Не лише росіяни, але й іноземці продовжують ставити Антона Чехова, трактуючи його як "вічну класику". Наприклад, у лондонському театрі Barbican у березні відбулася прем’єра "Чайки" Антона Чехова, де зіграла австралійська акторка Кейт Бланшетт. Це адаптація британського драматурга Данкана Макміллана у постанові німецького режисера Томаса Остермаєра.
На прикладі постанов "Чайки" у Лондоні Суспільне Культура досліджує, чи є російський наратив у адаптаціях Чехова за кордоном. Також розповідаємо про українські вистави за текстами сучасних українських драматургів, які показували та показують зараз для іноземців. Імена сучасних російських драматургів та режисерів, які нині роблять "ліберальні" постанови за кордоном, ми навмисно не будемо згадувати — адже сам факт згадування надає їм значущості.
"Чайка" Чехова у Лондоні: злітає чи ні?
Вистава у театрі Barbican на півтори тисячі місць — не єдина "Чайка" (The Seagull) на лондонській сцені. У 2022 році адаптацію цієї п’єси також ставили у театрі Гарольда Пінтера (близько 800 місць), де героїню Чехова Ніну зіграла зірка "Гри престолів" Емілія Кларк, дебютуючи на Вест-Енді (в адаптації Ані Райсс, яка переклала не одну п’єсу Чехова, та з режисурою Джеймі Ллойда). Репетиції вистави почали ще до повномасштабної війни та зупиняли через пандемію COVID-19. У постанові також зіграла ще одна акторка з "Гри престолів" — Індіра Варма (у ролі Аркадіни).
Поверхневий висновок про виставу можна зробити вже із заголовку Variety: "Емілія Кларк та Індіра Варма блищать у постанові, яка не летить". "Старомодний чеховський натуралізм тут відкинутий, щоби створити простір без самоварів", — іронічно пише журналіст видання. За його словами, постанова п’єси відчувається більше як читання: занадто повільна, навіть бекетівська подача нібито руйнує живість, притаманну найменшим ролям в адаптації Чехова.
Таку подачу оглядачка The Guardian називає "гіпнотичною", яка може здатися й манірною, а саму адаптацію — "радикальною". "Це не Чехов, яким ми його знаємо, і не театр, яким ми його знаємо, а тим більше не Вест-Енд", — коментують у виданні.
На думку журналістки The Independent, самореферентний текст (тобто той, який постійно відсилає сам до себе, тексту 1895 року) шкодить постанові, спроби жартувати про театр і письменників здаються зарозумілими, а вистава звучить майже як радіоп’єса.
Постанову дивилася й режисерка Анастасія Торос, яка живе у Великій Британії (раніше також співпрацювала з Театром Лесі Українки у Львові й викладала за сумісництвом у Львівському університеті імені Івана Франка).
"Вистава була зроблена настільки незрозуміло, що я би в житті не сказала, що це Чехов. Навіть деякі імена поміняли, додали британського контексту. Можливо, від Чехова там лишилося 5–10 %. Узагалі британці дуже люблять саме адаптації п’єс", — каже режисерка в коментарі Суспільне Культура.
Щодо постанови Чехова з Кейт Бланшетт, то дозволити її собі можуть хіба що "багаті росіяни" та "британські аристократи", вважає Анастасія Торос: "Квитки туди коштують 285 фунтів, а це 15 тисяч гривень. Попри це там солдаут. Але я би не переймалася цією постановою, не думаю, що вона якось змінить британське враження про Україну. Туристи на Вест-Енді взагалі можуть не знати, що Чехов — російський драматург і подумають: «О, Кейт Бланшетт гратиме, піду куплю квиток»".
Це не перша інтерпретація "Чайки" від німецького режисера Томаса Остермаєра, який вже ставив її в Амстердамі, Парижі, Лозанні та Берліні (зокрема, у 2016 і 2023 роках). На відміну від "Чайки", де грала Емілія Кларк, про цю версію критики висловлюються більш схвально.
