"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул

"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул

Ексклюзивно
"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

З кінця березня Український інститут (УІ) має перше закордонне представництво в Німеччині. Його завдання – покращувати знання і розуміння України в німецькому суспільстві, популяризувати українську культуру, розвивати зв'язки українських митців, представників громадянського суспільства, науковців з німецькими колегами та представниками інших культур у Німеччині.

Керівницею представництва стала Катерина Рітц-Ракул, перекладачка, авторка та культурна менеджерка з понад 20-річним досвідом роботи; вона захистила дисертацію з сучасної літератури та є засновницею ГО KUL’TURA.

Суспільне Культура поговорило з Рітц-Ракул про перші проєкти й виклики УІ в Берліні, німецьку обізнаність в українському питанні та проблему російської оптики в їхньому погляді на Україну.

Співпраця інституцій

Щодо першого закордонного представництва Українського інституту — його відкриття в Німеччині стало можливим завдяки тристоронньому партнерству між Українським інститутом, Ґете-Інститутом та Фондом відкритого суспільства за підтримки посольства України в Німеччині. Як ви наразі бачите цю співпрацю? Як загалом відбувалася робота над створенням філії?

До активної, справжньої участі у відкритті філії я долучилася після відкритого конкурсу на початку березня 2023 року. Як активна частина культурної і громадянської берлінської спільноти якісь речі я знала раніше, адже деколи консультувала колег, але активно почала працювати саме в березні, коли ми вже готували відкриття, офіс, набирали команду. Тому можу говорити тільки про цей місяць.

Ідея створювати іноземні офіси, іноземні представництва в Українському інституті існує з самого початку, і над цим працювали, шукали шляхи, як це зробити швидше й ефективніше.

Після повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що відкладати далі вже нема куди, треба просто знайти цю можливість.

Український інститут зміг відкритися за допомогою фінансової підтримки Open Society Foundations та Ґете-Інституту. Ці організації підтримують нас фінансово й адміністративно. Тобто Ґете адмініструє грант, має "діжечку", в яку можуть налитися гроші. Ми її, як Український Інститут у Німеччині, ще не маємо. Для цього потрібно ще створити і вибудувати певні рамкові умови. Їхня підготовка буде одним з наших завдань на наступний рік. Тому Ґете-Інститут наразі адмініструє цей грант і також бере в ньому участь фінансово.

"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Відкриття представництва Українського інституту в Німеччині. Фото: Український інститут / Ліза Власенко

Що стосується контенту – це суто частина роботи київської та берлінської команд Українського інституту. Контент створюємо разом. Київська команда вже давно працює тут, тому план заходів на цей рік уже є, але навкруги нього наша берлінська команда починає додавати свої заходи.

Перші проєкти

У нас був перший маленький захід разом з Ґете-Інститутом в екзилі – це команда Ґете-Інституту з Києва, яка зараз перебуває в Берліні. Це був їхній проєкт, показ документального фільму "Ми з України". Ми долучилися на моменті, коли подія вже була створена, за модерації нашої колеги Віталіни Буран. Одразу заскочили, вперше прийшли в офіс, познайомилися, і виникла ідея разом довести це до кінця. Також будемо брати участь в Лейпцизькому книжковому ярмарку. Це новий проєкт, який виник зараз: коли ми з’явилися в Берліні, одразу ж до нас почали приходити запити на співпрацю від інституцій з Німеччини і України.

Наступні місяці ми також активно долучаємось до проєктів, які уже були заплановані київським офісом на 2023. Мої колеги представлять наприкінці квітня Український Інститут у Німеччині у рамках музичного фестивалю c/o pop у Кельні та джазового фестивалю jazzahead! у Бремені. У травні ми готуємось до театрального фестивалю Theatertreffen у Берліні та відкриття виставки "Kaleidoscope of (Hi)stories. Ukrainian Art 1912-2023" у Дрезденському Альбертінумі.

