З початком повномасштабного вторгнення український кінематограф зіткнувся з рядом різноманітних викликів. Головною проблемою стала відсутність фінансування — з 2022 по 2023 рік конкурси Держкіно не проводилися, а у 2024 році більшість українських кінематографістів через недовіру до керівництва Держкіно бойкотували 19-й пітчинг.
Утім, у 2024 році українські фільми продовжували виходити у прокат, представляти Україну на міжнародних кінофестивалях та збирати бокс-офіси.
У цьому матеріалі Суспільне Культура підбиває підсумки 2024 року для українського кіно, поспілкувавшись з представниками української кіноспільноти, чиї фільми цього року вийшли у прокат та/або були представлені на міжнародних кінофестивалях.
Ігрове кіно
- Рефлексія на повномасштабну війну в українському ігровому кіно
2024 рік відзначився рядом українських ігрових фільмів про повномасштабну війну. Від стрічки "Буча" Станіслава Тіунова, що була заснована на реальних подіях та ще на етапі виробництва викликала гострі суперечки, до "Лишайся онлайн" Єви Стрельнікової про перші дні вторгнення у форматі "скрінлайф" — українські кінематографісти впевнено почали братися за рефлексію на повномасштбане вторгнення.
Реакція глядачів та критиків була різною. Хтось хвалив фільми за сміливий підхід до складної теми, інші ж зазначали, що зараз зарано писати ігрові сюжети про ці події.
Такі фільми як "Буча", "Лишайся онлайн" і "Донька" Єгора Олесова зазнали критики через те, як вони зображуюють травматичний досвід війни. Проте лише цими прикладами українське ігрове кіно за 2024 рік не обмежується.
Ряд позитивних відгуків отримала стрічка "Медовий місяць" Жанни Озірної, події якої так само розгортаються у перші дні повномасштбаної війни, але фокус зберігається на парі головних героїв, їхніх взаєминах та проживанні травми.
"Медовий місяць" також здобув ряд нагород наприклад гран-прі від фестивалю "Молодість" та головну нагороду Міжнародного кінофестивалю в Аррасі.
Цього ж року також вийшла стрічка "Сірі бджоли" Дмитра Мойсеєва, однак у ній події відбуваються у 2014 році у "сірій зоні" АТО.
Світова прем’єра стрічки відбулася на Роттердамському кінофестивалі. У коментарі для Суспільне Культура Дмитро Мойсеєв зазначив, що для нього народження фільму відбувається на прем'єрі, тож перші покази в Україні були дуже важливі.
"Головне питання на сьогодні в культурному просторі — національна ідентичність. Хто ми такі? Що для нас головне? Якось давно голлівудські продюсери зрозуміли, що в кіно є тема, яка продається краще ніж «любов», це — «боротьба за свободу». Зараз, як і протягом попередніх сторіч, для українців ця тема є вирішальною не тільки в мистецтві, але конкретно в «Сірих бджолах» тему боротьби я виношу на перший план в самому кінці навмисно, бо це, насправді, головне питання фільму", — зазначив Мойсеєв.
- Не тільки про війну
Слід зазначити, що війна була не єдиною темою, яка висвітлювалася в українському ігровому кіно у 2024 році.
У прокат також вийшли стрічки "Уроки толернатності" Аркадія Непиталюка — комедійна історія про родину, яка селить у себе вдома відкритого гея, та "Назавжди-Назавжди" Анни Бурячкової — драма про дорослішання українських підлітків у 1990-ті.
Обидва фільми були переважно позитивно сприйняті глядацькою аудиторією — "Уроки толенрантності" хвалили за щирий комедійний підхід, а "Назажди-Назавжди" за візуальну стилістику та атмосферу.
Вперше "Назавжди-Назавжди" показали в Україні ще у 2023 році у рамках Київського тижня критики. Того ж року цього фільм був представлений в одній з програм Венеційського міжнародного кінофестивалю, а українська премія "Кіноколо" відзначила стрічку номінаціями у категоріях "Відкриття року" та "Найкраща акторка". Проте до широкого прокату фільм дістався саме у 2024 році.