Наприклад, оглядачка The Independent пише, що постанова Остермаєра контрастує з "Чайкою" Джеймі Ллойда, "занурюючи глядача у внутрішні світи жахливих, але захопливих персонажів". "Хоч чеховський дух і насичує цю постанову, ми точно не в Росії. Ідеально підібрана адаптація Остермаєра та драматурга Дункана Макміллана пронизана дотепними нотками англізації", — додають у виданні. Наприклад, коли персонажка Ніни розуміє, що справи в акторстві кепські, то вона змушена виступати в регіональних панто — популярних комедіях у Великій Британії, які ставлять у період зимових свят, що свідчить про її професійне падіння, натякають у виставі.
Колеги із The Guardian пишуть, що постанова Остермаєра нагадує "чудове переосмислення «Вишневого саду» [австралійського режисера, який теж не вперше ставить Чехова] Бенедикта Ендрюса минулого року в [лондонському театрі] Donmar Warehouse, можливо, не настільки трансформаційне". Виставу в театрі Barbican гратимуть до 5 квітня.
"Театральна сцена в американському Нью-Йорку дуже домінована британською через те, що в нас одна мова. Британці ставлять багато Чехова, і так, як це роблять вони, певно, не робить жоден російський театр. Росіяни просто не розуміють Чехова, а британці дуже добре відчувають цей сарказм", — каже в коментарі Суспільне Культура Марія Генкін, яка вже більш ніж 25 років живе у Нью-Йорку.
Наприклад, у 2024 році в Нью-Йорк привозили з Британії постанову "Дяді Вані" за Чеховим. "Коли я бачу Чехова в британській постановці, я не сприймаю це як щось російське, бо немає розмови про «великого русского драматурга». Постановка набуває локального характеру й дуже змінюється. Для західного театру Чехов та Ібсен — це основа драматургії, тож їх сприймають як щось наднаціональне", — додає Марія Генкін.
Про те, що Чехова сприймають не як суто російську класику, а як універсальну й у Франції, каже у коментарі Суспільне Культура перекладач Іван Рябчій: "Така сама історія, скажімо, з Есхілом, Брехтом, Місімою, Вільямсом та іншими видатними драматургами світу. Звісно, додається чинник розкрученості імені. І тут уже ми, українці, мали би подумати: кого розкручувати, як саме, хто має цим займатись?"
"Невишневий сад": сучасні українські драматурги за кордоном
Після початку повномасштабної війни багатьом українським драматургам вдалося перекласти свої твори іншими мовами, їм запропонували резиденції у різних театрах Європи, каже драматургиня Анастасія Косодій в інтерв’ю Анастасії Торос для її дослідження українського театру під час війни. За словами Косодій, уперше українські драматурги інтегрувалися в європейські театри набагато швидше, ніж українські режисери чи актори.
Одним із важливих проєктів українських драматургів став перформанс, назва якого, з одного боку, розповідає про зміст, а з іншого, схоже, хотіла б натякнути на кінець епохи Чехова — "Невишневий сад". Це п’ятнадцять історій, написаних українськими драматургами та перекладених німецькою мовою, які виконували актори й акторки Штутгартського театру (Schauspiel Stuttgart) — головного театру найбільшої федеральної німецької землі Баден-Вюртенберг. Історії ілюструвала київська художниця Анна Щербина.
"З’ясувалося, існує 15 видів зброї, які мають назви дерев: каштан, платан, жасмин, яблуня, кедр, груша, тополь, береза, ясень, верба, шипшина, акація, бук, пальма і дуб. Драматурги взяли собі по одному з перелічених дерев і написали свою власну історію, пов’язану з цим деревом і з війною", — пише драматургиня і співзасновниця Театру драматургів Людмила Тимошенко. Згодом постанову "Невишневий сад" втілив Ігор Білиць на сцені київського Театру драматургів.
Українські драматургині Людмила Тимошенко та Марина Смілянець вже третій рік є резидентками Штутгартського театру, де днями завершився тижневий Європейський театральний фестиваль. Його організовували вперше й фінансували з фонду Баден-Вюртемберга і Міністерства науки, досліджень та мистецтв цієї федеральної землі. В центрі уваги була Східна Європа — Україна, Польща та Чехія.
