23 березня в широкий прокат вийшла дебютна повнометражна стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір". Суспільне Культура розповідає про центральні аспекти, на яких тримається оповідання фільму, і які здатні викликати в глядача найбільше емоцій під час перегляду.
Дія фільму відбувається у невеликому населеному пункті неподалік кордону з Румунією. Підлітки готуються до Маланки й роблять маски у сараї на подвір'ї, їздять на велосипедах по багнистих гірських дорогах, а дорослі працюють в землі або на заводі, а у неділю одягають найкращий одяг, щоб піти до церкви.
Головний герой Леонід на прізвисько Памфір (Олександр Яцентюк), контрабандист у минулому, обрав чесне життя, та роботу заробітчанина у Європі. Напередодні свята Маланки він ненадовго повертається до жінки, сина і батьків, але через певні обставини змушений знов стати контрабандистом але вже востаннє звалити на свої плечі важкий вантаж, щоб перенести його через кордон у Румунію.
Українські глядачі та кінокритики майже одностайні у позитивних відгуках. І дійсно, після перегляду складається враження, що "Памфір" – велике комплексне кіно, яке сподобається як пересічному глядачу, так і досвідченим прихильникам кіно. Фільм підіймає теми віри, релігії, сім’ї, батьківства, совісті, вибору, внутрішньої та зовнішньої боротьби, при цьому жанрово відповідаючи канонам захопливої кримінальної драми.
Радимо при нагоді подивитися фільм у кінотеатрах та скласти своє враження. А поки, скориставшись нагодою, шеф-редактор Суспільне Культура Євген Морі ділиться спостереженнями про обрані аспекти історії фільму, які його зачепили найбільше.
Памфір
Не дарма у відгуках і рецензіях можна зустріти словосполуку "всесвіт Памфіра". Цей вислів підкреслює багатошаровість оповідання і використання великої кількості атрибутів: говірки, знайомих оку українського глядача артефактів пострадянської епохи тощо. Усі вони займають своє, вивірене режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком і його командою місце. Але разом із тим ця багатошаровість працює завдяки сильному центральному герою – власне, Льоні Памфіру.
Хочу згадати поширену серед прихильників українського кіно тезу про те, що "останні роки відбувається ренесанс національного кінематографа". Єдине, на мою думку, в чому воно досі не витримувало конкуренції із західним, — у створенні сильних художніх персонажів, які залишаються у спогадах з глядачем і після перегляду.
Читайте також: "Дикий, нестримний обряд": чому варто сходити на виставку про Маланку за мотивами фільму "Памфір"
Найчастіше наше кіно присвячене людям, які опиняються в вирі драматичних ситуацій, а згодом, переборовши їх, стають "героями" свого життя. Але, попри талановиту драматургію, хто згадає, як звати героїв фільму "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча? Або перекладача ОБСЄ з "Вулкану" Романа Бондарчука? Можливо, хтось із широкого загалу пригадає Василя Середюка зі "Скаженого весілля" або персонажа Сергія Філімонова із "Носорога" Олена Сенцова?
Заразом Памфіра глядач запам’ятає надовго. По-перше, за словами режисера, він символізує багатьох з нас – представників покоління, що застрягло між Європою та Україною в пошуках кращого життя для себе та своїх дітей. Він – колишній контрабандист і люблячий сім’янин, який заради родини змушений піти на злочин (оскільки ця альтернатива, від якої він намагається вберегти свого сина, ще присутня в його житті). По-друге, спрацьовує харизма архетипного українського "дядька", одночасно і турботливого, і грізного бійця, який гостро реагує на соціальну несправедливість та готовий боротися з нею ціною свого спокійного існування.
… і рик Памфіра
Особливої уваги заслуговує те, як Олександр Яцентюк втілив Памфіра на екрані. В одній з рецензій рівень його акторської гри вдало порівняли з Деніелом Дей-Льюїсом та Робертом Де Ніро. Гарчання Памфіра під час сексу, бійки або звичайної розмови, вдумливий погляд в нікуди з цигаркою в пальцях, ніжність та повага до рідних, його звірина хода – усе це викарбовується в пам’яті та залишається навіть після виходу з кінотеатру.
Чому це так працює? Бо ми розуміємо мотиви Памфіра, бачимо, на які жертви та угоди з совістю змушений йти. І готові прийняти його сторону навіть попри те, що фактично він діє всупереч двом важливим речам: закону та обіцянці не “ходити з контрабасом”, яку дав дружині.
Тому, коли його кремезні кулаки в сцені бійки а-ля "Олдбой" стримують цілий натовп місцевих "кримінальних елементів у законі", ми вболіваємо за нього, а кожен потужний удар зустрічаємо дитячим тріумфом. За таким активним героєм із позицією хочеться спостерігати, а його дії не завжди можна передбачити, тому дві години хронометражу пролітають миттєво.
Лабиринт сімейних стосунків
Важлива ознака західного регіону та України в цілому – акцент на сім’ї. Це окрема ієрархічна модель, що вбудована в соціальні структури іншого рівня з усіма позитивними та негативними наслідками, будь то побудова сімейних кримінальних кланів для контрабанди через кордон чи готовність пожертвувати своїм добробутом, щоб забезпечити майбутнє своїх дітей. Цей перетин світів робить "Памфір" одночасно кримінальною та сімейною драмою.
А проте необачно називати Памфіра єдиним героєм, на якому тримається "всесвіт" фільму. Його родина – дружина Олена, син Назар, батько і мати Леоніда, брат Віктор, навіть близнюки Толя і Коля – всі вони мають свої характери, минуле, темні та світлі сторони, а їхня взаємодія одне з одним та внутрішні конфлікти нагадують трагікомедію.
