"Шекспірівські пристрасті", "бути чи не бути", "життя — це театр, а люди в ньому актори" і навіть "бідний Йорік": написати про Вільяма Шекспіра без штампів важко. Попри таку його популярність у культурі, ми навіть не знаємо точної дати народження англійського драматурга: найімовірніше, він народився 23 квітня (помер, до речі, також 23 квітня, проживши 52 роки).
Це було майже п’ять століть тому, але в усьому світі продовжують ставити знайомі сюжети, перевірені роками, з більшим чи меншим простором для інтерпретацій. "Тексти Шекспіра мені сприймаються як записане якісне колективне висловлення театру", — каже Дмитро Захоженко, який нещодавно поставив шекспірівського "Короля Ліра" в Театрі на лівому березі.
Давид Петросян, режисер "Отелло" в Театрі імені Лесі Українки, називає Шекспіра "філософом площ", посилаючись на Леся Курбаса — автора вислову "філософ-акробат". "З одного боку, Шекспір — народний автор, у нього ігрові «площеві» ситуації, а з іншого боку, це неймовірно філософський, концептуальний автор", — коментує Петросян.
Суспільне Культура запитало в режисерів, які ставили тексти Шекспіра, чому його п’єси досі популярні. Також ми зібрали понад 10 вистав за Шекспіром, які зараз можна переглянути на київській сцені (й не лише).
"Король Лір" у Театрі на лівому березі
Це постанова Дмитра Захоженка, прем’єра якої відбулася в березні. Король Лір ділить королівство між трьома доньками: володіння, які вони успадкують, залежать від того, наскільки пишно ті висловлять любов до батька. Молодша донька відмовляється брати участь у параді "улесливості та лицемірства": спершу стає блазнем, а кінець ви можете прочитати в тексті Шекспіра і побачити у виставі. Контрастність ролей Корнелії, певно, захоплює не менше, ніж одержимість Короля Ліра. Від карнавального королівства лишається хіба що обвуглений кістяк, але точно не лишається важкості тригодинної трагедії.
Дмитро Захоженко, головний режисер Львівського театру імені Лесі Українки
У чому для вас був виклик, коли працювали з Шекспіром?
Викликів багато. Насамперед — як працювати з трагедією? Як у межах драмтеатру вийти на високу трагедію? Тому я пробував (мені самому було цікаво, як це спрацює, акторам місцями теж було непросто) "обрехтити" Шекспіра (зробити за методологією Брехта — Ред). Мені здається, що це дає можливість вийти на рівень епічного театру і говорити про ширшу тему, ніж трагедія однієї людини. Звідси і всі ці "розбирання четвертої стіни", імпровізації, актуальні жарти, пряме звертання до зали.
А ще мені видається, що саме таким Шекспір і був, ніякої "четвертої стіни" там і натяком не було. Мені дуже подобається, коли актори в межах пʼяти хвилин сценічного часу переходять від імпровізацій і комедії до настільки пронизливих тем, що я в цей момент забував дихати. Тож, мабуть, попрацювати з такою формою, як трагедія — це і було найбільшим викликом.
Як думаєте, що відрізняє вдалу адаптацію Шекспіра від невдалої?
Палітра невдалих адаптацій настільки широка, що складно буде узагальнити. Думаю, Шекспір — це передусім величезний обсяг колективної роботи. Я мислю театр як установу, яка продукує сенси. І тексти Шекспіра мені сприймаються як записане якісне колективне висловлення театру 400 років тому. Коли ти йдеш за цими сенсами, звіряєш їх з дійсністю — то щось в тебе таки вийде. Коли ж це переказаний на сцені текст, є висока ймовірність, що буде лажа.
Памʼятаю, коли я взяв до рук текст "Сну літньої ночі" [режисер ставив цей текст у Львівському театрі Лесі Українки], читав і думав: ну і як цей "утрєннік" зреалізувати? Але потім ти заглиблюєшся в тему, розумієш, що це переказаний обряд літнього сонцестояння, починаєш досліджувати наші купальські свята, розумієш силу за цими ельфами і духами; розумієш, скільки образного, обрядового, архетипового там зашифровано, і цей текст розкривається зовсім інакше.