На фестивалі, зокрема, відбулася прем’єра вистави, яка увійде у репертуар Штутгартського театру — "Ласкаво просимо до кінця світу" (текст — Марина Смілянець; режисура — Стас Жирков). За словами Тимошенко, квитки були розпродані на два прем’єрні дні.
"Дія відбувається у підвалі караоке-бару: відвідувачам повідомляють про загрозу ядерної небезпеки й вони спускаються у бомбосховище. Історія і смішна, і невесела. Є момент, де українка стукає у бомбосховище, де сидять європейці, щоби вони її пустили, а вони відповідають, що вже й так достатньо допомогли (зрештою вони її пускають). Український глядач на цьому моменті регоче, а німецький реагує дуже стримано", — розповідає Людмила Тимошенко.
На Тижні української драми також показували "Буну" Давида Петросяна і "Конотопську відьму" Івана Уривського. Також чеський режисер Душан Давид Паржизек привіз дві вистави за українськими текстами — "Московіаду" Юрія Андруховича та "Зелені коридори" Наталки Ворожбит про досвід українських біженок. Останню виставу показували в один вечір із постановою "На Західному фронті без змін" за мотивами Еріха Марії Ремарка. Наступний Європейський театральний фестиваль планують провести у 2027 році.
Більше перформативні читання, ніж постанови
Після початку повномасштабної війни читання текстів українських драматургів почалися майже одразу, в березні 2022 року. Worldwide Ukrainian Play Readings ініціював театральний критик Джон Фрідман, який звернувся до Театру драматургів із пропозицією написати монологи про свої відчуття першого місяця війни, а також до американського продюсера Філіпа Арно. Двадцять текстів прочитали понад 500 разів у 20 країнах світу й вісьмома мовами, зазначає Людмила Тимошенко [cторінки 248–251, дані станом на листопад 2023 року]. Під час читань також збирали кошти на гуманітарні потреби України.
Читання продовжуються і зараз. Наприклад, у листопаді 2024 року у Швеції провели "Трикутник для українських митців": тексти українських драматургів переклали шведською, а також влаштували для них резиденцію. Згодом у київському Театрі драматургів провели Фестиваль короткої драми (лютий 2025 року).
У лютому 2025 року, до третьої річниці повномасштабної війни, відбулися документально-театральні читання Diary of War у нью-йоркському West End Theatre (більш ніж 70 місць). Актори з Netflix, HBO й Бродвею за ініціативи Дар’ї Коломієць прочитали сім реальних історій українців з однойменного документального подкасту. На події зібрали понад 32,5 тисячі доларів для "Госпітальєрів".
Режисерка Марія Ісакова, яка заснувала Фестиваль української драматургії у Парижі та представила вже дев’ять українських п’єс за два роки, у коментарі Суспільне Культура каже: великих постанов за українськими текстами у французькій столиці немає — це або заходи, які роблять українці для українців, або невеликі ініціативи для французів, як-от її фестиваль.
Українські класичні та сучасні п’єси перекладають французькою і представляють у форматі театралізованих читань за участю французьких акторів. Серед текстів, представлених у 2024 році на майданчиках Théâtre du Soleil: класичні "Мартин Боруля" Івана Карпенка-Карого та "Маруся Богуславка" Михайла Старицького і сучасні "Молочайник" Оксани Гриценко та "Стікери" Ігоря Носовського. Для прикладу, "Стікери" описують історію літньої жінки з хворобою Альцгеймера та її родини в окупованому Херсоні, а "Молочайник" розповідає про життя під окупацією через досвід трьох поколінь жінок (постанову за цим текстом також можна подивитися в київському Театрі на Подолі).
"Чому формат читань став більш поширеним? "Ми можемо зібратися вранці, розробити виставу, а ввечері її вже показати. Або до конкретної дати, або, наприклад, невеликий фестиваль просто нам оплатив дорогу на два дні й ми маємо обмежений час", — пояснює режисерка Анастасія Торос, яка живе в Лондоні. У 2022 році вона зробила читання п’єси Анастасії Косодій A Time Traveller's Guide to Donbass, а також п’єси "Баба Пріся. Сталкери" Павла Ар’є ["На початку і наприкінці часів"]. Якби бюджет був більшим і його виділяли б принаймні на місяць — то можна було б робити повноцінні постанови іншої якості, вважає режисерка.