Тому що був запит?

Так, запит явно є. Польський інститут вже озвався: "Боже, давайте швидко працювати разом!". Шведська культурна аташе написала: "Будь ласка, прошу про зустріч". Американське посольство запросило на зустріч. Музей сучасного мистецтва Hamburger Bahnhof, державний музей Еphraim-Palais. Вони відкриваються, просять: "Побудьте на відкритті, представте якийсь ваш проєкт, візьміть участь у панельній дискусії".

Незважаючи на те, що тут було вже багато українських подій, виявилося, що відкрити тут офіс було дуже своєчасним рішенням. Запит величезний, у мене постійно переповнення, я вже кажу "горщику, не вари".

"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Відкриття представництва Українського інституту в Німеччині. Фото: Український інститут / Ліза Власенко

Чому саме Німеччина

Знаємо, що Німеччина — це пріоритетна країна для України, у неї специфічний контекст, зокрема там існує велике проросійське лобі. Як ви плануєте будувати там свою діяльність, які маєте напрямки і пріоритети, зважаючи на ці контексти?

На питання, чому Німеччина, ви вже частково відповіли самі. Очевидно, Німеччина разом з Францію мають провідну позицію в Євросоюзі, тому, звісно, жодне рішення без Німеччини не ухвалюється. Німеччина насправді бере активну участь у підтримці громадянського суспільства в Україні, у них є різні програми для цього, план дій щодо України, в якому є більше мільярда євро.

Тобто зацікавленість є, але проблема в тому, що вони розглядають Україну і українську культуру часто через призму російських наративів.

Наш український авангард – це, звісно, глобальна проблема; у багатьох місцях він досі представлений як "російський авангард". Ця російська призма була успішно накладена Росією на німецьке суспільство, в тому числі академічну і мистецьку спільноти.

Авангардистка Олександра Екстер: українська чи російська амазонка
"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
"Три жіночі постаті" Олександри Екстер, української художниці, яка довгий час була представлена в світі як російська мисткиня. Фото: museum.net.ua

Ще одна проблема – хоч Україна тепер уже відома й немає людей, які не знають, де знаходиться наша країна, але вона постійно асоціюється з чимось поганим: то Чорнобиль, то війна. Постійно якась загроза, постійно негативне сприйняття, і це треба змінити. Тому що, звісно, німецькі політики користується цим, вони діють згідно з очікуваннями своїх виборців. І ми працюємо як у сторону німецьких політиків, так і в сторону німецьких виборців.

Аби бачення України стало інше, щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися: "О Боже, знову страждання. Я не хочу, у мене Великодні канікули, залиште мене в спокої".

Нам треба на це повпливати. Ми плануємо свою роботу так, щоб розвинути і поглибити співпрацю з культурними і освітніми інституціями Німеччини першочергово.

Коли ми говоримо про культурні інституції, ми говоримо про великі музеї мистецтва, зокрема сучасного, про джазові фестивалі, про фестивалі попмузики, театральні та кінофестивалі. Наша культурна діяльність дуже різнопланова.

Також нас цікавить академічний розвиток. Першочергово це, звісно, розвиток україністики в Німеччині, так званих Ukrainian studies. Їх тут практично немає і треба думати над форматами, як ми можемо їх запровадити. Важко запровадити факультет україністики, але хочеться, це програма максимум. Проблема в тому, що професорські позиції — це ж на все життя. А запровадити ще одну професорську позицію — це треба або забрати в якогось іншого професора частину грошей або десь знайти нові.

"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Відкриття представництва Українського інституту в Німеччині. Фото: Український інститут / Ліза Власенко

Чи перефарбовуються русисти в україністів

А професори з кафедри русистики не намагаються перейти в україністику? Я нещодавно слухала Оксану Забужко, вона говорила, що спостерігає такі тенденції. Це може бути реальною загрозою, адже це, по суті, той самий російський погляд на Україну. Чи ви, можливо, відслідковували такі ситуації?