У коментарі для Суспільне Культура режисерка Анна Бурячкова зазначила, що для неї вихід стрічки у прокат став завершенням довготривалого життєво етапу роботи над фільмом.
"Як результат — реакція глядачів, серед якої, напевно, найочікуваніша для мене — терапевтична, коли люди заглядали у своє минуле, в те, про яке не говорили і яке витісняли, проживання і пробачення собі та іншим, терапевтичне полегшення крізь катарсис", — сказала Бурячкова.
Під кінець року у прокат вийшла стрічка "Редакція" Романа Бондарчука — комедійно-драматична історія про молодого журналіста, який намагається боротися з підпалами лісу.
Світова прем'єра стрічки відбулася у рамках Берлінського кінофестивалю, а над самим фільмом команда почала працювати ще до повномасштабного вторгнення.
"Я працювала над "Редакцією" з 2020 року, це був важкий проєкт з самого початку, а коли почалось повномасштабне вторгнення, то й взагалі можливість закінчити це кіно здавалась недосяжним дивом. Під час нашого туру Україною, який охопив 10 міст від Херсона до Запоріжжя, я зустріла так багато людей, які в нашому фільмі впізнавали себе та свою реальність і яким було важливо не відключатись від цієї реальності і не жувати обнадійливу пропаганду, а чесно говорити, сперечатись, думати. Ці зустрічі дуже мене надихнули", — зазначила продюсерка фільму Дар'я Бассель у коментарі для Суспільне Культура.
Документальні фільми
Якщо з початком повномасштбаного вторгнення ігрове кіно в Україні бореться за своє виживання, то для документальних стрічок ситуація значно краща.
Нестача фінансування все ще лишається актуальною проблемою, проте для документальних проєктів можливості міжнародної коподукції та грантових програм є більш досяжною, ніж для ігрового кіно.
Саме документальний фільм "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова принес Україні перший "Оскар", а нова стрічка режисера буде представлена на фестивалі "Санденс" на початку 2025 року.
Фільм "Мирні люди" Оксани Карпович, світова прем'єра якого відбулася на Берлінале, також став однією з найяскравіших документальних стрічок 2024 року. Фільм використовує записи розмов російських окупантів і потрапив у список найкращих фільмів року за версією Британського інституту кінематографії (British Film Institute).
У 2024 році на Краківському кінофестивалі відбулася прем'єра документальної стрічки режисера Олексія Радинського "Там, де закінчується Росія", яку згодом премія Кіноколо назвала "Найкращим короткомтеражним документальним фільмом" .
"Для мене кожен показ цього фільму — це невеликий внесок в антиколоніальні дискусії, що зараз точаться по всьому світу. При цьому, в цих дискусіях, на жаль, часто ігнорують існування найбільшої в світі колоніальної імперії, яку називають Російською Федерацією. Демонструючи цей фільм на міжнародних майданчиках, ми стараємося донести думку про те, що сучасна Росія виникла внаслідок тих самих методів завоювання, що й інші імперії білих поселенців (скажімо, США) — геноциди, масові переселення, асиміляція тощо. Тільки про долю корінних американців знає весь світ, а от долю корінних народів Сибіру росіянам довго вдавалося замовчувати. Якщо це зміниться, думку про необхідність деколонізації (тобто, демонтажу) РФ буде значно легше доносити по всьому світу", — зазнчив Радинський у коментарі для Суспільне Культура.
Олексій Радинський також підмічає, що для нього найважливішим зсув цього року стала поява фільмів, які переходять від зображення України як жертви до аналізу російського агресора: його психології, його суспільства, та механізмів, які зробили усе це можливим.
"Найважливіша картина, яка рухається в цьому напрямку — це, звісно, «Мирні люди» Оксани Карпович. Ми всі стали свідками повного етичного колапсу такої спільноти, як російський народ, і ніхто краще за нас цю історичну подію не проаналізує й не зобразить: самі росіяни цього зробити точно не зможуть, а мешканці заходу просто нічого не зрозуміли. Це, звісно, не означає, що я очікую появи багатьох фільмів на цю тему — але мій новий фільм, який вийде наступного року, в якомусь смислі буде саме про це", — сказав режисер.