Під час роботи з "Ліром" мене, памʼятаю, вразив момент у гарвардській лекції, де лектор каже: треба памʼятати, що "Король Лір" — політична пʼєса. І тоді одразу приходить відчуття, що ця історія не про збожеволілого діда, а про збожеволілий нарід.
На вашу думку, чому Шекспір досі популярний?
Бо все вище перераховане. Ти отримуєш на руки вже величезний кавалок зробленої роботи. Я дуже часто в постановках створюю, формулюю свій текст разом із драматургом, разом з акторами. І це величезна, складна робота. Тут в тебе вже є крута історія, круті образні монологи, і навіть якщо ти наївно намагаєшся її просто переказати на сцені — цей матеріал тебе витягує. Є якесь інтуїтивне відчуття, що там закладені сенси. Мабуть, наші глядачі і театр-мейкери зараз потребують сенсів як ніколи. Я взагалі вважаю, що зараз ми на цьому полі можемо конкурувати із західноєвропейським театром; це те, що ми можемо їм запропонувати — сенси.
"Отелло" у Театрі Лесі Українки
П’єса починається з перемоги у війні, де генерал, який її здобув, стає заручником інтриг, ще й підозрює свою дружину в зраді. Це текст, просочений недовірою, бо Отелло, певно, не довіряє ні Дездемоні, ні собі — тепер перемагає не він, а сумніви перемагають його.
У постанові Давида Петросяна, яку вже майже рік показують на сцені театру, Отелло грає Олександр Яцентюк, виконавець головної ролі у фільмі "Памфір", а Дездемону з яскравими пластичними етюдами втілює Ольга Голдис. Протягом вистави на сцені з’являється все більше рваних вітрил: хоч нескладно здогадатися, що буде, коли опуститься останнє, перед закриттям лаштунків Отелло встигає ще й пожартувати.
Давид Петросян, режисер Театру імені Івана Франка і головний режисер Театру імені Марії Заньковецької
Шекспір — такий автор, якому вдалося описати саме людську природу з коренями людських пристрастей, незаангажований ні релігією, ні історичними фактами, ні якимись гострополітичними лозунгами. Те, як він описав людську природу та стосунки без втручання актуальних тоді ситуацій, робить його універсальним автором.
З одного боку, Шекспір — народний автор, у нього ігрові "площеві" ситуації, а з іншого, це неймовірно філософський, концептуальний автор. Це добре описував Курбас, коли казав про акторів як про "філософів-акробатів". Те саме можна сказати про Шекспіра, назвавши його "філософом площ".
Коли ти ставиш на сцені таку велич, яка перевірена роками, виникає багато труднощів: є ризик зробити надто лобову історію, прибрати багато площин, які Шекспір проявляє у своїх п’єсах, а також майстерність описання людської природи, з якою він писав свої тексти. Тож передусім варто розібратися в цьому, а не прив’язувати шекспірівські п’єси до буквальних тем. Найскладніше відшукати баланс, і якщо його бодай не намагаються знайти, то вистава виходить або туманна, або дуже кон’юнктурна.
Шекспір — і не тільки для мене одного, а й взагалі в контексті всієї історії літератури — перший не лише в топі драматургів, бо більшість потужних авторів XX століття мають часткове чи пряме цитування Шекспіра або паралелі на певні колізії шекспірівських п’єс: чи то Джеймс Джойс, чи то Томас Манн, чи то Франц Кафка. Коли ми читаємо того самого Ібсена, то бачимо, що майже в кожній сцені він деякою мірою запозичує персонажів п’єс Шекспіра.