Робота над академічним середовищем буде одним з моїх пріоритетів, і я її вже розпочала, проводжу інтерв’ю. Я бачила зі свого академічного життя й інтерв’ю, що є дуже дивні потуги. Після першого Майдану одна доцентка, яка викладала російську мову в університеті Гумбольдта, — бачу, вона пропонує курс української мови.

Тут я розумію пані Забужко, адже це дійсно не окей. Тому що ця людина не знає української мови, вона навіть свою російську не вивчила. Звісно, ти не мусиш знати російську, щоб знати українську, але очевидно вона знає тільки російську, і то погано, і чомусь вирішила, що вона має право викладати українську. Звичайно, це погано, тому що коли це університет і люди приходять на курс, а потім бачать ось це, то це не дає нам нічого хорошого.

Є такі дивні тенденції. Люди не мають експертизи, але тому, що це зараз модно – давайте я вам розкажу про щось українське. А насправді вони мають цю російську призму, про яку ми говорили.

Виходить така "ведмежа послуга". Власне, що вони зі своєї імперської оптики продовжують говори про історію України, як це і було до цього, але називаючи це україністикою.

Так, звісно, така проблема існує. Є проблема Ukraine-washing: заскочити зараз на цю хвилю, тому що це модно. Є купа тих, хто тепер називає себе україністами, серед них є навіть хороші люди, але я не буду називати їхні імена. Вони не є україністами, вони ніколи цього не вивчали, не опублікували жодної статті. Через те, що вони підтримують Україну, вони не стають україністами. А це також проблема, тому що немає українських студій, типу немає копірайту на цю професію. Захотів назватися – назвався. Бо немає дефініції, немає україністів у країні.

Вихід із цього, напевно, – аналізувати, слідкувати за їхнім професійним шляхом до цього, що ще ми можемо зробити?

Фото: Lisa Vlasenko
Я вже боюся собі уявити, як я підійду і скажу: "Пане професоре, дякую вам за підтримку, але будь ласка, не кажіть, що ви україніст, ви нічого не знаєте".

Так звісно, я не скажу, але сподівання мої лежать у такому напрямку, що коли ми будемо створювати більше академічного україністичного діалогу, то ті, хто хочуть називатися україністами, будуть брати в ньому участь і хоча б стануть ними.

Про академічні інституції, з якими ви розпочали свою роботу, — як ви розвиваєте присутність у цій сфері? Зокрема у Німеччині діє організація PRISMA, діє кафедра історії України, яку очолює Андрій Портнов.

Ну от власне, як я сказала, – що сама робота розпочинається офіційно в цьому напрямку в мене з наступного тижня. Зараз я лише проводила інтерв’ю, де я трошечки намацувала, куди нам іти з колегами, з ким працювати, що робити, що хто знає, хто що має.

І дійсно є PRISMA, там дуже класні наші науковці з різних дисциплін, там є соціологи, історики. І Портнов ще є в університеті Віадріна. Університет Віадріна – це міжнародний університет на німецько-польському кордоні, і в них завжди була велика українська програма, навіть не тільки академічна.

Вони там роблять українську літню школу, вона в них кроссекторальна. Урбаністи, сучасні митці і літератори збираються і думають на якусь одну тему, роблять interventions в міському просторі. У них був величезний український проєкт "Ukraine Calling", він теж був кроссекторальний між академією і громадянським суспільством.

"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Європейський університет Віадріна у Франкфурті-на-Одері. Фото: Вікіпедія

І от, власне, це всі україністи. У них є курс української мови, у них є Андрій Портнов, вони дуже відкриті для нас. Я вже говорила з декількома колегами з PRISMA. Я їх бачу зараз як наших партнерів щодо мапування культурних і академічних організацій в Німеччині, експертних порад куди рухатися. Це буде пріоритетний напрямок. Але зараз створення дорожньої карти перебуває на стадії ініціалізації. Тому про щось конкретне зможемо говорити за місяці два.