У лютому 2025 року, до третьої річниці повномасштабної війни, Анастасія Торос поставила короткометражну виставу за текстом українки Поліни Положенцевої — "Фанатка війни", яка досліджує "несподівані невідповідності життя українського біженця в Лондоні" (раніше Анастасія також ставила текст Поліни Save the Life). За словами режисерки, у Camden People’s Threatre на 80 місць, де відбулася прем’єра, був солдаут. Зараз працюють над розширеною версією вистави (зараз її тривалість — 30 хвилин, а буде 45 хвилин чи годину).
"Тут немає такого, як репертуар: виставу показують, а потім про неї або забувають, або вона йде в іншому театрі. Поки українські вистави не показують у великих театрах (я вважаю великими театри від 300 місць). Я вже мовчу про Вест-Енд, який можна порівняти з нью-йоркським Бродвеєм", — коментує Анастасія Торос.
Утім, на кінець травня 2025 року готують прем’єру за текстом української драматургині в більшому театрі, Arcola (на 200 місць). Текст авторства Анастасії Косодій та британської режисерки Джозефін Бартон заснований на реальних подіях з архіву The Reckoning Project.
За сюжетом, журналістка зустрічає чоловіка в Стоянці Київської області. Це охоронець, який залишається тоді, коли всі їдуть, і журналістка описує його історію. Майбутню виставу про війну описують як "постанову про виживання та крихку довіру між тими, хто відкриває правду, і тими, хто змушені з нею жити". Сторителінг планують скомбінувати з "рухом, музикою і навіть кулінарією".
Чому важливі переклади українських п'єс
Більше ніж сотню українських текстів безкоштовно переклав англійською Джон Фарндон, який співпрацював із вищезгаданим театральним критиком Джоном Фрідманом. Це тексти й для читань, і для постанов, зокрема й успішної, на думку Анастасії Торос, постанови за текстом Неди Неждани "Кицька на спогад про темінь" у Finborough Theatre (на пів сотні місць).
У п’єсі, написаній у 2014 році, йдеться про життя реальної людини — перукарки Ірини Довгань в окупованому РФ Криму. Постанову Поллі Крід представили в жовтні 2022 року на одному вечорі з постановою п’єси Наталки Ворожбит "Саша, винеси сміття" у режисурі Світлани Дімкович (в Києві виставу за цим текстом можна побачити в Молодому театрі).
Приблизно у той самий час, жовтень 2022 року, у лондонському театрі Omnibus (близько 100 місць) показали "Кассандру" Лесі Українки в перекладі Ніни Мюррей та режисурі Гелен Істман. Це перший показ і переклад твору у Великій Британії. Драма показує історію Троянської війни з перспективи Кассандри. Після прем’єри в лондонському театрі постанова побувала на гастролях в Оксфорді та Кембриджі (березень 2023 року).
Перекладач драматургії Іван Рябчій каже, що в контексті Франції приділив би увагу перекладам українських класичних творів — щоби показувати більше вистав не для української діаспори, а для французів. "Можливо, спершу перекладені тексти мають проходити формат читань — це дуже популярний жанр у Франції. Він може потрапляти на YouTube і навіть на телеплатформи", — каже перекладач.
Зараз базу перекладів української драматургії можна знайти, зокрема, в цифровій бібліотеці Ukrainian Drama Translation, а також в окремих антологіях, наприклад в антології британської дослідниці Моллі Флінн — Ukrainian New Drama after the Euromaidan Revolution (2023).
Кенселити російську культуру чи просто показувати українську?
На початку повномасштабного вторгнення на заклики щодо бойкотування російської культури йшло доволі багато ресурсу, каже в коментарі Суспільне Культура Ірина Нірша, керівниця напряму "Перформативні мистецтва" в Українському інституті. Там, зокрема, зверталися майже до всіх світових оперних майданчиків із проханням бойкотувати виконання російських творів.