Якщо Памфір і вожак цієї зграї, то авторитет його тримається не на страху, а на взаємоповазі (хоч навіть із деякими з рідних зв’язок герой не підтримує з причин, які розкриваються впродовж сюжетної лінії). Водночас рідні слугують для Памфіра стримувальним фактором, до якого він намагається прислухатися і всупереч якому змушений діяти, що стає підґрунтям його внутрішнього конфлікту.
Окремий абзац хочеться присвятити Олені, дружині Памфіра. Адже на її плечах тримається родина, поки Памфір їздить на заробітки в Європу. Її сильний характер протистоїть звіриному єству чоловіка. Саме вона через сімейну трагедію пережила катарсис і не зламалася, а увірувала в Бога (перетворюючи страждання на паливо для віри) і слугує для Памфіра моральним орієнтиром. При тому їх обох передусім хвилює місія "зберегти родину" – у цьому вони безумовні союзники, готові підтримати одне одного в найважчі моменти. Ця підтримка відчувається під час перегляду, тому кожен вимушений крок Памфіра на темну сторону сприймається так болісно.
Читайте також: "Втомились, не втомились — у нас люди гинуть кожен день": інтерв'ю з Олександром Яцентюком, актором фільму "Памфір"
Режисер стрічки розповідав, що для побудови таких міцних стосунків між героями команда їздила у тримісячну експедицію в Карпати, де вони обігрували різні ситуації, які були пов’язані або зі сценарієм, або зі сценами фільму.
"Для мене як для режисера було важливо, щоб усі актори не мали дистанції, щоб була теплота стосунків, як у людей, що люблять одне одного", – говорив режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. Тому сім’я є тією вхідною та вихідною точкою, де починається та закінчується фільм.
Пан Орест на прізвисько Морда
Важко пригадати настільки неприємного лиходія в українському кінематографі, як пан Орест на прізвисько "Морда". Посадовець, який має оберігати закон, насправді є очільником місцевої мафії в погонах, головним лісничим і "контрабасистом" регіону. Він тримає під своїм контролем і митницю, і поліцію, і сам стає втіленням спотвореного владою, корумпованого "царька", на території якого Памфір вирушає у свій "останній рейс".
Його роль блискуче виконав Олександр Ярема – чоловік, який у частини українців асоціюється з епохою, коли смішні відео про котиків треба було дивитися не в інтернеті, а в телевізійній передачі "ВусоЛапоХвіст". Дивовижне перевтілення у злодія з уважним поглядом акули.
На перший погляд рум’яний добрий дідусь, який постійно грається з онуками та ні в чому їм не відмовляє, є хазяїном химерного потойбіччя, де коридори відділку поліції прикрашають страшні опудала диких тварин під кислотним освітленням. Морда за сутністю має втрутитися в кожен елемент життя людей, що підпадають під його владу – від церкви до обов’язкової перемоги в "борінки" під час святкування Маланки.
Він із тих, хто з посмішкою на обличчі полюбляє ламати людей, аби підкорити їх волю, тому будь-який спротив або непокора пробуджує в ньому цікавість. Достойний супротивник для божевільного "кременя" Памфіра, який примушує героя на нові злочини, щоб повернути старі борги.
Памфірова Маланка
Свого часу цьому глибокому автентичному святу режисер приділив багато уваги. До створення "Памфіра" він у 2013 році зняв документальний фільм "Красна Маланка", присвячений святкуванню на Буковині, тож цю тему можна назвати його кінодослідженням, яке він продовжує.
Маланка – народне та церковне свято напередодні "старого" Нового року, свято зимового циклу, перевтілення й переродження, маскараду, на якому треба перетанцювати супротивника, перемогти його та дожити до світанку. Відзначення традиційної буковинської Маланки з обрядовим переодяганням у звірів та міфологічних персонажів характерне для прикордонних районів Чернівецької області. Дмитро Сухолиткий-Собчук називав Маланку способом культурної самоідентифікації, яка поєднує декілька культур.
Події фільму охоплюють період, коли мешканці села готуються до святкування, втім, сюжет не пояснює, що це за свято, хоча й активно використовує його образи, щоби зобразити протистояння світла і темряви. Як і більшість елементів фільму, Маланка одразу відіграє декілька важливих ролей.
Костюми та загальна атмосфера передають цей химерний стан невизначеності, в якому перебуває головний герой. А саме святкування стає кульмінаційною частиною фільму, коли кримінальна та сімейна драма об'єднуються в історію однієї людини, яка опинилася на межі двох світів. І десь у цей момент стрічка перетворюється (зокрема через потужну операторську роботу) на картину, яка увібрала в себе й місцевий колорит, й символізм, й трагедію кількох, тісно переплетених між собою, поколінь.
Читайте також: "Ніхто не скаже, про що це, але це в нас у крові". Пошук сенсів у чистому мистецтві Маланки
Словосполуку "всесвіт Памфіра" вчергове згадуєш, коли розумієш, як багато речей, символів, маленьких історій та сенсів вкладено в цей фільм. Фільм, який цікаво дивитися і не менш цікаво обговорювати, відкривати для себе нові, раніше не помічені, деталі.
Діалект, яким говорять герої фільму (коли ще ви побачите субтитри в кінотеатрі до українського кіно); кольори, які символічно передають внутрішній стан і настрої персонажів; одноокий батько Памфіра, що повертається в його життя, здавалося, у непідхожий момент; підземні коридори до Румунії, таблетки віагри "для допінгу", костюми для Маланки.
Тому не дивно, що фільм так активно обговорюють і в медіа, і в соцмережах – він дає простір для обговорення. А фінал, який залишає після себе питання і не закриті гештальти, дає примарну надію, що “Памфір” ще повернеться на великі екрани, а ви вже будете підготовлені до цієї зустрічі.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!