Авдиторія — німці

Щодо авдиторії, на яку націлена ваша робота, — ви сказали про культурну, академічну сферу. Чи збираєтеся ви працювати з широкою авдиторією, умовно кажучи, з пересічними громадянами?

Звичайно, наша програма націлена на співпрацю з інститутами, але коли ми співпрацюємо з музеями чи фестивалями, продукт показується на широку публіку.

Зі своєї діяльності, з промоції української культури, якою я займалися ще без прекрасної вивіски "Український інститут" — а я роблю наче те саме, що і робила, але тепер на моїх плечах лежить зовсім інша вага, це відчувається, — я помітила, що коли ми робимо подію суто українську, в якомусь українському спейсі, з українською програмою і тільки українськими митцями, туди приходять тільки українці, і це проблема.

Тому, коли ми співпрацюємо з німецькими інституціями, з німецьким майданчиками, туди приходить їхня публіка, яка до нас так просто не прийде, швидше за все. А туди вона приходить на цей майданчик – подивитися, що вони пропонують.

Це є вашим пріоритетом — залучати саме німецьку публіку?

Так, наша німецька авдиторія є нашим пріоритетом, звісно, як і в будь-якому культурному інституті такого плану.

Я не люблю це слово "культурна експансія", тим більше не люблю його вживати в Німеччині, але в нашому контексті ми несемо українську культуру їм сюди в Німеччину, щоб через неї вони дізнавалися більше про Україну, нашу історію і сучасне суспільство.

Для українців у Німеччині

Звісно, що зараз ситуація в Німеччині специфічна – тут є активні українські громади, які є мультиплікаторами, носіями наших цінностей, з ними я бачу можливість співпраці.

І, звісно, є велика кількість українців, які потребують захисту. Це треба брати до уваги, що завжди на наші події приходять також українці, тому що їм хочеться бути частиною української культури тут, на чужині. І, звісно, ми не проводимо ніякого відбору: німці, заходьте, а інші – ні. Ми всіх завжди раді вітати.

"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Мітинг прихильників України у Німеччині. 10 квітня 2022 рік. Фото: Times News English / Twitter

Зараз українські артисти, я цю думку бачила вже неодноразово, коли їдуть на гастролі за кордоном, говорять, що вони їдуть не стільки грати для закордонної авдиторії, скільки для українців. Щоб вони відчули, що Україна про них пам’ятає, щоб вони були в цьому українському контексті. Така специфіка цього часу.

Звісно, ми теж усі хочемо, щоб після перемоги якомога більше людей повернулися додому в Україну. Розуміємо, який зараз кадровий голод, взагалі ми все розуміємо. Хочеться, щоб ці люди не втратили зв’язок з Україною.

І також дійсно видно, що цим людям важко. Я бачу, що вони не можуть знайти себе. Ця бюрократія, квартир немає, лікування немає, мову вони знають погано. І коли відбувається щось українське, то для наших людей це велика радість. Звісно, ми як українці хочемо давати їм цю радість і лишатися з ними на прямому зв’язку.

Команда Українського інституту

Ще хотіла вас спитати про вашу команду: скільки людей вона налічує і хто ці спеціалісти?

Наша команда маленька, разом зі мною чотири людини. Програмна й проєктна менеджерка Віталіна Буран, комунікаційні менеджерки Марія Зорик, спеціалізується на напрямку традиційної преси – це радіо, телебачення, газети, і Наталія Другак, спеціалізується на стратегічних і діджитал-комунікаціях. Ось це ми четверо поки що.

Дуже медійний акцент.

