. Раніше вона слугувала дачею, а тепер це їхній єдиний дім. Як розказує Анатолій, сюди вони переїхали, як почалось повномасштабне вторгнення.
"Цей будинок 1887 року побудови. Збудований він з саману, стеля там теж – очерет і наложена глиною. Ну, а дах — очеретяний. Стіни товсті, тому влітку прохолодно, а взимку не потрібно багато дров – тепло", – розказує чоловік.
До початку повномасштабного вторгнення родина сюди приїздила кожні вихідні, садили городину та вирощували квіти.
"Я працював у шахті. От, ось на вихідні у шахті я одробив п'ять днів, на два дні – сюди. І так кожні вихідні, бо роботи було багато", – розказує Анатолій.
Десять років тому він власноруч перекрив дах очеретом. Давні фрагменти – зберіг.
"Із житньої соломи робили перевесла і прив'язували очерет. Брали житню солому і скручували, робили як мотузку. Тоді ж не було ні мотузок, ні дроту. Ось люди і в'язали перевеслами. Справа в тому, що очерет та житню солому не гризуть ні миші, ні криси", – пояснює чоловік.
У хаті-мазанці є дві житлові кімнати, в одні з яких збереглась пічка та грубка.
"Три зими топили її (пічку – ред.) дровами. Ну в нас і вугілля є, але ми топили дровами. Дров багато не треба, бо вона маленька, тепленька", – розказує Людмила.
Також на дверях хати збереглись клямки – старі замки.
"Сучасні люди не знають, як її відкривати, оце смикають, що з нею робить, не знають. Хлопці приїздять, фотографують. Ми і глечики дарували хлопцям. І теж кажуть: "А що це у вас, музей?" Ми сміялися, так чудно було", – додає жінка.
Біля хати у подружжя також є сарай, в якому зараз зберігають мотоблоки та інструмент. Мають 50 соток городу.
"Тут у нас 50 соток, великий сад, і подвір'я велике. Все садимо. У нас тут і помідори, і огірки, і перець, і цибулю, і часник, і малина, хороші сорти малини, і смородина всяка, і чорна, і біла, і червона. І полуниця теж різна. У нас багато чого тут росте", – розказує жінка.
Також біля хати багато квітів, деякі з них збереглись ще з дитинства Людмили.
"Ну квітів у мене багато! Оця традесканція – це ще з моїх шкільних років зберігається У батьків була, і так уже в мене – як пам'ять", – додає вона.
Раніше подружжя вирощувало троянди, яких було понад 150 сортів.
"Вже років десять не вирощуємо. Розсилали по всій Україні в монастирі. В церкви, в школи, в садочки – роздавали. І в нашу Межову (населений пункт в Дніпропетровській області - ред.) тисячу кущів дали", – розказує Людмила.
Крім того Берези доглядають за сусідським котом, хазяїн якого зараз на фронті.
"Вже другий рік воює, він недавно в отпуск приходив, ну а кіт остався. Жалко. Ми його оце кормимо, забрали собі", – каже Людмила.
З Покровська Анатолій та Людмила виїхали у перший день повномасштабного вторгнення.
"У мене день народження 26 лютого, а в чоловіка 28. Готувалися, у нас діти мали приїхати. Тут війна почалася", – згадує Людмила.
У червні цього року їх квартира згоріла під час чергового російського обстрілу.
"В телеграмі я дивлюся на наш будинок. Це вкінці червня, уже там він горів. Уже горіло все, він там чорний стоїть. Попрощалися, поплакали. Якась надія була: хоч сюди не дійдуть. А тепер і тут", – розказує жінка.
Стоп’ятдесятирічну хату могли б перетворити на музей або ж садибу для "зеленого" туризму, якби – не війна, додає Анатолій. А так – лаштуються в дорогу, фронт від Василівки за 20 кілометрів.
"Шкода, шкода, ви знаєте, душа болить. Ну так, а що ми зробимо? Ну що? Ми нічого не зробимо. І більше того, знаєте, я більш думаю за те, якщо росіяни сюди прийдуть, то цю хату вони першу спалять. Ну це ж "хата Шевченка"! Вони зразу спалять! Це ж — українське. "Українське надо унічтожить", як і українців", – зауважує Анатолій.