"Отелло" в Театрі на лівому березі
Жанр вистави визначають як "залізне море". У постанові Оксани Дмітрієвої Дездемона тут стає точно не безвольною жертвою, яка приймає свою долю. І поки Отелло живе у своїх мареннях, вона, здається, вже усвідомлює його вибір. Класика Шекспіра фактично стає виставою про військовослужбовців та їхніх рідних. Режисерка також поставила "Бурю" Шекспіра на сцені "Стрих" Львівського театру імені Заньковецької.
У виставі спершу використали вірші Олени Зятьєвої, яку військовослужбовиця Ярина Чорногуз розкритикувала за спекуляції на чужому досвіді війни. Після хвилі обговорень, за місяць після прем’єри у вересні 2024 року, Зятьєва заявила, що розриває договір із Театром на лівому березі і у виставі більше не звучатимуть її вірші.
Оксана Дмітрієва, головна режисерка Харківського театру ляльок
У чому для вас був виклик, коли працювали з Шекспіром?
Не ставитися до процесу як до виклику. Забути, що це Шекспір, але пам'ятати, що це Шекспір.
Як думаєте, що відрізняє вдалу адаптацію Шекспіра від невдалої?
Невдала адаптація — це вистава, яка не стане викликом для творчої команди й глядачів, в якій не порушуються болісні питання, які постають перед суспільством саме сьогодні.
На вашу думку, чому Шекспір досі популярний?
Шекспір — брутальний, неввічливий, простацький, як саме життя. Шекспір — ніжний. Шекспір — тут, зараз і завжди. І він продовжує підставляти своє магічне дзеркало, "показувати справжні лиця ганьби і честі, а кожній епосі з її субстанцією — зафіксований відбиток".
"Джульєтта і Ромео" у Театрі Лесі Українки
Ця вистава від художнього керівника театру Кирила Кашлікова вже майже одинадцять років у репертуарі театру. З аншлагами постанову показували навіть за п’ять років після прем’єри. Режисер називає цю п’єсу найкращою у світі п’єсою про кохання та дає Джульєтті першість у назві та у виставі.
Кирило Кашліков, художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки
Не дивно, що ось уже понад чотири століття режисери з усього світу знову і знову повертаються до Шекспіра. Його п’єси — це виклик і водночас магніт. Ставити Шекспіра — це ніби складати свій власний унікальний пазл з елементів, яким сотні років. І кожна деталь у твоїх руках оживає наново, набуває іншого сенсу й починає звучати по-сучасному.
Це феномен. Шекспір — найпопулярніший драматург усіх часів (вам навіть Google це підтвердить), і водночас — одна з найбільших загадок в історії літератури. Досі достеменно невідомо, ким саме він був. Людиною чи групою людей? Бо той, хто написав ці тексти, мав неймовірний інтелект, уяву і словник — понад 29 тисяч лексем! Чи міг один автор у XVII столітті мати таку глибину? Це або геній, або грандіозна літературна містифікація. Але саме ця таємниця і є ще одним магнітом — вона не відпускає.
І тут виникає головне питання: чому ми, знаючи ці історії напам’ять, знову йдемо на них у театр? Бо театр Шекспіра — це не про "що", а про "як ". Глядач приходить не за сюжетом — він знайомий. Він приходить за інтерпретацією. За режисерським поглядом, за новим прочитанням вічного. Саме це й утримує інтерес до Шекспіра вже сотні років. Бо просто про кохання, зраду чи жагу влади написано багато. Але так, як Шекспір, не напише ніхто. І в цьому, мабуть, його головна актуальність.
А можливо, секрет ще й у тому, що Шекспір залишає неймовірно широкий простір для інтерпретації. Є драматургія, яку можна поставити лише "за ремарками" — інакше вона не працює. А є Шекспір: один і той самий текст може стати основою для сотень абсолютно різних вистав — і всі будуть про щось глибоко своє. У цьому — безмежна можливість, яка знову й знову надихає режисерів у всьому світі.