Медійний акцент, так. Нам дуже важливо робити медійну роботу, тому що ми перебуваємо у Берліні, а мусимо огорнути всю Німеччину. Звісно, події у нас не тільки в Берліні, а всюди. Але ми розуміємо, що якщо нас немає в медіа, то нас немає ніде. У нас багато подій і вони великі, але все одно на країну вісімдесят плюс мільйонів без реальної присутності в медіа це не буде так ефективно.

Віталіна Буран, Марина Зорик, Наталія Другак український інститут німеччина команда
Команда Українського інституту в Німеччині — Віталіна Буран, Марія Зорик, Наталія Другак. Фото: Український інститут / Ліза Власенко

Не лише Берлін

Маю якраз питання про вашу роботу поза Берліном. Ви сказали, що орієнтуєтеся на всю Німеччину, але в якому відсотковому співвідношенні? Напевно, все ж таки, є акцент на Берлін?

Якщо подивитися на програму заходів сьогодні, то навіть і ні. Тобто, звісно, якщо порівняти Берлін і Кельн, то більше Берлін. Але якщо порівняти Берлін і всю решту Німеччини, то Берліна не більше, ніж всієї решти Німеччини. У нас є Гамбург, Кельн, Дрезден, Лейпциг.

Одна наша комунікаційниця працювала довгі роки в Бамберзі. Це маленьке містечко на півдні Німеччини. Тобто у нас уже є такий зв’язок, яким ми можемо скористатися. Ми використовуємо всі напрацювання, які ми маємо, для того, щоб УІ міг робити проєкти всюди. Це частина нашої стратегії, що ми не зациклюємося на Берліні.

Популяризація і соцмережі

Щодо стратегії промоції. Популяризація — це, в принципі, виклик для таких проєктів, які мають культурне, академічне, просвітницьке спрямування. Які у вас ідеї стосовно промоції? Ви кажете про присутність у медіа, можливо, ще щось; соцмережі, напевно, — це найголовніший шлях?

Тому в нас є окрема людина на соцмережі.

Чи будете ви робити ТікТок?

Зараз у нас його немає, у нас є Твіттер, який в Німеччині є основною мережею для нашої цільової авдиторії – академічної і політичної. У нас є Інстаграм – для мистецької авдиторії. І у нас є Фейсбук, через який ми комунікуємо з українською громадою в Німеччині і залучаємо її до співтворення. Тому що німці з Фейсбуком не дуже дружать.

Ще я думаю, що, можливо, нам треба піти в Лінкдін, дублювати там наш Фейсбук, тому що німці там дуже активно тусуються, причому там є всі: і культурна спільнота, і академічна, і політична. І вони реально активні, ведуть там жваві дискусії, як у нас на Фейсбуці.

Зумерам про політику. Максим Ходак про ТікТок-арт, улюбленого олігарха й тверк у будинку "Слово"

Це звучить як те, що може дати авдиторію і впізнаваність. Цікаво, який ви берете tone of voice у цих соцмережах? Чи пробуєте якусь не академічну, friendly подачу, чи все ж таки як інституція, комунікуєте доволі стримано?

Мушу сказати, що ми відкрилися 29 березня. І сьогодні (день запису розмови — 7 квітня, — ред.) наші дві комунікаційниці, я і проєктна менеджерка працюємо над аналізом авдиторії і комунікаційними стратегіями. Сьогодні в нас велика чотирьохгодинна сесія, я вигулькнула з неї, бо в мене багато розмов із Києвом. Тому про це можу розказати за пару тижнів.

Будемо пробувати тон, у наступній ітерації аналізувати, але response є дуже великий. І в соціальних мережах, і в пресі дуже багато інтересу, причому дивним чином інтересу не тільки німецького. Позавчора було інтерв’ю з першим французьким каналом, потім впав запит від фінської кореспондентки, тобто резонанс вийшов міжнародний. Хороші німецькі газети просяться на інтерв’ю, і серйозний відповідник нашого Суспільного – DLF (Deutschlandfunk) — вже зробив анонс відкриття, попросив про інтерв’ю в наступні тижні.