"Хтось реагував, наприклад, результатом на лист з проханням блокувати участь російської делегації у заході Jazzahead! була відсутність російського стенда, будь-яка участь росіян була скасована. Натомість українській делегації надали усі можливості для участі та фінансову підтримку. Але доволі часто УІ також стикався з відсутністю реакції чи негативною реакцією, як-от відповідь Амстердамської опери, що Кирил Серебрянніков проти війни і їх ця позиція влаштовує", — коментує Ірина Нірша.
У 2024 році Ірина склала та організувала українську програму на одному з найбільших театральних фестивалів світу — Авіньйонському (програма Off Avignon). "Авіньйон — це шоукейс, тобто туди приїздять програмні директори театрів та інституцій з усього світу. Багато залежить від спроможності наших театрів, їхніх навичок продюсування, комунікації, маркетингу в умовах закордонного маркету. Обов'язково вчити іноземні мови, особливо англійську", — додає Нірша.
За її словами, в цьому році Український інститут вже мав зустріч з організаторами основної програми фестивалю, де будували плани на 2026–2027 роки: "Впевнена, Україна зрештою буде там представлена на великій сцені в основній програмі. Якщо порівнювати з минулим, де майже кожного року туди запрошували з постановками російського режисера Кирила Серебреннікова, це прогрес, поступовий, але в якомусь сенсі невідворотний".
"Ми повинні не боротися з вітряками [російськими наративами. — ред.], а посилювати свою культурну наявність. А це можливо, якщо говорити конкретно про театр, шляхом максимальної присутності на театральних фестивалях. І починати треба не з найбільшого і суто професійного — Авіньйонського, бо там легко загубитися і складно когось чимось вразити, а з найменших, можливо, регіональних, куди потрапити значно легше й дешевше, а також перекладу творів", — вважає перекладач і колишній очільник представництва Українського інституту у Франції Іван Рябчій.
Український інститут також має представництво у Німеччині. За словами його очільниці Катерини Рітц-Ракул, команда доволі маленька — п’ять людей, тож повністю моніторити театральну сцену країни просто неможливо.
"Анна Нетребко [російська оперна співачка] вже другий сезон співає у державній Берлінській опері, і ми висловлювалися з цього приводу, як і українське посольство. З іншого боку, на тій самій вулиці, де розташована опера, показали виставу від Opera Aperta [Іллі Разумейка та Романа Григоріва], а на сусідній вулиці, у Berliner Ensemble — «Макбет» Стаса Жиркова", — каже Катерина Рітц-Ракул.
"Також існує дефіцит знань у Німеччині про маленькі, експериментальні українські театри, постійно ті самі імена. Проблема в тому, що у нас немає грошей, щоби возити українські театри з гастролями на німецькі фестивалі", — додає очільниця представництва Українського інституту в Німеччині.
Про нестачу фінансування каже й Анастасія Торос: "Те, що ми робимо, ми робимо безкоштовно або за зовсім невеликі бюджети у вільний від роботи час. Українські меценати могли би створити фонд та підтримувати український театр за кордоном. Не треба десять вистав на рік, можна одну, але якісно зроблену".
"Раніше я писала дуже багато петицій проти російських ініціатив, але зараз для себе вирішила: коли я приділяю час російському контексту, то не приділяю його українським питанням, що важливіше в умовах обмеженості часу та нестачі людей, — каже культурна менеджерка Катерина Підгайна, яка живе й працює у Барселоні. — Про Україну тут мало що знають, не розуміють українські культурні особливості, на відміну від Росії. Її розуміють більше, тому вистав, зроблених іноземцями про Росію, теж набагато більше. Поки що про Україну комунікують хаотично, і це комунікація завдяки окремим творчим одиницям, а не державній політиці. Ми не знаємо, як себе комунікувати та ідентифікувати так, щоби українці стали цікавими іноземцям не через війну, а через самобутню культуру".
Тому важливо створити єдиний бренд українського мистецтва за кордоном, вважають респонденти RES-POL — проєкту, який має на меті посилити спроможність Мінкульту та його відомств. Детальніше з результатами можна ознайомитися за посиланням.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