"Сон літньої ночі" в Театрі на Подолі
Комедію Шекспіра, де переплітаються антична міфологія, англійський фольклор та любовні лінії, втілила литовська режисерка Андра Каваляускайте, яка також стала художницею-постановницею, художницею з костюмів та авторкою пластичних етюдів. Прем’єра "чорного сну" з травесті та атмосферою вечірки відбулася в серпні 2023 року. Режисерка з Литви також поставила в театрі на Подолі "Колискову для лисиці, яку ніхто не бачив" (2022) та виставу "ІнШі" у театрі "Золоті ворота" (2021).
Андра Каваляускайте, режисерка Алітського міського театру (Alytus City Theatre) у Литві
У чому для вас був виклик, коли працювали з Шекспіром?
Я ніколи не вірила у легенди. Я багато чула про Шекспіра, про людей, які створюють твори на основі його робіт, і про легенди, які оточують постановки, але завжди лише посміхалася, коли це чула.
Найбільшим викликом, окрім браку часу (вистава створювалася трохи більше ніж за місяць, а сценографія, костюми, хореографія та режисура були на моїх плечах), було те, що роль Пака мав грати один чудовий актор, але його довелося замінити іншим актором через стан здоров'я. Ще через тиждень актор, який створював ту саму роль, також серйозно захворів і знову мусив віддати роль іншому актору та створити одну з найважливіших ролей за два тижні. Тому моя найбільша повага та вдячність Івану [Завгородньому], який зробив те, що вже було неможливо. Не знаю, чи це доказ того, що легенди — це не просто легенди, чи щось інше… Але тепер, коли я чую про Шекспіра, у мене інша посмішка.
Ще один виклик — зберегти виставу такою, якою вона була, коли через зміну акторів приходять інші, які не працювали зі мною або працювали мінімально. Я далеко, і це найболючіша частина, тому що мої постановки такі, що актор не перейме роль без мене, тому що це специфічна театральна мова, і щоб нею говорити, потрібно знати абетку цієї театральної мови.
Як думаєте, що відрізняє вдалу адаптацію Шекспіра від невдалої?
Немає правил. Жодних формул. Жодних схем чи рецептів. Містики в цьому ще менше. Як і в кожній виставі, так і в цьому випадку діють прості речі: професіоналізм (усієї команди), спілкування театральною мовою і резонанс цієї театральної мови в душі глядача. Усе дуже просто. І, звісно, пошук того, що сьогодні сильно резонує в конкретному класичному творі й про що потрібно говорити, на що потрібно звернути увагу.
Творити не для себе, не для підживлення власного его, а творити для людини: чому ми запрошуємо глядача у створений нами світ, на ці кілька годин? Про що ми хочемо поговорити, що ми хочемо розворушити, пробудити цим світом? Без потурання, з вірністю собі й особливо своїй професії та глядачеві. Відповідальність і ще раз відповідальність.
А також знайти світло в темряві, чого зараз бракує всьому світу, як обіймів та щирого "як ти?" Моя головна мета, коли я творила в Україні, у всіх трьох постановках була однаковою: залишатися вірною нашій театральній мові, але знаходити світло в темряві. І коли справа доходить до складних і неприємних речей — знайти спосіб обійняти глядача. Тому останній монолог Пака був створений навмисно.
На вашу думку, чому Шекспір досі популярний?
Тому що він творив про те, що було, є і, очевидно, буде. Тому що він торкнувся не одноденних, а вічних тем. Тому що це не попкорн-культура, це добрий стейк. А що ми робимо з цим стейком, як ми його подаємо, як ми його смакуємо, як ми не можемо його взяти до рота, комусь навіть може здатися, що він має відразливий запах, а комусь пахне особливо добре, це залежить від кожного. Але я вірю, ніхто не може заперечити — Шекспір ніколи не зникне з репертуарів. Вічне є вічним.
"Гамлет" у Театрі на Печерську
Кожен новий Гамлет — обличчя епохи, переконані в Театрі на Печерську, де досліджують, до чого призводить помста і що таке обов’язок. Співрежисерами стали Денис Мартинов та Ольга Ларіна. Мартинов також зіграв Гамлета, а Ларіна — Гертруду.