Наша цільова авдиторія відгукнулася і це вселяє сподівання.

"Щоб коли вони чують "Україна", це не змушувало їх здригатися". Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Команда Українського інституту в Німеччині. Фото: Український інститут / Ліза Власенко

Чудово, що так запустилося з самого старту. Розумію, що початок роботи, але можливо, вже були якісь труднощі, з якими довелося зіштовхнутися?

Поки що єдині труднощі – як відповісти на всі запити й приділити всім увагу. Ми зараз між того, щоб правильно розставити столи, і до того, як відповісти послу Норвегії й ректору університету Віадріна про зустріч. Зараз у нас дуже різнопланові завдання.

Для мене персонально зараз виклик – це тон. Оце запитання, яке ви поставили щодо тону. Я ж не можу писати в своєму тоні про все. Власне, пошук тону, пошук нашої позиції, у яких дискусіях ми беремо участь, які дискусії не належать до нашої компетенції і у яких дискусіях беру участь я як представниця Інституту

Німецька обізнаність в українському питанні

Ваша ГО KUL’TURA створена у Німеччині у 2014 році. Як ви загалом оцінюєте обізнаність німців з початку анексії Криму та окупації окремих територій Донецької та Луганської областей? Чи є у цьому прогрес?

Звісно, обізнаність прогресує. Ми, звичайно, не задоволені прогресом, але якщо зупинитися й оглянутися на те, яка була ситуація в 2014 році, то звісно, що величезний шлях був пройдений. Хоча досі мене запитують: а що, українська – це не російська?

А хто це запитує? Хтось з академічної, культурної сфери, чи це, можливо, пересічні громадяни?

От зараз лікарка, і їй це здавалося, напевно, дуже friendly. Вона каже: "Я можу російською з вами говорити", а я відповідаю: "Я ні, я українською". Вона питає: "А хіба це не така сама мова, як російська?" На що я їй вирішила відповісти українською: "Звісно, ми можемо спілкуватися з вами українською, якщо вас це влаштовує". Вона нічого не зрозуміла і її застопорило. Такий от був educational moment.

Фото: The Village
Досі мені доводиться, наприклад, пояснювати, чому Одеса треба писати з однією "с", чому Kyiv not Kiev.

Але багато німців вже це знають. У мене є друг, який працює журналістом для DLF. Спочатку він говорив мені: "Катю, це сізіфова робота, ти ніколи не зможеш це проштовхнути, німці ніколи не будуть казати "Київ". Але згодом він сам почав писати "Київ" і намагається переконувати інших у редакції, що треба так робити.

Згадала до теми пост українського письменника Артема Чеха, він був з виступами в Данії. Місцеві робили їм з дружиною Іриною Цілик екскурсію й порадили відвідати будинок, де жив Ленін, мовляв, "це ж ваш". Чи спостерігаєте ви схоже ставлення в Німеччині?

Так. У мене є колега програмний директор у музеї Гумбольдта.

Ми з ним були на одній українській події й він каже: "Класно, тепер мушу бігти до своїх російських біженців". Я йому така: "Стій, дорогий Яне. Давай поговоримо, хто тут біженці".

І от начебто він суперпроукраїнський. При ньому можна жартувати політичні, іноді наші інсайдерські українські жарти й у нього вуха не в’януть. Це нормально сприймається, він це розуміє, приймає, все класно. Але притому — "піду до російських біженців". Я кажу: "Який він біженець? На нього бомби не падають?".

Про спільні події з росіянами

Ще до складнощів – є такий виклик, що ми ж не хочемо бути на одній сцені з росіянами. Я особисто ніколи не брала участі в таких панелях. Це було легко: сорі, не хочу, до побачення. Але тепер я представниця інституції й відбуваються події дуже такого високого гатунку, круті.

Куди залучають росіян.