Відзначилася і стрічка "Фрагменти льоду" Марії Стоянової — фільм був відзначений у категоріях "Відкриття року" та "Найкращий повнометражний документальний фільм" премією Кіноколо, а також отримав нагороди у чотирьох номінаціях від кінофествиалю Docudays UA (Нагорода журі кінокритиків і кінокритикинь, Приз студентського журі, Спеціальна відзнака конкурсу Docu/Світ і Головна нагорода в конкурсі Docu/Україна).
Фільм зібраний із фрагментів унікальних сімейних відеоархівів фігуриста українського ансамблю "Балет на льоду". Його донька, режисерка Марія Стоянова, переглядає записи закордонних гастролей батька з 1980-1990-х років, змішані з домашніми хроніками, і показує контраст між ідеалізованим уявленням про Захід і похмурою радянською реальністю.
У коментарі для Суспільне Культура Марія Стоянова розповіла, що частину фільму вона з командою монтувала з Мариною Майковською на резиденції в словацькому монастирі, подалі від обстрілів і відключень.
"До цього наша команда втратила на фронті друга і режисера монтажу Віктора Ониська. Саме йому присвячений наш фільм. Інший режисер монтажу, Микола Базаркін, з яким ми працювали над окремими сценами, цього року долучився до лав ЗСУ. Це лише якщо говорити про монтаж. Не буду узагальнювати, але очевидно, що українське некомерційне кіно зараз робиться на межі можливостей. При цьому, здається, цікавість українського глядача саме до документальних стрічок продовжує зростати", — зазначила Стоянова.
Анімація
Анімація, ймовірно, є найбільш вразливим сектором українського, що особливо далося взнаки після початку повномасштбаного вторгнення. Створення анімаційних фільмів коштує найдорожче і часто займає більше часу, у порівння з ігровим чи документальним кіно (до прикладу — стрічка "Мавка. Лісова пісня" створювалася з 2015 року і вийшла у прокат у 2023, а бюджет складав понад 187 мільйонів гривень).
В умовах повномасштабної війни альтернативою стає коротка форма, і у 2024 році анімаційний короткометражний фільм "Я померла в Ірпені" Анастасії Фалілєєвої довів це.
Стрічка є особистою рефлексією режисерки на 10 днів, що вона провела в Ірпені на початку повномасштабного вторгнення.
У фільмі також висвітлюється досвід насильства у стосунках з її хлопцем та взаємодія дівчини з його батьками.
Протягом року фільм отримував престижні нагороди по всьому світу — від гран-прі фестивалю Linoleum, до відзнак від україсньких кінокритиків на фестивалі KISFF та премії "Кіноколо". Крім того, стрічка перемогла на багатьох ключових анімаційних сценах світу (Bucheon International Animation festival , Animateka, Cinanima, Ottawa International Animation Festival та ін.) й на цьому покази на міжнародних фестивалях не завершуються. За її словами, такий успіх української анімації в світовому контексті відбувається утретє: вперше про українську анімацію заговорили в контексті мультфільму "Йшов трамвай 9 номер" Степана Коваля, а вдруге про "Кохання" Микити Лиськова.
"Вгледівши реакцію на «Я померла в Ірпені» світової кіноспільноти, фестивалей, глядачів, можу впевнено сказати, що показувати війну через особисті історії та паралельні сюжетні лінії — добре працює. Показувати, що ми не «бідні-нещасні-стражденні» а такі самі класні, розумні, зі своїми проблемами і переживаннями, як і вони іноземці. Тільки що нас ще репресує і тероризує щодня росія і ми робимо надзусилля щоб жити і боротись. На них це справляє враження. Їм так легше поставити себе на наше місце, більшість хочуть чути історії які добре лягають на їхні життя і бути причетними до чогось сильного і гідного", — каже Фалілєєва для Суспільне Культура.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