Денис Мартинов, актор і співрежисер вистави
Коли починаєш працювати із Шекспіром, то розумієш, що не можеш втулити в постановку все, що закладено в його текстах: можна робити цілі гілки про Полонія, Фортінбраса чи Офелію, але щоби кожна гілка зазвучала, їй треба як мінімум година. Сучасний глядач може максимум охопити години три, а не шість чи вісім, які вистава тривала б, якби не довелося викреслювати цілі пласти взаємодій та стосунків, яких там безліч і які дуже цікаві. Тобто Шекспір — це безодня і прірва, але його, на жаль, довелося скоротити.
Думаю, Шекспіра можна трактувати по-різному. Наприклад, хтось захоче додати актуальності, зробивши стосунки Розенкранца й Гільденстерна гомосексуальними (хоча я не бачу цього в тексті); хтось скаже, що в Офелії і Гамлета були любовні стосунки, а хтось — що ні: в тексті можна знайти й таку, й таку версію. Головне показувати тексти Шекспіра через глибину занурення в п’єсу. На мою думку, таке дослідження не може бути поверхневим: якщо це місяць чи два — то це не про дослідження, а про хайп. Якщо ти хочеш осучаснити Шекспіра, підкорити його своїй ідеї та своєму висловлюванню, він робить певний супротив.
Чому він досі популярний? Він перша людина, яка вивела на перший план антигероя, Макбета, і сказала: "Ось повний покидьок, а ось його падіння", на це потрібна була сміливість. У своєму сенсі він революціонер.
Ще в ньому дуже багато загадок. Ми всі звикли, що "Ромео і Джульєтта" — це історія про кохання, але якщо справді уважно читати п’єсу (я її нещодавно перечитував), не звертаючи увагу на архаїчний переклад чи візерунки в словах, то там ще багато вертикальних і сильних почуттів (але немає побуту чи зайвих пояснень).
Як у багатьох "Джоконда" асоціюється із живописом, так і Шекспір із драматургією, (навряд чи згадають одразу про Есхіла чи про Шиллера, коли почують "театр"). Шекспір — це театральний мем, який із театром і досі.
Ольга Ларіна, акторка і співрежисерка вистави
Шекспіра неможливо поставити за кілька місяців. Спочатку ми три місяці готувалися, скорочували, прибирали деяких персонажів. Текст максимально сконцентрований, місцями розлогий, важко побудований, я би навіть сказала — закодований.
Далі ще три місяці репетирували, і це було дуже важко. Викликом було максимально розкрити тему й концепт. Уявіть собі, скільки потрібно репетирувати, щоби можна було по-справжньому торкнутися Шекспіра, а не просто зробити його формою. Потрібен як мінімум рік, чи дев’ять місяців — період вагітності.
Виставі вже п’ять років, влітку буде шість. З початком повномасштабної війни вона ніби склалася й відрепетирувалася, нажила окремої форми. Чому саме Гамлет був популярний п’ять років тому? Ідея в тому, що чужоземець приходить і все забирає, коли всі пересварилися і повбивали одне одного. І ця ідея відлунювала в залі буквально за два тижні до повномасштабної війни, були повні зали. Зараз на виставу також неможливо потрапити, люди відчувають, що Шекспір мовби писав про те, що тут і зараз, про нас, на вічні теми.
Ідеї Шекспіра можна досліджувати скільки завгодно, вони концептуальні й не можуть бути непопулярними, бо концепти і думки глибинні, поза часом. Шекспір розіграв ці ідеї у сюжеті, тому буде популярний ще багато років.
Ha*l*t у Театрі на лівому березі
Від класики Шекспіра мало що залишилося навіть на рівні назви, з якої вирізали me — "мене". Коли режисерка вистави (і головна режисерка театру) Тамара Трунова починала роботу з текстом до початку повномасштабної війни, їй цікаво було розгадати таємницю "Гамлета" та його привабливості для театру протягом 400 років.
"Але тексту ми з акторами фактично не торкнулися до повномасштабної війни, у нас не було читання. Тож «Гамлет» не стався в тому вигляді, в якому міг, але стався в іншому", — розповідала Трунова в інтерв’ю Суспільне Культура.
Розгадати загадку Шекспіра так і не вдалося, додає режисерка: "Втрачений «Гамлет» — ніби ілюзія, ніби об'єкт у пустелі, до якого ми тільки почали наближатися, як він зник на нашому шляху. І ми пам'ятаємо лише внутрішню енергію і намір, з якими ми рушили".
Прем’єра в Театрі на лівому березі відбулася в жовтні 2024 року, а на фестивалі Radar Ost у Берліні — у березні 2023 року.
"Як стихне шуру-буря зла" в Театрі на Подолі
Це не вистава за Шекспіром, а скоріше постанова, яка шукала натхнення у Шекспіра, а ще в Леся Курбаса.
Під час візиту до Києва американський режисер Річард Нельсон, який уже ставив у Театрі на Подолі "Тускульські бесіди", побачив замальовку з вистави Леся Курбаса "Макбет", яка стала першою україномовною постановою шекспірівського тексту в тогочасній Україні. Відтоді режисер зацікавився Курбасом і почав досліджувати його творчість.
Вийшла робота, яку описують як "розмови після вистави «Макбет», що відбулися в одному українському селі 5 вересня 1920 року". У це село Лесь Курбас із колективом виїхав на гастролі з охопленої війною і голодом столиці.
"Ідея постанови — провести цю тонку паралель між обставинами, у яких творив Курбас, та українцями, що зараз так само продовжують створювати мистецтво у розпал великої війни", — каже Річард Нельсон. Уперше виставу показали в березні цього року.
"Коріолан" у Театрі Франка
Виставу втілив головний режисер театру Дмитро Богомазов. "Коріолана", поставленого у 2018 році, Богомазов називає "чи не найскладнішою п’єсою Шекспіра". Давньоримського полководця, який дав назву виставі, назвали так після завоювання міста Коріоли. Він хотів би перемогти ще й у політичних баталіях, але виявився вразливим у своїй силі — й саме про це вистава.
У постанові Богомазова шекспірівська трагедія стає трагіфарсом. Там грає більше як 50 акторів, якщо брати до уваги два склади (загалом у п’єсі Шекспіра 51 персонаж, тож кількість акторів довелося скорочувати).
"Макбет" у Театрі Франка
Виставу Івана Уривського показують із кінця лютого цього року. Її присвятили сторіччю постанови "Макбета" від Леся Курбаса в театрі "Березіль". Історію знелюднення шотландського короля інтерпретують до цифрової епохи, шукаючи демонічне в житті сучасної людини.
У одному зі складів Макбета грає Олександр Рудинський, який нещодавно отримав премію BAFTA. Усі костюми у виставі виключно чорного кольору — за total black відповідає художниця Тетяна Овсійчук, яка також створювала образи для "Конотопської відьми" та інших вистав Уривського.
Якщо хочеться повністю зануритися в Шекспіра й подивитися одразу кілька вистав за його текстами, то можна поїхати на другий Шекспірівський фестиваль в Івано-Франківську, який відбудеться в червні. Там будуть показувати "Макбет" Театру Франка; Ha*l*t і "Отелло" Театру на лівому березі; "Як стихне шуру-буря зла" Театру на Подолі та "Річарда III" Закарпатського театру, повідомили Суспільне Культура організатори фестивалю, Франківський драмтеатр.
Також у цьому театрі можна переглянути "Ромео і Джульєтту" та "Гамлета" — drama per musica (драму, покладену на музику) в режисурі директора — художнього керівника театру Ростислава Держипільського. Композитори — Роман Григорів та Ілля Разумейко.
Крім того, до 30 квітня студентів заохочують подавати заяви на літню школу під кураторством британської шекспірознавиці Ніколети Чинпоеш і театрознавиці Софії Роси-Лаврентій.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