Це величезна проблема. І якби інститут мені сказав, що треба йти, то і мені, і колегам туди йти абсолютно немає фізичних, психологічних і душевних сил. Це виклик, тому що, відмовляючись від подій, ми втрачаємо майданчик і шанс говорити з нашою аудиторією. А "хорошиє рускіє" туди приходять і розказують про те, які вони бідні і нещасні.

Художник Сергій Майдуков відмовився отримувати премію імені Ремарка разом із росіянкою

Забивають ефір.

Так. А нашого голосу немає. Вони пожалілися німцям, німці похлопали, пожаліли рускіх, а ми нічого не сказали, ніяк не заперечили, нічим не перебили цей дискурс. І це велике питання, над яким я зараз розмірковую.

Тут немає універсального правила, напевно. Універсальне було би – ніколи не ходити. Але коли там присутні Шольц, ректори університетів, інтенданти театрів – це люди, які нам потрібні. Росіяни там сидять — а нас немає.

Як залучати німців?

У своєму коментарі ви зазначили: "Ми хочемо не просто показати німцям нашу культуру, ми хочемо їх залучити". У який спосіб ви плануєте залучати саме німецьку авдиторію, хто будуть ці люди та спільноти? Що взагалі означає залученість німецької спільноти, як це має проявлятися?

Ну, якщо, наприклад, іде фестиваль Бієнале. Ми пропонуємо їм українські фільми або дискусійну програму під час фестивалю. Або зараз буде фестиваль Театртреффен. Німецький фестиваль для німців, відомий, престижний. Там працює українка Олена Апчел, вона одна з тих, хто формує цей фестиваль, і вона запропонувала, щоб під час фестивалю відбулася серія панельних дискусій на українську тематику. І ми будемо підтримувати її, пропонувати спікерів, формувати цю програму.

Або Reeperbahn, фестиваль попмузики. Попколективи подали свої заявки і фестиваль обрав серед них тих, хто в складі офіційної делегації представить Україну. Можна робити спільні проєкти, коли українські митці разом з німецькими роблять щось разом.

Інтерв'ю керівниці УІ в Німеччині Катерини Рітц-Ракул
Катерина Рітц-Ракул. Фото: Український інститут / Ліза Власенко

Віднайти українське море з перлинами

Наостанок — на виставці "Плоди гніву" у HaL, яку ви курували, ви згадали фразу німецько-єврейського філософа Теодора Адорно: "Війни завжди змінюють мистецтво і породжують нові форми, нові твори – плоди гніву". Ми ще не знаємо, як ця війна змінить світ і вплине на мистецтво. Сьогодні ми багато говоримо про те, як міняється мистецтво під час війни, але цікаво, як міняється критика? Чи може сьогодні в Україні з'явитися хтось, хто може бути настільки важливим для історії культури, як Адорно, наприклад? Загалом як ви бачите стан критики сьогодні і свою роль як голови представництва Українського інституту в цьому?

Питання не стільки в тому, чи може з’явитися в Україні хтось, хто буде таким важливим, – я думаю, може. Але питання в тому, чи світ цю людину так побачить.

Тобто я не вважаю, що в українській літературі немає рівних, наприклад, Ґете. Але світ не бачить їх, не читає й не сприймає.

Світ не вибирає своїх ідолів з пулу української культури і літератури. Він вибирає їх з пулу французької, німецької, російської культури. Тобто світ веде пошук своїх ідолів у хорошому й поганому сенсі в цих імперських культурах. Шукає там перлини, а в нас навіть не намагається знайти.

Як зробити наше море з перлинами частиною цього пан'європейського? Треба, щоб ми теж стали такими. Але це не лише наша проблема, я не думаю, що німці сильно знають Гашека чи Міцкевича. Як повернути їхні очі? Забужко про це говорила щось у дусі: "Якби ви читали наших великих, ви б знали. Ви просто не знаєте, що вони є, але це не значить, що їх немає".

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок